Музей Івана Гончара, Національний центр народної культури
«Музе́й Іва́на Гончара́», Націона́льний центр наро́дної культу́ри «Музе́й Іва́на Гончара́» — науково-дослідний, культурно-освітній заклад; зберігає унікальну колекцію українського народного мистецтва 16–21 ст.
Зміст
Історична довідка
Хатній музей постав 1959 із унікальної колекції старожитностей 16–20 ст., яку збирав, упорядковував і впродовж трьох десятиліть досліджував митець, народознавець і громадський діяч І. Гончар. Хатня експозиція була творчою лабораторією митця і водночас формою спротиву тоталітарному режиму, осередком шістдесятництва, де відроджувалася національна ідентичність, формувалася плеяда митців, які прагнули у своїй творчості продовжувати традиції українського народного мистецтва. За радянської влади діяльність непідвладного офіційним структурам громадського музею не лишалася безкарною. Гончар та відвідувачі музею перебували під наглядом спецслужб і зазнавали репресій. Митець заповів державі свою творчу та наукову спадщину.
Зі здобуттям незалежності України 22.09.1993 згідно з розпорядженням Президента України в м. Києві створено державний Музей І. М. Гончара. Музей розмістили в будівлі колишньої канцелярії генерал-губернатора м. Києва (тепер вул. Лаврська, 19) — пам’ятці архітектури національного значення 18–19 ст. Будівля споруджена за проєктом архітектора С. Каріна (1733–1797; тепер РФ), де з середини 20 ст. був гуртожиток Київського військового округу.
Зважаючи на історико-культурну значущість спадщини І. Гончара та необхідність подальшої розбудови унікального народознавчого осередку, 02.12.1999 президентським Указом на базі Музею І. М. Гончара створено Український центр народної культури.
2004 за розробленим архітектурним проєктом здійснено частковий капітальний ремонт і відреставровано приміщення напівпідвального поверху. Восени 2004 тут розгорнулася перша черга основної експозиції, концепція якої була вирішена у площині філософських категорій, яким присвячені окремі експозиційні зали: «Буття» («Українці»), «Народна естетика» («Краса»), «Українське християнство» («Віра»), «Національні ідеали» («Народні герої»), «Народна етика» («Світ») та «Іван Гончар».
11.03.2009 Указом Президента України В. Ющенка УЦНК «Музей Івана Гончара» було надано статус національного.
Узимку 2018 через надзвичайну ситуацію виставкове обладнання було знищено, а експозицію — згорнуто.
Станом на 2024 триває затвердження проєкту реконструкції будівлі, її дизайну та створення концепції нової експозиції.
Характеристика
До наукового підрозділу музею входять такі відділи й підпорядковані їм сектори:
1) відділ архівів фондової збірки:
– сектор живопису
– сектор народного побуту
– сектор тканини, одягу
– сектор реквізиту та науково-допоміжного фонду
2) науково-експозиційний відділ:
– сектор пересувних і стаціонарних виставок
3) видавничо-інформаційний відділ:
– сектор звʼязків із громадськістю
Основою зібрання музею стала колекція старожитностей (близько 20 тис. предметів): зразки народного та професійного малярства, іконопису, традиційного вбрання та предметів побуту, приватна бібліотека Гончара (близько 3 тис. рідкісних українознавчих видань), а також архівні матеріали.
За час існування музею мистецька та архівна збірки збільшилися до близько 40 тис. одиниць зберігання за рахунок дарунків установі та зібраних експонатів в експедиціях селами України.
Архівний фонд
Архівний фонд сформований із меморіального архіву І. Гончара: історико-етнографічний мистецький альбом «Україна й Українці» (18 томів), історико-етнографічна фото- і негатека, фоно- і фільмотека, листівки, документи, записи, епістолярій, друковані матеріали, фалеристика, картографія, фотоархів. Створено архів видатних діячів української культури — М. Будника, Н. Матвієнко, І. Кропивницького (нар. 1928; тепер Україна), В. Підгори (1940–2005; тепер Україна), Г. Ткаченка (1898–1993; тепер РФ — Україна), В. Триліса (нар. 1937, тепер Україна).
Меморіальна бібліотека
Меморіальна бібліотека налічує понад три тисячі видань з україніки: від «Апостола» (1625) Лаврської друкарні в м. Києві до рідкісних видань початку 1990-х.
