Держава регіоналістська
Держа́ва регіоналі́стська — конституційно (юридично) унітарна держава зі складною політико-просторовою організацією публічної влади, у якій розподіл повноважень між центральним і регіональним рівнями публічної влади здійснюється на основі політичного компромісу.
Характеристика
Специфіка регіоналістської держави полягає в тому, що автономні утворення наділені меншими повноваженнями, ніж у федерації, але значно більшими, ніж у класичному унітаризмі. Умовно-схематично форма державного устрою регіоналістської держави займає місце між унітаризмом і федералізмом.
Регіоналістська держава виникла в кінці 20 ст. у державах ЄС зі складними етнополітичними проблемами у процесі регіоналізації унітаризму як відповідь на виклики сепаратизму, зокрема прагненням історичних регіонів (Каталонія, Країна Басків, Шотландія тощо) до самостійності, яке позначається на інституційній єдності держави. Зазначені перетворення приховують суттєві політичні ризики, зокрема невизначеність щодо подальших перспектив розвитку автономізаційних тенденцій, які можуть розвиватися у двох напрямах:
а) сприятимуть досягненню балансу між центром і регіонами;
б) спричинять розпад держави.
З метою уникнення другого варіанту європейські країни впроваджують концепцію регіоналістської держави.
До регіоналістських держав належать Іспанія, Італія, Велика Британія. У них запроваджена складна модель децентралізованої держави, що базується на автономії її складників (адміністративно-територіальних одиниць) та компетенційних засадах, характерних для держав федеративних (автономний державний устрій в Іспанії, регіоналізований державний устрій в Італії тощо).
Поширення
В Іспанії за Конституцією 1978 сформовано три рівні політичної автономії регіонів: вищий рівень, який отримали історичні регіони відповідних корінних народів: Країна Басків, Каталонія, Галісія, Андалусія); середній рівень — важливі геополітичні та історичні території (Валенсія, Канарські острови, Наварра (регіон)); нижчий рівень — усі інші автономні спільноти (ісп. сomunidad autónoma). В автономних спільнотах функціонують власні парламенти, що реалізують політичну автономію, прийняті ними закони мають однакову силу з державними. Законодавчі збори призначають певну кількість сенаторів, які представляють регіон у Сенаті — верхній палаті парламенту Іспанії. Регіональні органи публічної влади беруть участь у формуванні центральних органів державної влади, мають право законодавчої ініціативи, право висловлювати свою точку зору під час підготовки планів розвитку територій. Політична автономія притаманна і субрегіональному рівню: статус іспанських провінцій, як і автономних спільнот, є асиметричним. Встановлено три види провінцій: 1) острівні території: Лас-Пальмас, Тенерифе, Балеарські острови (архіпелаг); 2) Баскські «історичні території» (Алава, Біская, Гіпускоа); 3) однопровінційні автономні спільноти (Астурія, Кантабрія, Наварра, Ла-Ріоха, Мадрид, Мурсія), що є одночасно адміністративно-територіальними одиницями регіонального та субрегіонального рівнів — автономними спільнотами і провінціями.
В Італії запроваджена дворівнева політична автономія регіонів (італ. regioni):
1) 5 регіонів зі спеціальним статусом (Валле д’Аоста, Сардинія, Сицилія, Трентіно-Альто Адідже, Фріулі-Венеція-Джулія);
2) 15 регіонів зі звичайним статусом.
Перша група регіонів наділена ширшими законодавчими та адміністративними повноваженнями. Кожен регіон має власний статут, котрий відповідно до конституції встановлює форму правління та основні принципи організації публічної влади на території регіону. На рівні регіону функціонує Регіональна рада — представницький орган, наділений законодавчими повноваженнями. Регіонам надані суттєві повноваження на центральному рівні. Зокрема, верхню палату парламенту (Сенат) обирають на основі регіонального представництва. За участю регіональних рад обирають президента держави; їх наділено правом законодавчої ініціативи, правом вимагати референдум стосовно конституційних законів. Італійські провінції також поділяють на два типи:
1) дві автономні провінції — Тренто і Бельцано-Бозен;
2) 101 провінція зі звичайним статусом.
У Великій Британії сформована держава з елементами квазіфедерації. Її історичні території (Шотландія, Уельс, Північна Ірландія) наділені суттєвими елементами політичної автономії. У кінці 1990-х там почали функціонувати національні законодавчі органи: Парламент Шотландії, Національна асамблея Уельсу, Асамблея Північної Ірландії. До їх повноважень належить широке коло політичних питань та державних функцій, які раніше контролювали державні секретарі у справах Уельсу та Шотландії, зокрема у сфері бюджету, охорони здоров’я, громадських послуг. Шотландська Асамблея також наділена повноваженнями у фіскальній сфері.
Література
- Малиновський В. Я. Територіальна організація влади України: концептуальні засади трансформації : монографія. Луцьк : СПД Гадяк Жанна Володимирівна, 2010. 451 с.
- Малиновський В. Я. Регіональний рівень організації влади країн Європи: сучасний стан і тенденції розвитку. Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. 2013. № 1. С. 139–147.
- Малиновський В. Я. Сучасні тренди регіоналізації в Європі. Освіта регіону. 2013. № 1. С. 164–169.
- Адміністративно-територіальний устрій країн Європейського Союзу : навч. посіб. / за заг. ред. Ю. В. Ковбасюка, М. К. Орлатого. Київ : Національна академія державного управління при Президентові України, 2015. 628 с.
- Грицяк І. А. Європейське управління: теоретико-методологічні засад : монографія. Київ: Вид-во «К.І.С.», 2006. 398 с.
- Agranoff, Robert. Local Governments and Their Intergovernmental Networks in Federalizing Spain. Montreal: McGill-Queen's University Press. 2010. 360 p.
- Loughlin, John. Regional autonomy and state paradigm shifts in Western Europe. Regional & Federal Studies. June 2000. Vol., 10, Iss. 2, PP. 10-34.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Малиновський В. Я. Держава регіоналістська // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Держава регіоналістська (дата звернення: 11.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 10.04.2025
