Ісе святилище

Територія святилища Найку. Фото Г. В. Шевцової
План двох основних ділянок Ісе Найку (забудована і вільна), за виданням: Watanabe Yasutada. Shinto art: Ise and Izumo shrines. – New-York: WEATHERHILL / Tokyo: HEIBONSHA. – 1964.
Головний павільйон Найку, план, фасади (креслення Т. Сакураї)
Вид на браму центральної ділянки Геку. Фото Г. В. Шевцової
Чігі, кацуогі та зовнішній торцевий стовп, центральна ділянка Найку. Фото Г. В. Шевцової
Просторова композиція павільйонів Ісе (на прикладі допоміжної споруди у Найку). Фото Г. В. Шевцової
Закритий тимчасовим футляром священний стовп «шін-но-міхашіра» на вільній центральній ділянці Найку. Фото Г. В. Шевцової
Річка Ісудзу-ґава на території комплексу Найку. Фотографія Г. В. Шевцової


Ісе святилище, Ісе-джінгу (яп. 伊勢神宮, англ. Ise-Jingu) — головне імператорське святилище синто (див. Синтоїзм) в Ісе (префектура Міє, Японія), засноване, ймовірно, у 4–6 ст. Святилище присвячене покровительці імператорського роду богині Сонця Аматерасу та божеству землеробства і проростання рисових паростків Тойоуке.

Історична довідка

Згідно з японською історичною хронікою Ніхон-шьокі, святилище в Ісе було засновано наприкінці 3 ст. дочкою імператора Суджін, принцесою клану Ямато Тойо-Сукіірі-хіме. Принцеса — жриця-медіум імператорського роду —подорожувала країною в пошуках нового місця для помешкання богині Аматерасу, яка начебто виказала бажання поселитися окремо, поза імператорським палацом. Діставшися району Ісе, жриця почула волю богині, яка бажала залишитися саме тут — у землі, де не буває катаклізмів і воєн. Однак хроніки Ніхон-шьокі були створені на 400 р. пізніше змальованих подій і, ймовірно, перебільшили давність храму. Загалом, заснування святилища може датуватися 4–5 ст., але однозначно не пізніше 6 ст. Основною святинею, що зберігається в святилищі Ісе, є старовинне дзеркало, яке, за легендою, Аматерасу дала своєму онуку Нінігі-но-Мікото, коли посилала його на Землю. Дзеркало повинно було слугувати символом присутності богині. Саме від Нінігі-но-Мікото, за легендою, і походить імператорський рід.


За тривалу історію святилище знавало часів розквіту і занепаду, проте храм завжди залишався «аристократичною» святинею. В період Едо, коли пересічні японці почали активно подорожувати країною, святилище Ісе стало першою з паломницьких принад. На поч. 19 ст. пілігрімажі в Ісе були популярними навіть серед бідняків: сільські громади щорічно спільно оплачували шлях до Ісе для кількох своїх членів.

Характеристика

Святилище складається з двох віддалених один від одного приблизно на 3 км комплексів: внутрішнього Найку (яп. 内宮), присвяченого Аматерасу, та зовнішнього Геку (яп. 外宮), присвяченого божеству землеробства Тойоуке (ймовірно, є прадавнім божеством Землі Ісе). Кожні 20 р. споруди Найку та Геку демонтують і будують на сусідній ділянці аналогічні, аби під час наступної перебудови повернутися на старе місце. В давнину подібна практика була притаманна багатьом святилищам синто, але дійшла до наших часів (з деякими перериваннями) тільки в Ісе та декількох інших святилищах його прямого впливу. Необхідність таких перебудов випливає з постулатів синто, для якого є неприйнятним «забруднення» священних теренів, що викликане плином часу, і особливо — енергіями хвороб, крові та смерті. Тому автентичних споруд на території храму немає, але завдяки регулярній реплікації будівель, що упродовж сторіч виконуються однією родиною майстрів, конструкція Ісе дійшла до нашого часу без істотних змін, тобто зберегла важливий для істориків архітектури первинний, не спотворений ремонтами та перебудовами, вигляд. Останнього разу комплекси в Ісе були перебудовані у 2013.


