Метрополітен
Метрополіте́н (фр. métropolitain, букв. — столичний або належний великому місту, від пізньолат. metropolitanus — належний метрополії, з грец. μητρό-πολις — головне місто, столиця), метро́ — міська позавулична підземна або наземна електрична залізниця для масового перевезення пасажирів; проходить переважно в перегінних тунелях, а також поверхнею землі або над нею (на естакадах чи монорейках).
Зміст
Історична довідка
Проблема масового припливу робочої сили у великі міста й необхідність сполучення заміських залізничних вокзалів з іншими районами мегаполісів сформували до середини 19 ст. нагальну потребу в функціонуванні міської підземної залізниці. Питання про її будівництво у м. Лондоні обговорювали від 1830, перші фахові проєкти розглядали від 1850.
У 1855 парламентським актом було затверджено будівництво міської підземної залізниці. Прийнятий проєкт першої лінії метро та спеціальний паровий локомотив для нього розробив головний інженер будівництва Дж. Фавлер (1817–1898; Велика Британія). У муніципальному парламенті цей план лобіював політик і адвокат Ч. Пірсон. Спорудження (траншейним способом) розпочала у лютому 1860 компанія «Столична залізниця» (англ. «Metropolitan Railway»), назва якої закріпилася за першою лінією лондонської підземної залізниці, а пізніше — за цим типом громадського транспорту. На початку 1863 відкрили першу лінію Лондонського метрополітену довжиною 6 км, яка містила сім станцій і поєднувала залізничні вокзали Паддінгтон і Кінгс-Кросс зі станцією Фаррінгдон. За перший рік існування метрополітен перевіз близько 10 млн пасажирів. 1890 в Лондоні проклали першу лінію метро глибокого закладання, яку збудували за допомогою вдосконаленого прохідницького щита, винайденого М. І. Брюнелем для будівництва тунелю під р. Темзою і вдосконаленого циліндричною конструкцією Дж. Ґрейтхеда (1844–1896, Велика Британія). Лінія вперше була оснащена електролокомотивами, а станції — ескалаторами для пасажирів. Глибоке закладання тунелів майже не впливало на поверхневу забудову, що дало змогу спрямовувати лінії метрополітену під житловими масивами в необхідних напрямках. Від 1900 фінансист Ч. Т. Єркс (1837–1905; США) забезпечив планування і системний розвиток Лондонського метрополітену як розгалуженої підземної мережі.
Перший наземний метрополітен збудували 1869 в м. Афінах (міська лінія довжиною 12 км). 1875 у м. Стамбулі було збудовано «Тюнель» довжиною 573 м, що функціонував за принципом підземного фунікулера. У США наземні лінії метро почали працювати від 1885, підземні — від 1897 у Бостоні, 1904 — у Нью-Йорку, 1907 — у Філадельфії. 1896 збудовано перші лінії метро в містах Будапешті (перший у континентальній Європі) і Глазго, 1898 — у Відні, 1900 — Парижі, 1902 — Берліні, 1912 — Гамбурзі, 1913 — Буенос-Айресі (перший у Південній Америці), 1919 — Мадриді, 1924 — Барселоні, 1927 — Токіо (перший в Азії), 1935 — Москві.
В Україні перший метрополітен відкрили 1960 у м. Києві (див. Київський метрополітен).
Найбільші метрополітени світу (на 2025): Шанхайський (протяжність маршрутів — 896 км, кількість станцій — 508), Пекінський (879 км, 522 станції), Нью-Йоркський (399 км, 472 станції), Лондонський (402 км, 272 станції), Токійський (304 км, 286 станцій).
Основні споруди
Включають підземні й наземні колійні споруди, призначені для забезпечення руху потягів, станційні комплекси для посадки, висадки й пересадки пасажирів і виконання додаткових операцій із обслуговування й організації руху, а також наземні споруди (вестибюлі, електропідстанції, вагонні депо тощо).
