Гайоти

Гайот Глієра

Гайо́ти, гійо́ти [від прізвища географа і геолога А. Г. Гюйо (англ., фр. Guyot)], підводні гори столові — ізольовані плосковершинні гори підводні, зазвичай вулканічного походження.

Зміст

1 Історична довідка
2 Географічне положення
3 Характеристика
4 Походження
5 Рослинний і тваринний світ
6 Додатково
7 Література
8 Автор ВУЕ

Історична довідка

Гайоти вперше виявив і дослідив 1945 геолог, один із засновників теорії тектоніки плит Г. Г. Гесс (1906–1969; США). Під час Другої світової війни він служив у Військово-морському флоті США і збирав дані про океанічні підводні підняття. Гесс висловив припущення, що в минулому підводні столові гори були вулканічними островами, які внаслідок розмивання хвилями опинилися глибоко під водою. Він назвав ці підводні гори на честь географа і геолога А. Г. Гюйо (1807; Швейцарія — 1884; США).

Географічне положення

Гайоти виявлено в усіх океанах, крім Північного Льодовитого. Станом на 2019 у Світовому океані знайдено 283 гайоти, з них: у північній частині Тихого океану — 119, у південній — 77; у південній частині Атлантичного океану — 43, на його півночі — 8; в Індійському океані — 28; у Південному океані — 6; у Середземному морі — 2. Знайдено один гайот уздовж протоки Фрам на північний схід від острова Гренландії.

Характеристика

Вершини гайотів розташовані нижче рівня моря від 200 до 2 500 м. Діаметр плоскої верхівки може перевищувати 10 км, висота — не менше 900 м, градієнт крутизни схилів більшості з них — близько 20 °. У середньому площа гайотів становить понад 3 300 км² (що значно більше за розміри типових підводних гір, середня площа яких — 790 км²). Менші за розмірами гайоти називають банками, вулканічні утворення діаметром у сотні кілометрів — підводними плато. З гайотами часто повʼязані родовища кобальто-марганцевих відкладів.

Походження

Припускають, що вирівнювання вершин гайотів зумовлено абразією або субаеральною денудацією з подальшим поетапним зануренням давніх вулканічних островів у води Світового океану: від облямованої кораловими рифами гори, коралового атолу — до підводної гори з плоскою вершиною. Таке опускання триває впродовж мільйонів років. У відповідних кліматичних регіонах воно супроводжується ростом коралів, що призводить до утворення коралових атолів. Глибоке занурення атола унеможливлює ріст коралів і він перетворюється на гайот, з часом усе більше заглиблюючись. Підводні гори і гайоти, зокрема, утворюються екструзією лави, що поступово піднімається вгору від гарячих джерел у мантії Землі до жерл на морському дні. Коли підводний вулкан стає достатньо високим і досягає водної поверхні, дія хвиль і/або ріст коралових рифів, як правило, створюють споруду з плоскою вершиною. Літосфера, на якій перебуває майбутній гайот, у процесі повільного охолодження стає щільнішою і занурюється в мантію в результаті ізостазії.

Гайоти та інші підводні гори вулканічного походження найчастіше утворюються на межах плит серединно-океанічних хребтів або всередині океанічної плити в гарячих точках вулканізму. Коли вулкан віддаляється від такої точки, охолоджене морське дно стискається, в результаті чого вулкан опускається. Одночасно прибій спричиняє ерозію, що згладжує його крихку вершину, складену з пухкого базальту.

Рослинний і тваринний світ

Навколо гайотів формуються певні форми життя і значна кількість органічної речовини (більша ніж на глибоководних ділянках). З підводними горами повʼязане місцеве збільшення хлорофілу, зміни видового складу фітопланктону. У районі деяких гайотів та інших океанічних підводних підняттів у відкритому океані постійно мешкають скупчення риби. Значні площі плоских вершин гайотів можуть слугувати районами тралового рибного промислу.

Додатково

Унікальний гайот — Великий метеорний стіл (північно-східна частина Атлантичного океану) — має висоту понад 4 000 м і діаметр 110 км.

У центральній частині Тихого океану на північ від Гавайських островів на глибині близько 4 500 м розташований гайот висотою 2 300 м, названий на честь музиканта Р. Глієра.

Література

Frisch W., Meschede M., Blakey R. Plate Tectonics: Continental Drift and Mountain Building. Berlin : Springer, 2011. P. 82.
Harris P., Macmillan-Lawler M., Rupp J. et al. Geomorphology of the Oceans // Marine Geology. 2014. № 352. P. 4–24.
Winterer E. L. Seamount and Guyot // AccessScience. McGraw Hill. 2020. URL: https://www.accessscience.com/content/article/a611100