Пеленський, Ярослав Богданович
Пеле́нський, Яросла́в Богда́нович (12.04.1929, м. Варшава, тепер Польща — 20.02.2022, м. Нью-Йорк, США) — історик, політолог, доктор історії (з 1968), професор (з 1964). Дійсний член Української вільної академії наук у США (з 1968), Наукового товариства ім. Шевченка в США (з 1991), іноземний член Національної академії наук України (з 1992).
|
Пеленський, Ярослав Богданович | |
|---|---|
| Народження | 12.04.1929 |
| Місце народження | Варшава |
| Смерть | 20.02.2022 |
| Місце смерті | Нью-Йорк |
| Alma mater | Вюрцбурзький університет Юліуса та Максиміліана, Мюнхенський університет Людвіга та Максиміліана |
| Місце діяльності | США |
| Напрями діяльності | історія, політологія |
Життєпис
Після закінчення гімназії навчався у Вюрцбурзькому університеті Юліуса та Максиміліана (1948–1949), Мюнхенському університеті Людвіга та Максиміліана (1950–1955), де спеціалізувався з новітньої історії Європи та української історичної думки.
1957 захистив у м. Мюнхені дисертацію «Українська національна думка в світлі робіт М. Грушевського та В. Липинського», здобувши науковий ступінь доктора філософії.
1958 переїхав до США. До 1961 викладав німецьку мову та літературу в Королівському коледжі у Вількс-Барре, штат Пенсильванія. 1961–1964 студіював давню і сучасну російську та східноєвропейську історію в Колумбійський університет в м. Нью-Йорку. Працював асистентом на історичних факультетах Американського університету в м. Вашингтоні (1964–1967) і Колумбійського університету (1968). Захистив дисертацію «Московські імперські наміри до Казанського ханату. Причинки до вивчення імперської ідеології», здобувши ступінь доктора історії (1968). Від 1967 — професор історії Університету Айови.
Головний редактор журналу «Віднова» — видання про східноєвропейську політику, суспільство і культуру (1984–1987). Президент Східноєвропейського дослідного інституту імені В. Липинського в м. Філадельфії (1987–2003).
1993 переїхав в Україну. Засновник і директор Інституту східноєвропейських досліджень (1993–2008; з 2001 — Інститут європейських досліджень НАН України).
2009 повернувся до США, жив у м. Нью-Йорку. Працював над виданням першого тому суспільно-політичних творів В. Липинського (опубліковано за його редакцією 2015 в м. Києві); підготував до друку першу докторську дисертацію, спогади та збірники своїх статей.
Наукова діяльність
Досліджував формування української державницької школи в історичній та політичній науці у 20 ст., зокрема становлення поглядів В. Липинського та його історіософію, синтез української радянської історіографії 1950–1960-х, українсько-польські, українсько-російські та українсько-єврейські відносин. Схарактеризував постання російської імперської ідеології в контексті взаємин Великого князівства Московського і Казанського ханату в 14–15 ст. Описав історію Володимиро-Суздальського князівства та Галицько-Волинської князівства як прикладів формотвірних процесів двох середньовічних територіальних держав і двох народів, що постали на ґрунті спадщини Давньої Русі та претендували на неї як легітимні наступники. Окреслив ціннісні фактори в межах боротьби за спадщину Давньої Русі: релігійні свідчення, династична політика як аргумент захисників суздальського пріоритету; територіальна спадкоємність, давнє коріння, етнічна ідентичність, спільні соціальні та інституційні традиції, культурні свідчення як претензії представників галицького пріоритету.
Як політолог доводив, що Україні буде важко визволитися і здобути державну незалежність без позитивного розв’язання російської проблеми. Вважав, що деструктивний вплив Росії на Україну зумовлено тим, що московська, чи імперська, Росія впродовж усього періоду існування старого режиму (за винятком коротких проміжків часу) не мала репрезентативних інституцій, і абсолютна більшість її еліти та більшість населення сприймали автократію і авторитарні методи правління суспільством як природні, нормальні явища. Це пов’язано також із системною схожістю, неперервністю інституційної історії та політичною культурою імперської Росії та Радянського Союзу. Водночас стверджував, що польським національно-державницьким інтересам відповідатиме емансипація України, а не її остаточне перетворення на провінцію російсько-радянської імперії. Твердив, що українське суспільство розвиватиметься за зразком західної середньо класової моделі, історичні «протобуржуазні» основи якої закладено в Європі в другій половині 16 — першій половині 17 ст.
Цитати
«Російський імперський уряд побоювався будь-якого суспільно-політичного руху, який би сприяв продовженню або розширенню української козацької автономії, чи то у її гетьманській (мілітарно-аристократичній), Запорозькій (мілітарно-демократичній), чи гайдамацькій (мілітарно-плебейській) формі. […] у серпні 1775 р. російський уряд заборонив і зруйнував Запорозьку Січ. Росія здійснила поглинання України і таким чином усунула її автономні та потенційно незалежні політичні сили».