Фондові колекції
До колекції Музею належать:
1) Колекція тканини й одягу (полотняний вишитий і тканий одяг, верхній вовняний одяг, головні убори та взуття, прикраси). Найбільшими групами зберігання є вишиті та ткані рушники — 1000 одиниць із різних історико-етнографічних регіонів України.
2) Колекція живопису в музейному зібранні представлена народною картиною 18–20 ст., зокрема із зображенням «Козака Мамая», народними іконами 16 — початку 20 ст. Серед полотен професійних художників — картини С. Васильківського, А. Ждахи, В. Кричевського, О. Куриласа (1870–1951; тепер Україна), П. Левченка, В. Маковського, О. Мурашка, Г. Світлицького, С. Світославського.
3) Колекція графіки, що містить роботи І. Їжакевича, Ф. Красицького, О. Кульчицької, Г. Нарбута, К. Трутовського, Г. Світлицького, сучасних художників В. Лопати, Г. Якутовича.
4) Колекція кераміки: гончарний посуд, зооморфна пластика, іграшка, кахлі 17–20 ст. Найповніше представлені Середня Наддніпрянщина (с. Дибинці, м. Обухів, м. Васильків (усі — Київської обл.), с. Головківка Черкаської обл.), Полтавщина (селища Опішня, с. Міські Млини, с. Постав-Мука; усі — Полтавської обл.). Зібрання містить унікальні ічнянські кахлі (Чернігівщина), вироби В. Шостопальця (1816–1879; тепер Україна) із м. Сокаля (Львівщина), кахлі та посуд майстра О. Бахматюка та ін. гончарів Прикарпаття (м. Косів та с. Пістинь), Поділля (с. Бубнівка, с. Гайсин, селища Смотрич, селища Миньківка, с. Товсте) та північних осередків.
5) Колекція скла, представлена посудом і виробами із гутного скла, зокрема пляшкою у формі ведмедя.
6) Колекція предметів традиційного народного побуту з дерева, металу й інших матеріалів: різьблені та мальовані скрині, меблі, полички-божниці (див. Божник), дерев’яний посуд і солом’яники, сакральна скульптура, хатнє начиння, господарський реманент та інструменти майстрів.
7) Музичні інструменти 18–20 ст.: цимбали, бубни, басоля, скрипка, бандури, кобзи, балалайки, мандоліни, трембіти, сопілки, гармошки, цитри, волинки.
8) Зброярство: порохівниці, пістолі, шаблі, кинджали, ядра.
9) Творча спадщина І. Гончара: скульптура (400 одиниць) — галерея історичних героїв і діячів української культури, народні типажі, жанрові композиції, ескізи до пам’ятників, дрібна пластика; живописні та графічні твори (1000 одиниць) — українські краєвиди, архітектурні та історичні пам’ятки, етнографічні типажі українців, військові малюнки, зображення сіл, утрачених унаслідок штучного затоплення та Чорнобильської катастрофи.
Наукова, видавнича, просвітницька та освітня діяльність
Музей проводить наукові конференції «Гончарівські читання», міжнародні форуми, семінари, тренінги щодо актуальних питань із проблем розвитку та збереження традиційної народної культури. Завдяки грантовому проєкту «Актуальний музей: стратегія динамічного розвитку» музей став платформою для розвитку музейної сфери України. За програмою «Перша допомога культурній спадщині у надзвичайних умовах: міжнародні стратегії для України» вдалося створити науково-методичну базу для належного реагування на загрози музейним колекціям у час кризи.
Науковці музею беруть участь у польових фольклорно-етнографічних експедиціях. Одним із пріоритетних напрямів діяльності музею є дослідження нематеріальної культурної спадщини, зокрема автентичного пісенного фольклору. Музей — учасник проєкту «Поліфонія» в рамках програми «Креативна Європа», підтриманої Європейським Союзом.
Видавнича діяльність центру відзначена Гран-прі Міжнародного форуму видавців у м. Львові за альбом І. Гончара «Україна й Українці», дипломом переможця у номінації «Кращий видавничий проєкт» на Всеукраїнському музейному фестивалі в м. Дніпрі та ін. Музей заснував серії видань листівок: «Культурна спадщина українців», «Україна й Українці», «Творча спадщина Івана Гончара», видає каталоги виставок: «Марія Нелеп», «Чоловіча ноша», «Свято», «Анастасія Рак» та ін, започаткував новий проєкт — видання томів альбому І. Гончара «Україна й Українці».
