Берат

Берат на призначення митрополита Іларіона (Станева), єпископа Болгарської православної церкви (випускник Одеської духовної семінарії, 1884) на Неврокопську єпархію, 1894

Бера́т (осман. тур. برات — указ, документ) — багатозначний термін:

Значення терміна

1) Жалувана грамота, яку надавали османські султани і перські шахи предстоятелям Східних церков (патріархам, католікосам), главам єпархій, а також юдейським громадам. Берати належали до корпусу важливих офіційних документів. Ними турецький султан затверджував обраного предстоятеля Церкви та визначав його права, привілеї й головні обов’язки щодо державної влади і пастви (як підданих імперії). Традиція видачі бератів в Османській імперії сягає правління султана Мехмеда ІІ Ґерая. Уґрунтована на принципі управління іншовірними, згідно з яким духовна ієрархія несла відповідальність за своїх вірян і водночас наділялася судовими, податковими і наглядово-контролюючими функціями.

Грамоти містили перелік прав і обов’язків патріарха (зокрема, щодо носіння символів духовної влади, призначення духовних осіб, судочинства у справах релігії, піднесення до сану, збирання податків, порядкування церковним майном та ін.), а також Синоду, «співтовариства митрополитів» (з 1763); надані владою привілеї; вимоги до духовенства і пастви шанобливо ставитися до нового першоієрарха; приписи державним чиновникам не порушувати прав кафедри з управління вірянами та її майном. Берати видавали конкретному ієрарху, який заступав на кафедрі попередника; отримання документу передбачало і внесення певної грошової суми — пішкешу. Вірменський католікос, що мав єпархії як на території Османської, так і Перської імперій, мусив запитувати берати і в шаха, і в султана. Митрополити та єпископи отримували берати з підтвердженням їх владних повноважень за клопотанням глав Церков.

Порівняння змісту бератів свідчить про еволюцію становища православних мирян та духовенства в імперії протягом 15–18 ст., поступове перетворення Православних церков на інститут османського суспільства, взаємної адаптації канонічного права та ісламської правової системи, шаріату. Переважна частина бератів (або їхніх копій), що дійшли до нашого часу, належать до 18 ст. Більшість з них зберігається у зібраннях Османських архівів (Başbakanlık Osmanlı Arşivleri) у м. Стамбулі, деякі документи виявлені в колекції бібліотеки Турецького історичного товариства (Türk Tarih Kurumu), архівах православних монастирів.

2) У 18 ст. — поч. 20 ст. — документ про перехід в іноземне підданство, який отримували мешканці місцевих християнських громад, прийняті на службу (реально або фіктивно) дипломатичними представниками європейських держав. Берат виводив адресата з юрисдикції османської влади. Практику клопотання про берати розглядають як складник інституту консульської протекції на Близькому Сході.

3) Місто в Албанії. Історичний центр міста з 2005 занесений до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Див. у ст. Берата і Гірокастри історичні центри.

Додатково

• Після завоювання Візантійської імперії під владою османських султанів перебували чотири древніх Східних патріархати (Константинопольський, Александрійський, Антіохійський, Єрусалимський), Кіпрська, Болгарська і Сербська православні церкви, Вірменська апостольська церква тощо. Християнське населення різних конфесій було помітною частиною османського суспільства.
• У бератах, жалуваних Константинопольським патріархам Симеону (1483) та Єремії І (1525), серед областей, що знаходяться під їхнім управлінням, згадана «Rus» (поряд з Критом, Родосом, Валахією, Молдовою та ін.). У бератах 1716 й 1720, виданих Константинопольському патріарху Єремії III, у перелік територій, що перебувають під духовною владою патріарха, включено вілаєти з назвами «Urus» і «Moskov».

Література

1. Іналджик Г. Османська імперія: Класична доба (1300–1600) / Пер. з англ. О. Галенко. Київ : Критика, 1998. 287 с.
2. Лебедев А. П. История Греко-Восточной церкви под властью турок: От падения Константинополя (в 1453 г.) до настоящего времени : в 2 кн. Санкт-Петербург : Издательство Олега Абышко, 2004.
3. Çolak H., Bayraktar-Tellan E. The Orthodox Church as an Ottoman Institution. A Study of Early Modern Patriarchal Berats. Istanbul : The Isis Press, 2019. 389 p.
4. Ченцова В. Г. Православная Церковь в османском обществе: новое издание султанских бератов // Вестник церковной истории. 2020. Вып. 1/2 (57/58). С. 376–381.

Автор ВУЕ

А. В. Арістова

Покликання на цю статтю: Арістова А. В. Берат // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Берат (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 08.12.2021