Оточена могутніми криптомеріями та огорнена петлею спокійної р. Ісудзу-гава, територія святилища є меморандумом японської естетики гармонії архітектури і природи. Головні архітектурні ядра комплексів розташовані на прямокутних, огороджених парканами, ділянках світлої гальки. На ділянці вибудовані прямокутні павільйони з нефарбованого кипарису, встановлені на палях та оточені вузькими терасками. Їхня архітектура є шляхетно простою і водночас величною. Двосхилі дахи вкриті товстим шаром кипарисової кори, на гребнях яких здіймаються прикрашені золотими накладками ріжки чігі та поперечні циліндричні кацуогі. Ці елементи, так само як палі та зовнішні торцеві стовпи, що підтримують гребінь даху, колись мали конструктивний сенс, та згодом перетворилися на декоративні статусні елементи імператорських святилищ синто. Під підлогою головного павільйону заховано короткий священний стовп «шін-но-міхашіра», який має суто сакральне значення і, вочевидь, втілює прадавню анімістичну ідею (див. Анімізм) зв’язку Неба та Землі, призначеного для сходження божества. Під час перенесення храму на іншу ділянку «шін-но-міхашіра» залишається на своєму місці. Просторова конструкція павільйонів Ісе дала початок архітектурному стилю шінмей-дзукурі, що сьогодні характерний для певної частини святилищ синто і є родинною до первинних японських зерносховищ «такаюка». Подібну кореляцію слід пояснювати прадавньою землеробською логікою сакралізації зерносховищ як місць помешкання божеств врожаю.


Споруди центрального ядра комплексів Найку та Геку можна споглядати лише через паркан або ж зі створу брами, що веде на ділянку. Вхід дозволено тільки священнослужителям вищого рангу та членам імператорської родини. Але раз на 20 р., після завершення перебудови, старі павільйони Ісе деякий час залишають на місці, аби бажаючі могли їх відвідати.

Значення

Разом із святилищем божества Оокунінуші в Ідзумо святилище Ісе вважається найдавнішим в Японії. Це надважливий духовний символ, що відбиває процеси становлення самосвідомості японської нації і несе сакральну функцію захисту країни від стихійних лих, неврожаю, епідемій та інших природних катаклізмів. Традиційно, імператори Японії є первосвящениками країни, що зберігається і дотепер: верховною жрицею храму Ісе має бути жінка імператорського роду.

Література

  1. Watanabe Ya. Shinto Art: Ise and Izumo Shrines. New York : Weatherhill ; Tokyo : Heibonsha, 1974. 190 p.
  2. Egami Namio. The Beginnings of Japanese Art. New York : Weatherhill ; Tokyo : Heibonsha, 1978. 178 p.
  3. 櫻井敏雄. 伊勢と日光. 東京 : 小学館, 1992. 175 p.
  4. 岡野弘彦, 櫻井敏雄, 三好和義. 伊勢神宮 (日本の古社). 東京 : 淡交社, 2003. 141 p.
  5. Шевцова Г. Грані світу. Україна-Японія: дерев’яна архітектура. Київ : Грані-Т, 2009. 152 с.
  6. Шевцова Г. Історія японської архітектури і мистецтва. Київ : Грані-Т, 2011. 232 с.
  7. Шевцова Г. Процессы сакрализации зернохранилищ и их роль в формировании культовой деревянной архитектуры мира (на примерах Японии и Украины) // Вопросы всеобщей истории архитектуры. 2015. Вып. 5. С. 111–135.

Автор ВУЕ

Г. В. Шевцова


Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Шевцова Г. В. Ісе святилище // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Ісе святилище (дата звернення: 21.10.2021).


Оприлюднено

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено:
07.04.2020

Офіційний телеграм-канал ВУЕОфіційний телеграм-канал ВУЕ