«The Russian imperial government was apprehensive about any sociopolitical movement that would encourage the continuation or expansion of the Ukrainian Cossack autonomy, whether in its hetmanate (military-aristocratic) Zaporozhian (military-democratic) or haidamack (military-plebeian) form. […] in June 1775 the Russian government abolished and destroyed the Zaporozhian Host. Russia had accomplished the absorption of the Ukraine and had thus eliminated her autonomous and potentially independent political forces».(The Haidamak Insurrections and the Old Regimes in Eastern Europe, in.: The American and European Revolutions, 1776–1848: Sociopolitical and Ideological Aspects / Ed. by J. Pelenski. Jowa : University of Iowa Press, 1980. P. 242.).
«The histories of the Suzdal-Vladimirian and Galician-Volhynian states provide good examples of the formative processes of the two medieval territorial states and of the two peoples. Which of them was more justified in claiming the Kievan inheritance? If one were to answer it on the basis of the religious evidence exclusively, or on a combination of that and some aspects of dynastic politics, the Principality of Suzdal-Vladimir would have to be credited with having a serious claim. If, on the other hand, all the other factors, such as territorial continuity, ethnic identity, common social and institutional traditions, dynastic politics and religious or cultural evidence are added in, the Galician-Volhynian competitor emerges as the more legitimate successor».
«Історії Суздальсько-Володимирської та Галицько-Волинської держав надають нам добрі приклади форматних процесів двох середньовічних територіальних держав і двох народів. Претензії якої з них є більш виправданими у праві на Київську спадщину? Якщо хтось прагне відповісти на це питання на основі виключно релігійних свідчень, або на базі сполуки деяких аспектів династичної політики, Суздальсько-Володимирське князівство має серйозні претензії. Якщо, з іншої сторони, брати до уваги інші фактори, такі як континуітет території, етнічну ідентичність, спільні соціальні та інституційні традиції, з додаванням династичної політики і релігійних та культурних свідчень, Галицько-Волинський конкурент постає як більш легітимний спадкоємець».(The Contest for the «Kievan Inheritance» in Russian-Ukrainian Relations: The Origin and Early Ramifications // Ukraine and Russia in Their Historical Encounter / Ed. by P. Potichnyj, M. Raeff, J. Pelenski. Edmonton : Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 1992. Р. 15.).
«[…] за виключенням коротких періодів в її історії, Росія, як Московська, так і імперська, не мала власних репрезентативних інституцій; протягом довгих років стародавнього режиму абсолютна більшість її еліти, як і більшість населення, приймали автократичний режим і жорстокі методи управління суспільством як природні і навіть відповідні умови».
(On the Need of Russian-Ukrainian Dialogue (Commentary on Alexandr Solzhenitsyn’s «Open Letter to the Conference on Russian-Ukrainian Relations» // Ukraine and Russia in Their Historical Encounter / Ed. by P. Potichnyj, M. Raeff, J. Pelenski. Edmonton : Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 1992. P. 339–340.).
«Ще Андрій Боголюбський свідомо відмовлявся посісти київський стіл і скеровував свою політику на перенесення центру тяжіння державності до Північно-Східної Русі, водночас розширюючи її територію».
(Боротьба за «київську спадщину» у 1155–1175 роках: релігійно-церковна сфера // Археологія. 1991. № 3. С. 45.).
«[…] навіть у випадку досягнення самостійності всіма «окраїнними» республіками Росія залишиться великодержавною, а її панівні еліти завжди нехтуватимуть життєвими проблемами російського суспільства і заміть того, щоб шукати їх розв’язання, концентруватимуть свої зусилля на розбудові імперії».
(До проблеми українсько-російських відносин // Віднова. 1984–1985. № 2. С. 9–10. ).
«[…] для Польщі краще мати між собою і Росією бар’єр у вигляді самостійних держав, зокрема незалежну Україну». Цит. за: Україна у польській опозиційній публіцистиці // Віднова. 1986. № 4. С. 8.
(Україна у польській опозиційній публіцистиці // Віднова. 1986. № 4. С. 8.).
«[…] українці і поляки повинні спільно працювати над тим, щоб у російській політичній еліті збільшився потенціал сил, які розуміють, що імперія не оплачується, і той факт, що на деяких російських територіях населення живе гірше, аніж в Україні або Естонії, є ціною, яку платить російський народ та його еліти за імперію».
(За вільну Україну // Віднова. 1986. № 5. С. 211–212.).
Праці
- Russia and Kazan: Conquest and Imperial Ideology (1438-1560 s). Paris : De Gruyter, 1974. 368 p.
- Політичні статті. Київ : Наш формат, 2019. 654 с.
- У к р. п е р е к л. — Боротьба за спадщину Київської Русі. Київ : Наш формат, 2018. 493 с.
- Українська національна ідея у світлі творів Михайла Грушевського та В’ячеслава Липинського. Київ : Наш формат, 2019. 256 с.
Література
- Потульницький В. А. Історико-політологічні погляди Ярослава Пеленського // Потульницький В. А. Нариси з української політології (1819–1991). Київ : Либідь, 1994. С. 306–310.
- Гирич І. Ярослав Пеленський і його боротьба за спадщину Київської Русі // Боротьба за спадщину Київської Русі / Пер. з англ. Київ : Наш формат, 2018. С. 263–266.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Потульницький В. А. Пеленський, Ярослав Богданович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Пеленський, Ярослав Богданович (дата звернення: 11.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 09.09.2024
