Билини

Били́ни, стари́ни — жанр епосу героїчного.

Зміст

1 Назва
2 Характеристика
3 Історія збирання й дослідження
4 Культурний вплив
5 Література
6 Автор ВУЕ

Назва

Назву «билини» вперше вжив етнограф-фольклорист І. Сахаров (1807–1863; тепер РФ) у книжці «Сказання російського народу» (1839). Виникнення терміна, ймовірно, пов’язане з фразою «Начати же ся тъй пѣсни по былинамь сего времени» («Слово о полку Ігоревім»), де слово «билина» хибно сприйняте як назва жанру й поширене на позначення епічних творів, записаних у 19 ст. на півночі сучасної Росії.

У новітніх дослідженнях штучний термін «билини» поступово витісняється поняттям «стари́ни», яким поряд із назвою «стари́нки» традиційно називали твори цього жанру його виконавці.

Характеристика

Класифікація

Билини зазвичай поділяють на два основні цикли:

Київський, зосереджений навколо князя Володимира (Володимир Красне Сонечко, збірний образ, у якому, ймовірно, поєднано риси Володимира Святославича і Володимира ІІ Всеволодовича Мономаха) і захисту Давньої Русі (герої — Ілля Муромець, Добриня Микитич, Олекса (Альоша) Попович);
Новгородський, присвячений побутовим, торговим і фантастичним сюжетам (герої — Садко, Василь Буслаєв).

У билинах київського циклу події локалізовано в:

містах (Київ, Чернігів), зокрема на княжому дворі, де відбувається взаємодія князя з богатирями (героями билин), а також бенкети за участі богатирів;

степу (місце подвигів богатирів, їхніх перемог над демонізованими збірними образами кочовиків — Тугарином Змієм, Ідолищем Поганим).

Один із найбільш хрестоматійних зразків билин Київського циклу — «Ілля Муромець і Соловій-розбійник». У билинах новгородського циклу події локалізовано в м. Новгороді або не локалізовано (описано подвиги, які герої здійснюють під час мандрів).

Персонажі

Основні герої (богатирі) билин київського циклу — Ілля Муромець (йому приписують неймовірну силу та ідеалізовані уявлення про справедливість, зокрема прагнення захищати вдів і сиріт), Добриня Микитич (певною мірою протиставлений Іллі Муромцю, слабший фізично, в окремих билинах кульгавий, однак кмітливіший, жартівливий, у деяких творах згадано про його вміння грати на гуслях), Олекса Попович (розумніший і виваженіший, близький до княжого двору й особисто князя). Крім них епізодично виступають і інші богатирі.

Герої билин новгородського циклу — Садко (гусляр, який здобув неймовірне багатство завдяки грі на гуслях у Морського Царя на морському дні) і Василь Буслаєв (міський бешкетник, бунтар, який вирізняється величезною фізичною силою і кидає виклик громаді м. Новгорода).

Крім того, у билинах обох циклів згадано групу так званих «старших богатирів» — Микула Селянинович і Святогор (іноді до цієї групи також зараховують Вольгу Святославича, у якому окремі дослідники 19 — початку 20 ст. вбачали переосмислення образу князя Олега з окремими рисами Всеслава Брячиславича). Ці образи не належать до жодного з циклів, однак частіше їх згадують у текстах київського циклу. «Старшим богатирям» приписують надприродні риси (наприклад, билина «Вольга і Микула Селянинович»), що дає змогу твердити про, ймовірно, більш архаїчне походження цих персонажів.

Структура і ритміка

Більшість билин мають чітку композицію, що є типовою для порівняно коротких епічних творів:

1) заспів (його може не бути, виконавці або повторювали один і той самий текст або імпровізували);

2) зачин (вступна частина з описом місця дії, обставин, у яких розгортаються події);

3) основна частина (найбільший за обсягом компонент твору, де описано подвиг богатиря);

4) кінцівка.

Тексти однієї билини, записані від різних виконавців, часто суттєво відрізняються. Значні відмінності може мати й та сама билина, зафіксована в різний час від одного виконавця. Здебільшого сталим є скелет сюжету (зачин і основна частина), а інші елементи, як-от описи бенкету у князя, виконавці або повторювали з билини в билину або імпровізували.

