Ігнащенко, Анатолій Федорович
|
Ігнащенко, Анатолій Федорович | |
|---|---|
| Народження | 28.01.1930 |
| Місце народження | Захарівці |
| Смерть | 05.04.2011 |
| Місце смерті | Київ |
| Місце поховання | Київ, Байкове кладовище |
| Alma mater | Київський національний університет будівництва і архітектури |
| Місце діяльності | Україна |
| Напрями діяльності | архітектура, образотворче мистецтво, скульптура |
|
Відзнаки | |
|---|---|
| Ордени | Знак пошани; Князя Ярослава Мудрого V ст. |
| Премії | Державна премія УРСР у галузі архітектури |
| Почесні звання | заслужений діяч мистецтв України; народний художник України |
Ігна́щенко, Анато́лій Фе́дорович (28.01.1930, с. Захарівці, тепер Хмельницького району Хмельницької області, Україна — 05.04.2011, м. Київ, Україна) — архітектор і художник, лауреат Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1974), член-кореспондент Української академії архітектури (з 1995), заслужений діяч мистецтв України (з 2000), почесний дійсний член (академік) Національної академії мистецтв України (з 2006), народний художник України (з 2010).
Життєпис
Народився в інтернаціональній сім’ї: батько — ром, мати — полька. Батько хотів, щоб син став офіцером, мати підтримувала його схильність до мистецтва. 1953 закінчив архітектурний факультет Київського інженерно-будівельного інституту (тепер Київський національний університет будівництва і архітектури). Учень Й. Каракіса. Працював архітектором: 1953–1960 у проєктному інституті «Укрдіпрошахт», 1960–1963 в Науково-дослідному інституті експериментального проєктування Академії будівництва і архітектури УРСР, 1963–1964 — в інституті «УкрНДІпроєкт», 1964–1966 — в інституті КиївНДІПмістобудування. 1966–1969 — експерт художньо-експертної колегії Міністерства культури УРСР. 1969–1976 — архітектор Художнього фонду Спілки художників УРСР, 1976–1990 — архітектор-художник об’єднання «Художник» Художнього фонду УРСР. Від —1990 на творчій роботі.
Діяльність
Автор архітектурних частин (нерідко — й загального художньо-образного вирішення) численних пам’ятників, монументів, меморіальних комплексів в Україні і за кордоном (Канада, Польща, США, Франція). У його творчій спадщині мінімально представлено постаті та явища, знакові для радянського режиму та його комуністичної пропаганди (а ті, які й були, вже демонтовано порядком декомунізації: пам’ятники чекістам у м. Києві 1968, демонтовано 2016 та М. Щорсу у м. Чернігові 1977, демонтовано 2016). Натомість більшість його робіт присвячено увічненню пам’яті видатних діячів української історії та культури. Він одним із перших узявся увічнити пам’ять про жертв кількох геноцидів, учинених в Україні окупаційними режимами протягом 20 ст.: Голодомору 1932–1933 та геноциду ромів під час німецько-радянської війни 1941–1945. Створив образний символ геноциду ромів — прострелену кулями загрузлу в землі ромську кибитку. Перша спроба встановити її в Бабиному яру 1998 була безрезультатною: внаслідок низки бюрократичних неузгодженостей влада не надала дозволу, тож виготовлений благодійним коштом із каменю пам’ятник було розбито на щебінь. Другий варіант, виготовлений із корабельної сталі, 2001 встановлено над урвищем каньйону р. Смотрич у м. Кам’янці-Подільському. І тільки 2016, вже після смерті автора, пам'ятник «Ромська кибитка» встановлено у Бабиному Яру.
Твори (усі, крім «Ромської кибитки», у співавторстві):
- пам’ятник на могилі Героя Радянського Союзу В. Порика (1920; тепер Україна–1944; Франція) у м. Енен-Бомон (регіон О-де-Франс, Франція) 1968;
- пам’ятник О. Довженку у с-щі Сосниці 1970;
- пам’ятник С. Ковпаку у м. Путивлі 1971;
- пам’ятник Лесі Українці у м. Києві 1973 (удостоєно Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка 1974);
- пам’ятник І. Котляревському у м. Києві 1974;
- меморіальний музей М. Островського у м. Шепетівці (тепер Музей пропаганди) 1974–1979 (удостоєно Премії Ленінського комсомолу 1979);
- пам’ятник В. Вернадському у м. Києві 1981;
- меморіал «Голодомор-33» поблизу Мгарського монастиря, м. Лубни 1993;
- пам’ятник Д. Бортнянському і М. Березовському у м. Глухові 1995;
- «Ромська кибитка» — меморіал, що увічнює пам’ять про геноцид ромів, учинений німецькими окупантами під час Німецько-радянської війни 1941–1945 (встановлено 2001 у м. Кам’янці-Подільському; варіант — 2016 у Бабиному Яру в м. Києві).
Нагороди та відзнаки
Ордени: «Знак пошани» (1982) та Князя Ярослава Мудрого V ст. (2006).
Премія Ленінського комсомолу (1979).
Галерея
|
Додатково
Навколо особистості Ігнащенка ходило багато легенд, яких він не спростовував. Журналісти, котрі з ним спілкувалися, називали його (зокрема й у своїх публікаціях) «циганським бароном». Під час зустрічі з представниками династії Романових ті «дарували» йому дворянський титул барона й призначили своїм «придворним архітектором», після чого він, колишній член КПРС, представлявся як «барон Анатолій фон Ігнащенко, придворний архітектор царствующого дому Романових».
Література
- Українська академія архітектури. Київ : Українська академія архітектури, 1995. С. 75.
- Архітектура України у державних преміях 1941–2007 / За заг. ред. М. М. Дьоміна, Н. М. Кондель-Пермінової, А. О. Пучкова. Київ : Центр історико-містобудівних досліджень, 2008. С. 48–49; 66–67.
- Ігнащенко Анатолій Федорович // Шевченківська енциклопедія : у 6 т. / Гол. ред. М. Г. Жулинський. Київ : Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, 2013. Т. 3. С. 65–66.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Вечерський В. В. Ігнащенко, Анатолій Федорович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Ігнащенко, Анатолій Федорович (дата звернення: 10.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 01.10.2024
