Автопортрет


Автопортрет Олександра Мурашка, 1918

Автопортре́т (від авто… і портрет) — створення образу автора-митця, виконане ним самим. Як правило, автопортрет є різновидом портретного жанру, хоча іноді може бути «вкрапленням» у композицію іншого жанру. Найпоширеніший в образотворчих (візуальних) мистецтвах — живописі, графіці, скульптурі, фотографії, рідше зустрічається також і в словесних та аудіовізуальних мистецтвах.

Зображення митця за роботою трапляється вже в давньоєгипетському мистецтві та у давньогрецькому вазописі, однак більшість таких прикладів не можуть бути ідентифіковані саме як автопортрет. До перших відомостей про автопортрет конкретного митця належить згадка Плутарха про автопортрет давньогрецького скульптора Фідія серед персонажів його «Битви амазонок» у Парфеноні.

Автопортрет епохи Середньовіччя та Ренесансу

У Середні віки й епоху Відродження, а в окремих випадках й у пізніші часи, вставлений у художню композицію автопортрет її автора часто виконував роль свого роду авторського підпису (Л. Сіньореллі, Б. Гоццолі, Д. Гірландайо та ін). Відомі вставлені автопортрети в композиціях таких художників італійського Ренесансу як Джотто, Мазаччо, С. Боттічеллі, Рафаель Санті, Мікеланджело Буонаротті, Тиціан та ін. Від епохи Ренесансу набуває поширення й самостійний автопортрет, формується його жанрова специфіка та різноманітність. Становлення північно-ренесансного автопортрета пов’язується з творчістю провідного майстра німецького Відродження А. Дюрера, який створив понад 50 автопортретів «Автопортрет з чортополохом», автопортрети 1493 та 1500 та ін.).

Автопортрет епохи Барко

Не втрачає популярності автопортрет і за доби бароко. Новим кроком в історії жанру стають автопортрети П. Рубенса («Автопортрет з Ізабелою Брант»; 1609). Кілька десятків автопортретних зображень належить Рембрандту. Картина Д. Веласкеса «Меніни» (1656) включає в композицію автопортрет художника. У 17 ст. суто побутові реалістичні автопортрети поширюються у голландському живописі (Я. Стейн «Автопортрет з дружиною напідпитку», «Автопортрет з лютнею»).

Автопртрет у мистецтві 18–19 століть

У творчості майже кожного художника 18 –19 ст. представлений жанр автопортрета (автопортрети Ж. Б. С. Шардена, Ж.-Л. Давіда, Г. Курбе, Е. Делакруа, І. Крамського, В. Сурикова, І. Рєпіна та ін.). Серед автопортретів В. Ван Гога: «Автопортрет з перев’язаним вухом і трубкою» (1889), «Автопортрет у фетровому капелюсі» (1887–1888), «Автопортрет з пензлями та палітрою» (1889) та ін. Значна кількість автопортретів у творчості багатьох митців, зокрема й В. Ван Гога, пояснюється тим, що художник часто буває сам для себе найдоступнішою та непримхливою моделлю для вдосконалення своєї майстерності, для художницьких вправ.

Автопортрет у мистецтві 20 – 21століть

У 20 ст. автопортрет, як і інші жанри, урізноманітнюється завдяки широкому горизонту стилістичних та технічних пошуків митців: водночас із традиційними, реалістичного спрямування композиціями створюються авангардні автопортретні роботи. Несподіваними концептуальними композиційними рішеннями відзначаються графічні автопортрети М. К. Ешера у стилі імп-арту, як-от «Автопортрет в сферичному дзеркалі» (1935). автопортрет був одним з улюблених жанрів у творчості С. Далі: «Кубістичний автопортрет» (1923), «М’який автопортрет зі смаженим салом» (1941), «Автопортрет у вигляді Мони Лізи» (1950) та ін. Більше 50 автопортретів залишила у своєму творчому спадку всесвітньовідома мексиканська художниця Ф. Кало, серед яких «Автопортрет з терновим вінцем та колібрі», «Автопортрет з мавпочкою», «Дві Фріди», «Шпиталь Генрі Форда», «Маленька лань» та ін. Створенням фотографічних автопортретів захоплювався лідер поп-арту Е. Воргол, найвідоміший його «Червоний автопортрет» (1986). Втім, фотографічний автопортрети став дійсно масовим жанром з активним поширенням з початку 2010-х так званих «селфі».

Автопортрет Михайла Бойчука, поч. 1910

Автопортрет в українському мистецтві

Картину еволюції автопортрета в українському мистецтві відновити складно, оскільки багато творів утрачено, багато лишилися анонімними. Перший відомий автопортрет в українському живописі вміщено на підписній іконі «Розп’яття» (1691; В. Липський). Художник зобразив себе поряд із родиною донатора. Імовірно, автопортретним є й зображення Євангеліста Луки у розписах Воздвиження Чесного Хреста церкви в м. Дрогобичі (кінець 17 — початок 18 ст.). Зображення темнобородого чоловіка з палітрою й пензлем у руках перед мольбертом має явно портретні риси.

1803 народний майстер Костянтин вмістив свій автопортрет на церковній корогві (внизу композиції «Пієта» в овальному медальйоні зображено профільне погруддя молодого вусатого чоловіка у білому військовому мундирі й перуці з косою). Перший автопортрет як окремий твір виконала А. Полуботок (1801). На полотні змальовано літню жінку в темному міщанському одязі, на звороті — традиційний напис — розповідь про життєвий шлях зображеної.