Билини виконували речитативом. Їхню ритміку адаптовано до акапельного виконання або виконання під акомпанемент гусел. Зокрема, билинам властивий тонічний вірш (див. Віршування тонічне) із трьома-чотирма наголошеними складами в рядку, змінною кількістю ненаголошених складів і жіночими або дактилічними закінченнями (на відміну від чоловічих закінчень вони роблять кінець рядка протяжнішим). Для підкреслення ритму часто застосовують повтори окремих фраз і словосполучень, а також додавання часток і сполучників для збільшення кількості складів для оптимальної для виконання довжини рядка. Замість рими вживаються асонанси.

Билинам властивий сталий набір епітетів, які засвоїли від них інші фольклорні жанри, зокрема казки («буйна голова», «чисте поле» тощо). Одним із найуживаніших тропів є гіпербола (художнє перебільшення сили ворога й богатиря).

Історія збирання й дослідження

Перші записи сюжетів билин (часто у прозовому переказі) датовано 17–18 ст. У середині 18 ст. укладено збірник Кирші Данилова (1703–1776; тепер РФ) — перший системно записаний корпус билин одного виконавця, який, однак, лишався невідомим широкій читацькій аудиторії до початку 19 ст. Перше видання 1804, поштовхом до якого стала мода на «руську старовину», здійснено з комерційною метою (містило лише 26 із 71 текста). Друге (наукове за мірками епохи) видання 1818 містило 61 текст. Із цензурних міркувань упорядник (К. Калайдович) не навів у цьому виданні сороміцькі тексти, а також описи фізіологічних процесів, які сприймалися як «непристойні». Масштабні цензурні втручання в текст билин повторювалися в усіх перевиданнях цієї збірки 19–20 ст. Перше повне нецензуроване видання збірника Кирші Данилова вийшло друком 2003.

К. Калайдович написав до видання 1818 передмову, яку вважають першою науковою розвідкою про жанр билин. У подальші десятиліття билини досліджували І. Сахаров і етнограф, фольклорист П. Рибніков (1831; тепер РФ — 1885; тепер Польща) — організатор експедицій із метою запису билин, які підтвердили, що станом на середину 19 ст. жанр залишався частиною живої фольклорної традиції.

Упродовж 19 ст. в російській науці билини вивчали представники трьох основних етнографічно-фольклористичних шкіл:

міфологічної (О. Афанасьєв, Ф. Буслаєв та ін., які намагалися реконструювати залишки дохристиянських міфів, які начебто збереглися в билинах);
історичної (В. Міллер та ін., які шукали реальні прототипи персонажів і подій, згаданих у билинах);
теорії впливів і запозичень (передусім В. Стасов та ін., які виникнення й розвиток сюжетів билин пов’язували з поширенням на східнослов’янському ґрунті мандрівних сюжетів східних і візантійської фольклорних і літературних традицій).

В Україні серед перших дослідників билинного епосу був М. Максимович. Він висунув гіпотезу про південне походження билин (тобто їхнє виникнення на території України), подальшу міграцію цих творів на північ до ареалу, де їх було записано. Як доказ навів згадку в билинах українських топонімів (Київ, Чернігів, Дніпро) і збереження в них окремих українських мовних форм, не властивих діалектам російської мови, поширеним у регіонах, де записано билини. Пізніше цю думку розвинув М. Грушевський. В «Історії української літератури» (т. 1, 1923) він висловив думку про билинний епос як стадію розвитку українського героїчного епосу, яка хронологічно передувала думам як пізнішому і змістово актуальнішому для українських земель жанру.

У радянський час поряд із фактологічним аналізом текстів набула поширення їхня соціально-економічна інтерпретація, базована на теорії про боротьбу класів, яка начебто знайшла вияв у протистоянні окремих персонажів і князівської верхівки (у 1940-х – 1950-х ця інтерпретація зберігалася в наукових текстах, однак певною мірою затушовувалася в популярних викладах змісту билин).

Станом на початок 21 ст. фокус уваги змістився в бік створення повних корпусів текстів в оригінальному вигляді зі збереженням індивідуальних і діалектних рис конкретного запису, відновленням за рукописами вилучених із попередніх видань «нецензурних» фрагментів, складанні списків повторюваних сюжетів і мотивів. Також відзначається відхід від узагальнених інтерпретацій, поширених у 19–20 ст.

Культурний вплив

Билини збірника Кирші Данилова вплинули на російську літературу й мистецтво 19 ст., стали приводом для написання творів за мотивами билин і формування окремого «псевдоруського» або «неоруського» стилю в літературі й мистецтві. Типові зразки — поема О. Пушкіна «Руслан і Людмила», балади О. Толстого (1817–1875; тепер РФ), опера М. Римського-Корсакова «Садко», живопис В. Васнецова, зокрема картина «Три богатирі».

