Моту пропріо
Мо́ту про́пріо (лат. motu proprio — за власною спонукою) — особливий різновид послань римських пап, укладених з їхньої власної ініціативи.
Назва вказує на те, що положення рескрипту є особистим рішенням понтифіка, тобто документ укладено з причин, які він сам вважав достатніми (а не за порадою кардиналів, куріальних структур, у відповідь на офіційне листування тощо). Послання починається саме з викладу причини, яка й спонукала папу до дії. Вказані у такому документі настанови, рішення, уведені правила, обрядодії, процедури, адміністративні доручення, надані привілеї абощо набувають юридичної сили навіть у разі, якщо вони суперечать нормам канонічного права. З формального боку моту пропріо відрізняються від ін. папських документів вільнішим стилем викладу, а також тим, що не засвідчені печаткою папи (лише його особистим підписом і датою). Перше таке послання було оприлюднено 1484 папою Інокентієм VIII. Широку відомість набули моту пропріо Івана Павла ІІ, що стосувалися теологічної та правової природи конференції єпископів (1998), проголошення св. Бригіди Шведської, св. Катерини Сієнської та св. Терези Бенедикти (див. Штайн, Едіт) покровительками Європи (1999) тощо.
Часто термін вживають у широкому розумінні — як офіційний акт, здійснений без формального прохання іншої сторони; діяння, вчинене судом без клопотання сторони у справі; вручення нагород без попередньої номінації.
