Астральний культ

Астра́льний культ, Астрола́трія (від грец. ἄστρον — зірка і грец. λατρεία — служіння, поклоніння) — віра у надприродний, містичний зв'язок небесних тіл (Сонця, Місяця, зірок, планет, комет) із земними об'єктами, явищами, життям і долею людини та релігійно-магічні дії, пов'язані з вшануванням і обожненням небесних світил.

Історична довідка

Виникає в епоху неоліту. Циклічність природних і небесних явищ стає основою для упорядкування світосприйняття і розвитку міфологічної свідомості. Археологічні дослідження древніх поселень свідчать про використання солярної, лунарної, астральної символіки.

Обожнення Сонця, Місяця, зірок простежується в усіх ранньоземлеробських суспільствах. Жерці слідкували за рухом небесних тіл, розливами річок (від яких залежало іригаційне землеробство), сезонними змінами природи. У 1 тис. до н.е. астролатрія набула поширення в Стародавньому Межиріччі (Шумер, Вавилон, Ассирія), Стародавньому Єгипті та Стародавній Індії. У цих регіонах храми одночасно слугували обсерваторіями. Астрологічна орієнтація сприяла зародженню календаря.

Культ Сонця і Неба був поширений у всіх регіонах Давнього Єгипту, що засвідчують культові споруди: обеліски, храми, піраміди.

Характеристика

Релігійна свідомість

Основними об'єктами обожнення ставали Сонце і Місяць, інші небесні об'єкти посідали підпорядковане місце в астральній ієрархії. У пантеоні етнічних релігій, верховний бог або одне з вищих божеств ототожнювалося із Сонцем, його вшанування мало всі ознаки солярного культу.

У вавилоно-ассирійській релігії та міфології бог Сонця Шамаш — захисник, хранитель справедливості і правди. Разом із перетворенням Ашшура на верховне божество, він наділяється солярною символікою, зображується у вигляді крилатого сонячного диска. Місяць і п'ять видимих неозброєним оком планет вважалися богами (Уран і Нептун не були відомі народам Стародавнього Межиріччя). Кожен день був присвячений одному із 7 богів (за числом небесних тіл) — так постав семиденний тиждень.

Імʼя бога у вавилоно-ассирійській релігії та міфології Сучасна назва астрономічного об'єкта
Син Місяць
Шамаш Сонце
Мардук Юпітер
Іштар Венера
Нергал Марс
Набу Меркурій
Нінунту Сатурн

Тож назви днів тижня в мовах європейських народів є запозиченими і трансформованими іменами божеств-світил, наприклад: нім. Montag (понеділок) — день Місяця; нім. Sonntag (неділя) — день Сонця; фр. Vendredi (п’ятниця) — день Венери; англ. Saturday (субота) — день Сатурна тощо.

Від вавилонян до інших народів перейшли початки астрономічних знань; уявлення про 12 знаків зодіаку, виділених жерцями-звіздарями обабіч і вздовж екліптики, лягли в основу 12-місячного річного циклу, з часом перейнятого європейцями.

У Давньому Єгипті бог Сонця Ра вважався «батьком богів». Центром культу Сонця було місто Ан, відоме як Па Ра («дім Ра»). Бог Сонця Атон, чия роль поступово зростала з часів Стародавнього царства, в 14 ст. до н.е. був проголошений єдиним верховним богом. Зображувався у вигляді сонячного диска, що посилає людям життєдайні промені з долонями.

У давньогрецькому пантеоні важливе місце посідали бог Сонця Геліос і світлоносний Аполлон. В містеріях античності передавалися уявлення про посмертне втілення правителів та їх дружин у небесні зірки.

У германо-скандинавській міфології богиня Соль (або Суль) постала як персоніфікація Сонця, сестра Мані (Місяця).

