Вентурі, Роберт

Р. Вентурі з дружиною і співавтором —
архітектором Д. Скотт-Браун

Будинок В. Вентурі, матері архітектора, у м. Філадельфії.

Заміський (лижний) будинок у м. Вейлі, шт. Колорадо

Корпус Прінстонського університету

Корпус молекулярної біології Прінстонського університету

Меморіал Б. Франкліна у м. Філадельфії

Проєкт Крила Сейнсбері Лондонської національної галереї

Крило Сейнсбері Лондонської національної галереї

Венту́рі, Ро́берт (англ. Venturi, Robert, 25.06.1925, м. Філадельфія, шт. Пенсильванія, США — 18.09.2018, там само) — архітектор, теоретик, один із основоположників постмодернізму, лауреат Прітцкерівської премії з архітектури (1991).

Життєпис

Народився у сім’ї квакерів. 1947 закінчив із відзнакою Прінстонський університет (бакалаврат з архітектури) і 1950 у тому ж університеті отримав ступінь магістра мистецтв.

1951 працював у архітектора Е. Саарінена, 1952–1954 — у м. Філадельфії у архітектора Л. Кана (1901; тепер Естонія — 1974; США). 1954 виграв Римську премію — стипендію, яка дала можливість 1954–1956 студіювати архітектуру у м. Римі й мандрувати Італією та Європою.

1959–1967 викладав у Пенсильванському університеті (спершу як асистент Л. Кана, потім доцент), згодом у Єльському університеті, 2003 — як запрошений професор Гарвардського університету.

1964 відкрив своє архітектурне бюро, яке протягом наступних десятиріч змінювало назви залежно від залучених партнерів. Створив багато будівель і споруд на замовлення закладів вищої освіти (розпланування і забудова університетських кампусів), а також приватних будинків, навчальних, музейних, меморіальних (Меморіал Б. Франкліна у м. Філадельфії) та інших громадських споруд у США, Японії, Франції, Великій Британії тощо. Від 1967 працював як теоретик і практик разом із дружиною Д. Скотт-Браун (нар. 1931; тепер Замбія).

Творчість

Як архітектурний теоретик прославився книжкою «Складність і суперечність в архітектурі» (1966), написаною на основі його університетського курсу лекцій. Вона стала теоретичною основою постмодернізму, порахунком із попередньою стерильною архітектурою функціоналізму й закликом до плекання новаторської архітектури, яка б адекватно оприявнювала складність сучасних розвинених суспільств. Полемізуючи з афоризмом Л. Міс ван дер Рое «Менше — значить більше», Вентурі заявив, що «Менше — це нудно». Головне у змісті книжки — заперечення конструктивної волі архітектора й сформульований основний принцип архітектурної творчості: складнощі й суперечності реального життя не відкидаються, а вводяться у систему «складного порядку». Це отримало назву «інклюзивний підхід»: архітектура ніби виростає з хаосу й вульгарності повсякденного життя. На відміну від попередніх історичних епох, тепер архітектура не заперечує хаос і не впорядковує його, а вступає з ним у діалог. Дослідивши разом зі студентами архітектурне середовище м. Лас-Вегаса (шт. Невада, США), 1972 видав другу впливову теоретичну працю, яку доопрацьовано і перевидано 1977 під назвою «Уроки Лас-Вегаса: забутий символізм архітектурної форми». Цей другий маніфест став ще радикальнішим розривом із ортодоксальним модернізмом та елітарними архітектурними смаками. У книзі введено термін «Декорований сарай», що описує переважний спосіб створення архітектурної форми. Практичні роботи Вентурі та його співробітників наочно показали приклади створення формально простих, але вишуканих архітектурних композицій на основі знань світової культури. У них присутні розмаїті, складні й незвичайні орнаментальні прикраси. Осмислюючи цей досвід, Вентурі разом з Д. Скотт-Браун написали на зламі сторіч ще кілька книг («Іконографія та електроніка у типовій архітектурі: погляд з проєктного офісу» 1998; «Архітектура як знаки та системи: для епохи маньєризму» 2004), проте вони вже не справили революційного впливу на розвиток зодчества.

Суголосні теоретичним працям Вентурі його архітектурні витвори сприяли переорієнтації американської архітектури від архітектури сучасної (функціоналізму, модернізму) 1950–1960-х до аналітичного підходу з тонким урахуванням архітектурних традицій та адекватним реагуванням на повсякденний контекст американських міст.