У 20 ст. билини вплинули на радянський пропагандистський кінематограф і мультиплікацію. Хрестоматійними зразками є фільми «Садко (1952) і «Ілля Муромець» (1956, обидва — режисер О. Птушко). За канонами билин київського циклу побудовано пропагандистський фільм «Олександр Невський» (1938, режисер С. Ейзенштейн, музика С. Прокоф’єва) з гіперболізацією чисельності ворога й героїзму героя-протагоніста, хоч в основу стрічки покладено реальну битву. В обробках сюжетів билин у радянському пропагандистському кіно затушовано один із важливих мотивів оригінальних текстів київського циклу — конфліктні ситуації між князем і богатирями (зокрема в билинах про Іллю Муромця).

Жанр билин використовують у сучасних російських мультфільмах та комп’ютерних іграх (наприклад, мультфільми й ігри франшизи «Три богатирі», з 2004). Поряд із розважально-комедійними елементами їм властиві ідеологічно-пропагандистські аспекти — присвоєння давньоруської спадщини (претензії на Київ), демонізація західних країн («Три богатирі на далеких берегах»), орієнталізм і претензії на «культурну вищість» порівняно з іншими народами («Три богатирі на далеких берегах», «Три богатирі й цариця Єгипту» та ін.).

В українському контексті вплив билин був обмеженим і відзначався засвоєнням окремих елементів (хоч деякі з них пояснюють не впливом билинної традиції, а паралельним розвитком аналогічних мотивів). Один із найпопулярніших сюжетів, який пов’язують із билинами, — літописний образ Микити або Кирила Кожум’яки («Повість минулих літ», запис за 6501 [993] рік). Цей фрагмент, ймовірно, запозичено до літопису з фольклору. Він є непрямим свідченням побутування на півдні Давньої Русі оповідної традиції про героїв із неймовірною фізичною силою, спадкоємцем якої, очевидно, є билини, записані в 19 ст. на півночі Росії. Сюжет про Микиту / Кирила Кожум’яку літературно інтерпретували українські письменники: Олександр Олесь, І. Кочерга та ін.

Апропріація окремих елементів билинної традиції в Україні набула вияву, зокрема, в ототожненні Іллі Муромця з преподобним Іллею з Мурома, мощі якого зберігаються в Києво-Печерській лаврі.

Література

Ухов П. Д. Типические места (loci communes) как средство паспортизации былин // Русский фольклор : Материалы и исследования. Москва ; Ленинград, 1957. Т. 2. С. 129–154.
Oinas F. J. The Problem of the Aristocratic Origin of Russian Byliny // Slavic Review. 1971. Vol. 30. № 3. P. 513–522.
Zguta R. Kievan «Byliny» : Their Enigmatic Disappearance from Kievan Territory // Journal of the Folklore Institute. 1972. Vol. 9. № 2/3. P. 185–193.
Alexander A. E. Bylina and Fairy Tale : The Origins of Russian Heroic Poetry. The Hague ; Paris : Mouton & Co., 1973. 162 p.
Азбелев С. Н. Историзм былин и специфика фольклора. Ленинград : Наука. Ленингр. отделение, 1982. 328 с.
Фроянов И. Я., Юдин Ю. И. Былинная история : Работы разных лет. Санкт-Петербург : Изд-во С.-Петерб. ун-та, 1997. 592 с.
Грица С. Й. Трансформація фольклору у просторі і часі. Київ : Видавництво імені Олени Теліги, 2000. 232 с.
Шевчук В. О. Українські билини : Історико-літературне видання східнослов’янського епосу. Київ : Веселка, 2003. 247 с.
Мишанич О. В. Давньоруська література і сучасність : вибрані праці. Київ : Наукова думка, 2003. 600 с.
Українські билини / Упоряд., передм., адапт. текстів та прим. В. О. Шевчука. Київ : Веселка, 2003. 247 с.
Дем’ян Г. В. Іван Франко — дослідник билин // Народна творчість та етнологія. 2006. № 4. С. 22–31.
Кирчів Р. Ф. Етнографічно-фольклористичні аспекти у творчості Івана Франка. Львів : Інститут народознавства НАН України, 2011. 280 с.
Українські билини / Упорядкув., передм. та прим. О. Таланчук. Київ : Наш формат, 2021. 240 с.