Священні тексти

Астральний культ 1.JPG

У біблійній оповіді про Різдво Христове фігурує незвичайна зірка, яка зійшла в час з’явлення Сина Божого на землі над Віфлеємським вертепом. Про Віфлеємську зірку йдеться в Святому Письмі: «Коли ж народився Ісус у Віфлеємі Юдейськім, за днів царя Ірода, то ось мудреці прибули до Єрусалиму зо сходу і питали: де народжений Цар Юдейський? Бо на сході ми бачили зорю Його, і прибули поклонитись Йому» (Від Матвія 2:1,2). Віфлеємська зірка — обовʼязковий атрибут традиційних різдвяних вертепів, текстів українських колядок.

Астральні культи в Україні

Українці віддавна вели регулярні спостереження за небесними світилами, виявляли звʼязки між закономірностями їхнього розташування, руху та змінами пір року, кліматичними явищами. Спираючись на ці знання, вони пристосовувалися до природних умов, прогнозували погоду, господарювали. Зірки та сузір’я отримували народні назви: Великий Віз, Малий Віз, Чумацький Шлях, Лебідь та ін.

Вимірюючи час, праукраїнці користувалися спостереженнями за зміною фаз Місяця («молодик», «підповня», «повня»); головним мірилом часу протягом дня слугувало Сонце, а після його заходу — зорі.

Про інтерес до зоряного неба в Україні свідчать давньоруські та пізніші українські літописи, де є згадки про сонячні та місячні затемнення, комети, зоряні дощі тощо.

На культи Сонця, Місяця, зірок вказують тексти давніх космогонічних колядок, залишки язичницьких ритуалів і свят.

Значення

Астральні культи пройшли тривалу еволюцію: від обожнення безпосередньо космічних тіл — до уявлень про втілення божественних сутностей, появи ранньої зодіакальної астрології та перших спроб астрономічної систематизації; від примітивних ритуалів — до складної астральної символіки та езотеричних знань (мітраїзм, орфізм, зороастризм тощо).

На основі астральних культів виникли і розвинулися, з одного боку, астрологія, різноманітні практики ворожінь і пророцтв, що ґрунтуються на вірі у вплив сузір’їв і планет на долі окремих людей і народів; з другого — початки космології, астрономічних знань, які сформували одну з найперших наук Стародавнього світу.

Додатково

Французький політичний діяч та філософ Шарль Франсуа Дюпюї (1742–1809) у праці «Походження всіх культів, або Загальна релігія», заперечуючи історичність Ісуса Христа, вважав його алегорією Сонця. Ця праця вплинула на становлення міфологічного дискурсу досліджень християнства.

Цитата

Стоїть же, стоїть нова світлонька,
А в тій світлоньці тисовий столик.
При тім столику три гості сидять,
Три гості сидять, три товариші.
Єден товариш — ясне сонечко,
Другий товариш — та місяченько,
Третій товариш — та дрібен дощик.
Сонце же мовить: — Нема над мене.
Як же я зійду в неділю рано,
Огрію ж бо я гори й долини,
Гори й долини, поля й дуброви,
Морози спадуть, а роси стануть.
Місяць же мовить: — Нема над мене.
Як же я зійду разом з зорями,
Урадуються гості в дорозі,
Гості в дорозі, війська в обозі.
Дрібен дощ мовить: — Нема над мене.
Як же я піду три рази мая,
А зрадується жито, пшениця,
Жито, пшениця, всяка пашниця,
Будуть снопоньки, як повозоньки,
Будуть копоньки, яко звіздоньки

.

 Колядки та щедрівки. Зимова обрядова поезія трудового року. Київ : Наукова думка, 1965.


Література

  1. Irvin J., Rutajit A. Astrotheology and Shamanism. Book Tree, 2006. 236 p.
  2. Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник довідник. Київ : Довіра, 2006. 704 с.
  3. Пошивайло І. Символізм неба в народному мистецтві українців // Українське небо 2. Студії над історією астрономії в Україні: зб. наук. пр. / За заг. Ред. О. Петрука. Львів: Інститут прикладних проблем механіки і математики ім. Я.С. Підстиригача НАН України, 2016. С. 263–274.

Див. також

Автор ВУЕ

Посилання на статтю