Музей провів численні культурно-мистецькі заходи: офлайн-виставки (серед знакових — «Вікна», «Етнографічні небилиці», «Печу, печу хлібчик», «Три виміри творчості Василя Кричевського: від народного мистецтва до національного стилю», «Творчість свободи: (р)еволюційна культура Майдану», «Ой виорю нивку широкую», «Феномен Марії Нелеп», «Борисівська ікона», «Свято») та онлайн-виставки (віртуальна виставка «Іван Гончар. Збирач» за підтримки Європейського Союзу за програмою «House of Europe», «Відчути образ України: традиційне народне вбрання», «Небо на Землі», «Українське Різдво», «Мами-українки на фотографіях ХХ століття», «Анастасія Рак. З Ангелом у човні»); фестивалі (фестиваль епічної традиції «Кобзарська Трійця», дитячий фольклорний фестиваль «Орелі», «Ніч традиційного танцю»); ярмарків традиційного народного мистецтва, фольклорних свят річного обрядового кола, концертів, лекторіїв на теми традиційної культури. Музей є організатором освітніх програм, інтерактивних екскурсій та квестів для дітей.
При Музеї функціонує школа «Жива традиція», у якій народні майстри передають знання та вміння учням. Музей здійснює міжнародне співробітництво у галузі музейництва традиційних культур, співпрацює зі спонсорами та меценатами для поповнення та забезпечення належного зберігання фондової збірки в час війни.
Окремою структурною одиницею музею є Наукова книгозбірня — понад 9 тис. книжок з українознавства. Триває формування фонду іноземної літератури з питань музейної справи та народного мистецтва народів світу.
Галерея
Гончар І. Картина «Гаївки біля церкви». 1970-ті р. Полотно, гіпс
Народна картина «Кримський Запорожець» («Козак Мамай») (с. Остап’є, Великобагачанський р-н, Полтавська обл.). Автор невідомий, кін. 18 – I пол. 20 ст. Полотно, олія
Експозиційний зал «Християнські ідеали» («Віра»), 2004
Експозиційна зала «Буття» (автор фото Б. Пошивайло, 2010)
Значення
Центр є науково-дослідним, культурно-освітнім закладом, призначеним для вивчення, зберігання, використання й популяризації пам’яток історії, матеріальної й духовної культури, а також для залучення громадян до української історико-культурної спадщини та формування національної ідентичності.
Музейна збірка має мистецьке, етнографічне, історичне значення. Вона відкрита для науковців для дослідження, вивчення та популяризації творів народного мистецтва.
Додатково
Розташований за адресою: вул. Лаврська, 19, м. Київ, Україна.
Упродовж 1993–2003 заклад співіснував із мешканцями гуртожитку Київського військового округу, доки не відстояв перед державою і містом право на цей простір. Зрушення відбулися після відвідин музею Президентом України — Л. Кучмою та головою КМДА О. Омельченком за сприяння Н. Матвієнко.
Література
- Пошивайло-Марченко Т. Звитяга одного життя (Музей Івана Гончара: на охороні національних святинь) // Народне мистецтво. 2000. № 1–2 (9–10). С. 5–7.
- Гуць М. Український центр народної культури «Музей Івана Гончара» // Народна творчість та етнографія. 2007. № 5 (308). С. 48–54.
- Коросташ А. Діяльність Івана Гончара у сфері збереження традиційної культури // Етнічна історія народів Європи. 2009. Вип. 29. С. 64–69.
- Пошивайло Т. Простір буття українців. // Українці. Народні скарби Музею Івана Гончара / Упоряд. П. Гончар. Київ : ПФ «Майстер книг», 2018. С. 143–149.
- Музей Івана Гончара: становлення, діяльність, розвиток. Бібліографічний покажчик (1945–2018) / Уклад. В. Єрьоменко; упоряд. І. Пошивайло. Київ : НЦНК «Музей Івана Гончара», 2019. 164 с.
- Про Музей. Історія // Музей Івана Гончара. URL: https://honchar.org.ua/history-of-museum-and-building
- Проєкт «Поліфонія». URL: polyphonyproject.com
- Metaculture. URL: https://xcube.gallery/
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Пошивайло Т. М. Музей Івана Гончара, Національний центр народної культури // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Музей Івана Гончара, Національний центр народної культури (дата звернення: 10.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 31.05.2024