Вершиною архітектурної творчості Вентурі стало створення 1986–1991 прибудови до Лондонської національної галереї на Трафальгарській площі — так званого Крила Сейнсбері, названого за прізвищем меценатів, котрі це профінансували — братів Джона (1927–2022), Саймона (1930–2006) й Тімоті (1932 р. н.) Сейнсбері (усі — Велика Британія). Після Другої світової війни поряд з галереєю лишилася пустка після зруйнованого німецькими бомбардуваннями універмагу. Протягом кількох десятиріч було організовано кілька архітектурних конкурсів у пошуках кращого проєкту розширення галереї на цю територію, проте всі виявилися безрезультатними. Завдяки поєднанню зусиль братів Сейнсбері, голови наглядової ради галереї барона Дж. Ротшильда (1936–2024; Велика Британія) та принца Вельського (тепер король Карл ІІІ) 1985 в останньому конкурсі переміг проєкт Вентурі, який було реалізовано. Оскільки старий корпус галереї 2-поверховий на високому цоколі, то й рівновисока йому 5-поверхова прибудова ззовні виглядає схожою на 2-поверхову, за рахунок чого (а також архітектурної стилістики) її ідеально вписано в історично сформоване архітектурне середовище. Класицистична споруда галереї та її просторовий контекст зумовили архітектурний образ прибудови. Рафінований і лаконічний неокласицизм галереї з елементами хай-теку не вводить глядача в оману, а дає чітку «хронологічну прив’язку» до кінця 20 ст. Як свідчення високої архітектурної культури це загальновизнане «свято мистецтва й архітектури» (так критики оцінили споруду) не тільки згармонізувало архітектурне середовище Трафальгарської площі, а й створило відповідну атмосферу для розміщеної в новому крилі колекції живопису епох пізнього середньовіччя і раннього ренесансу.

Твори:

будинок В. Вентурі (матері архітектора) у м. Філадельфії 1961–1964;
Гілд-гауз (шпиталь) у м. Філадельфії 1963;
споруда пожежної частини у м. Колумбусі (шт. Індіана) 1968;
меморіальний художній музей Аллена Оберлінського коледжу, м. Оберлін (шт. Огайо) 1976;
заміський (лижний) будинок у м. Вейлі (шт. Колорадо) 1977;
меморіал Б. Франкліна у м. Філадельфії 1978;
сільський житловий будинок у шт. Делавер 1978–1981;
корпуси Прінстонського університету (шт. Нью-Джерсі) 1983–1985 (усі — США);
крило Сейнсбері Лондонської національної галереї 1986–1991 (Велика Британія);
дитячий музей у м. Г’юстоні (шт. Техас, США) 1992

Визнання

Орден «За заслуги» (Італія, 1986).

Національна медаль мистецтв (США, 1992).

Золота медаль Американського інституту архітекторів (США, 2016).

Командор Ордену мистецтв і літератури (Франція, 2000).

Член Американського інституту архітекторів (з 1978), Американської академії мистецтва і наук (з 1984), Американської академії мистецтва і літератури (з 1990), Американського філософського товариства (з 2006), Національної академії дизайну (з 2011; усі — США), Королівського інституту британських архітекторів.

Почесний член асоціації німецьких архітекторів (з 1997).

Лауреат премії Американського інституту архітекторів (1985) та Прітцкерівської премії з архітектури (1991).

Крило Сейнсбері Лондонської національної галереї. Інтер’єр. Анфілада експозиційних залів
Крило Сейнсбері Лондонської національної галереї. Анфілада експозиційних залів з видом на «Розп’яття» Рафаеля Санті

Додатково

Коли Вентурі присудили Прітцкерівську премію з архітектури 1991, його дружина Д. Скотт-Браун відмовилася від участі у церемонії нагородження, оскільки вважала, що високої оцінки заслужили їхні спільні з чоловіком праці — книжки й реалізовані проєкти, тож премію слід було присудити двом лауреатам. Вентурі у промові на врученні премії зазначив, що його дружина «виконала понад 50 % роботи». 2013 студенти Гарвардського університету організували петицію, підписану й Вентурі, з вимогою визнати Д. Скотт-Браун лауреатом Прітцкерівської премії, проте безрезультатно.

Цитати

Король Карл ІІІ про створене Р. Вентурі Крило Сейнсбері Лондонської національної галереї:

Переклад:
«Я переконаний, що зараз точаться дебати щодо того, наскільки гарну будівлю нам створив пан Вентурі. Я залишу це вирішувати іншим, хоча скажу, що вважаю її інтер’єри найперспективнішими просторами для роздумів про мистецтво.»
Оригінал:
«The debate will now rage, I`m sure, about how good a building Mr Venturi has given us. I will leave that to others to decide — though I will say that I think the interiors very promising as spaces in which to reflect upon art.»
(Цит. за: Amery C. A Celebration of Art and Architecture. London : National Gallery Publicatios Limited, 1991. С. 13. Переклад В. В. Вечерського).

