Антропологія філософсько-правова

Антрополо́гія філосо́фсько-правова́ — напрям філософії права, що вивчає взаємозв’язок людини і права, найзагальніші аспекти впливу уявлень про людську природу на уявлення про природу права.

Історична довідка

Співвідношення людини і права досліджували представники класичної філософії: Б. Спіноза, Ш. Л. Монтеск’є, І. Кант, Дж. Бентам, Й.-Г. Фіхте, Г. В. Ф. Гегель, К. Маркс та ін.

Сучасники розроблюють проблематику людини правової в межах різних концепцій:

  • антропології політичної (О. Геффе (Німеччина));
  • правової антропології філософії права (С. Максимов (Україна));
  • соціокультурної антропології права (І. Честнов (Російська Федерація), В. Бігун та Д. Гудима (Україна));
  • етнологічного та емпірико-аналітичного аналізу (Н. Рулан (Франція), А. Ковлер (Російська Федерація)) та ін.

Дослідницький підхід

Головним дослідницьким завданням антропології права є встановлення антропологічних передумов правової теорії — через з’ясування кореляційних зв’язків між «образом людини» та «образом права». Зокрема, егоїстичному образу людини, яку може стримати лише державний примус, відповідає образ права як бюрократично-авторитарної системи (Т. Гоббс). Натомість образу людини як моральної істоти, що керується автономною волею, відповідає образ права, що ґрунтується на правах людини (І. Кант).

Фундаментальне питання антропології права — про головний чинник людського існування: конфлікт чи кооперація? Кооперативна модель людського буття (Аристотель) визначає право й державу як найвищі форми людської кооперації. Згідно з конфліктною моделлю (Т. Гоббс), людина вимушена боротися за існування в умовах обмежених ресурсів, відтак загрожує існуванню іншої людини. На думку філософа О. Геффе, ці моделі доповнюють одна одну. Бо людина за своєю природою є істотою конфліктно-кооперативною: з одного боку, живе та співпрацює з іншими людьми у світі, який відрізняється від природного, а з іншого — недостатнє миролюбство людини загрожує її існуванню та благополуччю. Це детермінує її поведінку як істоти правової.

Значення

Результати філософсько-правової антропології мають теоретичне і практичне значення, оскільки закладають основи правопорядку. Наприклад, залучаються в біоетиці, а саме в дискусіях про межі можливого технологічного втручання в генетичну природу людини. Якщо класична (кантівська) антропологія виходила з максими «належне припускає можливе» (належне обмежується можливим), то сучасна антропологія постулює: «ми не повинні робити все те, що ми можемо» (можливе має обмежуватися належним).

Література

  1. Хеффе О. Политика, право, справедливость. Основоположения критической философии права и государства. Москва : Гнозис, 1994. 320 с.
  2. Бігун В. Правова антропологія: до питання про дослідження людини в праві // Часопис Київського університету права. 2002. № 2. С. 15–20.
  3. Habermas J. The Future of Human Nature. Cambridge : Polity Press, 2003. 136 p.
  4. Ковлер А. Антропология права. Москва : НОРМА, 2002. 480 с.
  5. Гудима Д. Права людини: антрополого-методологічні засади дослідження. Львів : Край, 2009. 292 с.
  6. Максимов С. Антропологічні основи права // Філософія права і загальна теорія права. 2012. № 2. С. 148–155.
  7. Максимов С. Антропологія права // Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. Харків : Право, 2017. Т. 2: Філософія права. С. 59–64.


Автор ВУЕ

С. І. Максимов

Див. також

Антропологія юридична

Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Максимов С. І. Антропологія філософсько-правова // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Антропологія філософсько-правова (дата звернення: 15.10.2021).

Офіційний телеграм-канал ВУЕОфіційний телеграм-канал ВУЕ