З перших десятиліть 19 ст., із пожвавленням художнього життя, митці частіше звертаються до автопортрета, що свідчить про самоусвідомлення, зростання суспільної ролі й значення митця як людини творчої професії. Особливо популярним стає автопортрет у діяльності вихованців петербурзької Академії мистецтв, які відображали тогочасну духовну атмосферу. Романтизацією образу, увагою до внутрішнього світу позначено твори П. Зайцева (1828; Науково-дослідний музей Академії мистецтв у Петербурзі), І. Зайцева (1834–1935; Полтавський художній музей), А. Мокрицького (1835; Російський музей, Санкт-Петербург), П. Орлова (1847; Російський музей, Санкт-Петербург), Д. Безперчого (1846; Харківський художній музей), потягом до реалістичного трактування характеру — К. Павлова (1835; Національний художній музей України), Г. Лапченка (1849; Алупкинський палац-музей) та ін. Винятково важливого значення набуває автопортрет у творчості Т. Шевченка. Прикладом включення своєрідно «замаскованого» автопортрета в сюжетну канву зображення є картина Є. Крендовського «Збирання на полювання» (1836; Третьяковська галерея), де художник зобразив себе у бекеші, з рушницею в руках. Іноді автопортрет вміщували в пейзажне полотно (І. Похитонов «Автопортрет. За роботою»; 1911, приватна збірка, Франція; О. Сластіон «Художник на етюдах», 1980-ті, Сумський художній музей).

Прагнучи наголосити свої соціальні симпатії, художники часто змальовували себе представниками народу — у вигляді селян (роботи А. Гороновича, 1848, Третьяковська галерея; Л. Жемчужникова, 1853, Національний художній музей України; Н. Онацького, 1909, Сумський художній музей; В. Корнієнка, 1904, Дніпропетровський художній музей). Демократизм і аналітичність образів характерні для автопортретів художників-передвижників. Вони виконували автопортрети монохромні олівцеві (П. Мартинович; 1877), олійні, приглушеного колориту, переважно погрудні (М. Пимоненко; 1912), акварельні (С. Костенко; 1888). Справжнього розквіту досягає автопортрет на межі 19 і 20 ст. Майже у кожного тогочасного митця були не лише поодинокі автопортрети, а й цикли таких зображень. Пафосом боротьби, внутрішньою конденсованістю почуттів пройнято автопортрет О. Мурашка (1917; Національний художній музей України).

Серед західноукраїнських митців до автопортрета активно звертались Я. Машковський (1825), М. Яблонський (1830, обидва — Львівська національна галерея мистецтв), Т. Копистинський (1871–1872), Й. Курилас (1900, обидва — Національний музей у Львові) та ін. Численними були автопортрети в творчості Я. Пстрака, М. Федюка, М. Сосенка, І. Труша, О. Кульчицької. Чітке усвідомлення важливої ролі митця, тему драматичної, але водночас прекрасної долі послідовно втілено у циклі автопортретів О. Новаківського.

Новим змістом наповнюються автопортрети художників 20 ст. Поряд з творами реалістичного напряму з’явилися автопортрети, вирішені в руслі авангардизму («Автопортрет» О. Богомазова; 1920-ті). У Ф. Кричевського ще на початку 20 ст. простежується орієнтація на образи, сповнені життєвої снаги, фізичного здоров’я, духовної сили («Автопортрет», 1911, Національний художній музей України). Найхарактерніший приклад — «Автопортрет у білому кожусі» (1926–1932), де виявлено творчі позиції митця, його мистецьке кредо. Широким узагальненням, героїзацією образу сповнено невеликі графічні автопортрети — О. Кокеля (1929; Харківський художній музей), К. Єлеви (1939; Національна академія образотворчого мистецтва й архітектури), А. Петрицького (1926; Національний художній музей України). Пафос часу, відчувається в камерному автопортреті І. Їжакевича (1927; Національний художній музей України), у піднесеному внутрішньому стані постаті на автопортреті В. Касіяна (1920; пастель, Національний художній музей України). У техніці силуету вирішено «Автопортрет з дружиною й дітьми» Г. Нарбута (1919; Національний художній музей України).

До автопортрета звертаються й народні майстри К. Білокур (Національний музей українського народного декоративного мистецтва), Я. Отришко (1920-ті). Серед друзів-однодумців змалював себе А. Ерделі в «Груповому портреті закарпатських художників» (1947; Закарпатський художній музей).

Серед художників і графіків українського зарубіжжя автопортрет займає важливе місце у творчості С. Гординського, Я. Гніздовського та ін. В українському автопортреті кінця 20 — початку 21 ст. простежуються типові напрями трактування образу, кращі з них відтворюють єдність особистого та загальнолюдського.

Література

  1. Автопортрет в русском и советском искусстве. Каталог выставки. Москва, 1977.
  2. Рубан В. В. Український портретний живопис першої половини XIX століття. Київ, 1984.
  3. Рубан В. В. Український портретний живопис другої половини XIX — початку XX століття. Київ, 1986.
  4. Зингер Л. С. Автопортрет в советской живописи. Москва, 1986.
  5. Андронов Н. Из истории автопортрета: Заметки художника. // Творчество. 1989. № 11.

Автор ВУЕ