Рішення журі Прітцкерівської премії з архітектури 1991:
Переклад:
«Своїми теоріями і збудованими спорудами він, як ніхто інший, розширив і переосмислив межі мистецтва архітектури цього сторіччя. Найперше, його невелика, але сильна книжка «Складність і суперечність в архітектурі», опублікована у 1966 році, повернула загальний напрям розвитку архітектури геть від модернізму, і це визнано усіма. Ступінь впливу, який цей трактат справив на кожного, хто практикує або викладає архітектуру, неможливо оцінити, але він цілком очевидний. У цій знаковій книзі Вентурі свіжим поглядом подивився на архітектурний ландшафт Америки та описав характерні для нього благородство і красу звичайних будівель. На підставі цього простого спостереження він зіткав маніфест, який кинув виклик панівному погляду на сутність архітектури американського функціоналізму та мінімалізму Міжнародної школи. Не задовольнившись лише теорією, Вентурі узявся до практичного втілення своїх переконань. Власними новаторськими ранніми спорудами він створив повномасштабні ілюстрації своїх ідей. Його перші будівлі, включно з будинком його матері 1961 року, формально оприявнили його переконання, збентеживши критиків і розгнівавши багатьох його сучасників. Протягом наступних років він методично творив справу свого життя, яка утвердила його не лише як теоретика виняткової прозорливості, а і як практика — майстра мистецтв.»
Оригінал:
«He has expanded and redefined the limits of the art of architecture in this century, as perhaps no other has through his theories and built works. Of the former, his thin but potent volume, Complexity and Contradiction in Architecture, published in 1966, is generally acknowledged to have diverted the mainstream of architecture away from modernism. The extent of the influence that this treatise has had on everyone practicing or teaching architecture is impossible to measure, but readily apparent. In this landmark book, Venturi looked with fresh eyes at the architectural landscape of America and described the inherent honesty and beauty of ordinary buildings. From this simple observation he wove a manifesto that challenged prevailing thinking on the subject of American functionalist architecture, and the minimalism of the International School. Not content with just theory, Venturi began to implement his convictions. He provided full-scale illustrations of his ideas through his pioneering early buildings. His first houses, including one for his mother in 1961, gave form to his beliefs, confounding the critics and angering many of his peers. Over the intervening years he methodically forged a career that established him not only as a theorist of exceptional insight, but also as a master practitioner of the arts.»
(Цит. за: The Pritzker Architecture Prize. URL: https://www.pritzkerprize.com/laureates/1991#laureate-page-141 Переклад В. В. Вечерського).

Праці

Complexity and Contradiction in Architecture. New York : The Museum of Modern Art, 1966. 133 p.
Learning from Las Vegas. Cambridge : The Massachusetts Institute of Technology, 1972. 164 p. (у співавт.)
Iconography and Electronics upon a Generic Architecture: A View from the Drafting Room. Cambridge : The Massachusetts Institute of Technology, 1996. 374 p.
Architecture as Signs and Systems: for a Mannerist Time. Cambridge : Belknap Press, 2004. 252 p. (у співавт.)

Література

Amery C. A Celebration of Art and Architecture. London : National Gallery, 1991. 144 p.
Belluzzi A. Venturi, Scott Brown e Associati. Bari : Laterza, 1992. 200 p.
Стародубцева Л. Архітектура постмодернізму: Історія. Теорія. Практика. Київ : Спалах, 1998. 208 с.
Ghirardo D. Architektura po modernizmie. Toruń : Via, 1999. 240 p.
Bussagli M. Capire L`Architettura. Firenze : Giunti, 2005. P. 366–367.
Вечерський В. Курс історії архітектури. Київ : Інститут проблем сучасного мистецтва, 2006. С. 235–239.
Sessa R. Robert Venturi e l'Italia: educazione, viaggi e primi progetti: 1925–1966. Macerata : Quodlibet, 2020. 310 p.
The Pritzker Architecture Prize. URL: https://www.pritzkerprize.com/laureates/1991#laureate-page-141

Автор ВУЕ

В. В. Вечерський

Покликання на цю статтю: Вечерський В. В. Вентурі, Роберт // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Вентурі, Роберт (дата звернення: 10.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 27.06.2025