До складу підземних колійних споруд входять:
- перегінні тунелі — ділянки тунелів між станціями, які можуть бути одноколійними (для кожного напрямку) або мати кілька колій (переважно дві), що зумовлює розміри поперечного перерізу тунелю;
- камери з’їздів — споруди для стрілочних переходів, де рухомий склад переводять з однієї колії на іншу (переріз тунелю тут збільшується);
- оборотні тупики — тунельні споруди для організації оберту потягів, їхнього нетривалого простою, дрібного ремонту;
- розтруби — ділянки ліній, де один двоколійний тунель розгалужується на два одноколійних;
- виходи перегінних тунелів на поверхню — портальні споруди у місцях переходу підземної частини траси в наземну, або для зв’язку тунелів із наземним депо.
Станційні комплекси включають платформенну частину станції (виділяють схеми острівної або двох бічних платформ), службові приміщення, споруди для зв’язку станційної платформи із поверхнею землі (оснащені сходами, ескалаторами), а також пересадкові вузли між лініями метрополітену. За формою перерізу станції можуть бути односклепінчастими, трьохсклепінчастими або прямокутними. Спорудження станцій здійснюють відкритим способом у разі мілкого закладання (траншеї, котловани) або гірничим підземним способом у разі глибокого закладання (див. Будівництво підземне). Кількість вагонів у потягах від 2 до 10 (у різних країнах), місткість вагонів — від 93 до 280 осіб. Відстані між станціями у середмісті складають 0,8–1,5 км, поза ним — 1,5–2 км.
Метрополітен в Україні
В Україні станом на 2025 функціонують Київський метрополітен (52 станції, три лінії протяжністю бл. 70 км), Харківський метрополітен (30 станцій, три лінії протяжністю бл. 38 км) та Дніпровський метрополітен (6 станцій, одна лінія протяжністю бл. 8 км; у стані будівництва — три станції). Від початку російсько-української війни усі станції та пересадкові вузли українських метрополітенів додатково виконують функції захисних споруд цивільної безпеки.
У Генеральному плані м. Одеси закріплено проєкт Одеського метрополітену, будівництво осьової лінії якого розглядають як ключовий інфраструктурний проєкт повоєнного відновлення міста.
Додатково
Головним архітектором перших станцій метрополітену у м. Вашингтоні (США) був О. Тимошенко (1909; тепер Україна — 1973; США), син архітектора і громадського діяча С. Тимошенка.
|
Література
- Benson B. Labyrinths of Iron: А History of the World's Subways. New York : Newsweek Books, 1981. 352 р.
- Яницький Б. А. Так будували метро. Харків : Центр Освітніх Ініціатив, 2003. 216 с.
- Харківський Метрополітен. 30 років Харківському Метрополітену. 1975–2005. Харків : Золоті сторінки, 2005. 96 с.
- Козлов К. П. Київський метрополітен. Київ : Варто, 2011. 256 с.
- Більченко А. В. Будівництво транспортних тунелів і метрополітенів. Харків : Харківський національний автомобільно-дорожній університет, 2012. 183 c.
- Петренко В. І., Петренко В. Д., Тютькін О. Л. Станції метрополітену: конструкції та спорудження. Дніпропетровськ : Нова ідеологія, 2012. 164 с.
- Ackroyd P. London Under. London : Vintage Books, 2012. 202 р.
- Кравець В. Г., Гайко Г. І., Ган А. Л. та ін. Геоінженерія мегаполіса: підземна урбаністика. Київ : Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського, 2024. 660 с.
- Haiko H., Hollander J., Savchenko I. Priority Ranking of Alternative Odesa Metro Plan Variants: Using Modified Morphological Analysis Method // International Journal of Urban Sciences. 2025. № 1. P. 1–29.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Гайко Г. І. Метрополітен // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Метрополітен (дата звернення: 11.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 28.03.2025
