Володимир Стернюк, єпископ

Володи́мир Стерню́к, єпи́скоп-помічни́к (світське ім’я — Володимир Володимирович; 12.02.1907, с. Пустомити, тепер місто у Львівському районі Львівської області, Україна — 29.09.1997, м. Львів, Україна; похований в крипті собору Святого Юра у Львові) — релігійний діяч, місцеблюститель митрополичого престолу Української греко-католицької церкви (УГКЦ) у 1972–1991.

Володимир Стернюк, єпископ
Народження	12.02.1907
Місце народження	Пустомити
Смерть	29.09.1997
Місце смерті	Львів
Місце поховання	Собор Святого Юра у Львові
Місце діяльності	Україна
Напрями діяльності	душпастирство, церковне управління
Традиція/школа	Українська греко-католицька церква

Життєпис

Походив із багатодітної родини пароха. Початкову освіту здобув у пустомитівській народній школі; 4 роки навчався в академічній Львівській гімназії. Вступив до «Пласту» (полк імені П. Конашевича-Сагайдачного).

Вирішив продовжити навчання за кордоном під опікою отців-редемптористів. У 1921–1925 навчався в Малій семінарії Чину Найсвятішого Ізбавителя (ЧНІ) в м. Ессені (Бельгія). Виявив покликання до монашого служіння. 1926 вступив до новіціату в монастирі редемптористів у м. Сент-Трейдені (Бельгія), склав перші обітниці.

1926–1932 — одночасно студіював богослов’я та філософію в університетах Боплато і Лювенському католицькому (обидва — Бельгія). 1931 склав довічні чернечі обітниці, того ж року рукоположений Апостольським екзархом Канади, єпископом Василем (Ладикою; 1884–1956).

1932 повернувся до Галичини, перебував у монастирях ЧНІ у містах Станіславові (тепер Івано-Франківськ), Тернополі (1933–1935), Львові, Ковелі, вів душпастирську діяльність, місійну працю на Волині (до 1937).

У роки Другої світової війни (з 1942) переїхав до м. Львова, у монастир Св. Климентія, проповідував у церкві Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії (перебував у обителі до її закриття радянської владою в 1946).

В умовах переслідувань УГКЦ, підготовки і проведення Львівського собору 1946 категорично відмовився перейти у православ'я. Втратив можливість легальної релігійної діяльності, влаштувався на посаду лаборанта в бібліотеці Львівського університету (тепер Львівський національний університет імені Івана Франка), займався перекладами з французької (яку опанував у Бельгії).

У червні 1947 заарештований, звинувачений у зв'язках із націоналістичним підпіллям та засуджений до 5 років виправних робіт. Відбував заслання у таборі поблизу станції Єрцево (система таборів «Каргопольлаг», Архангельська область, тепер РФ). Після звільнення (1952) працював охоронцем у парку, помічником бухгалтера у Львівському тресті зеленого господарства, санітаром у лікарні. Закінчив заочне відділення Львівського медучилища № 1. Під час навчання й до виходу на пенсію (1967) працював фельдшером «швидкої допомоги».

02.07.1964 таємно хіротонізований єп. Василем Величковським на єпископа Перемиського з повноваженнями престолонаслідування. Після вислання Величковського за кордон, упродовж 1972–1991 — місцеблюститель Галицької митрополії УГКЦ. Завершив свої обов’язки після повернення в Україну предстоятеля УГКЦ Мирослава Івана Любачівського.

Реабілітований 30.04.1992.

Діяльність

Непримиренно ставився до інсценованого радянською владою процесу «возз’єднання» греко-католиків із Російською православною церквою. Входив до кола підписантів листа від греко-католицького духовенства до заступника голови Ради міністрів СРСР В. Молотова з проханням звільнити ієрархію УГКЦ та засудженням діяльності Ініціативної групи по возз’єднанню.

Попри постійну загрозу нового арешту, продовжував душпастирську працю, служив підпільні літургії, звершував таїнства, катехизував.

Виконуючи обов’язки предстоятеля УГКЦ, узяв відповідальність за збереження і розбудову церкви «в катакомбах». Виконував архієрейське служіння, висвячував новоєреїв, надавав допомогу підпільним семінаріям і монастирям, опікувався згромадженням сестер-вікентійок та ін. Так, з його ініціативи було засновано кілька таємних семінарій (найбільша — в м. Тернополі), 1975 благословив о. Василя Семенюка (нар. 1949, тепер митрополит Тернопільсько-Зборівський) на ректора духовної семінарії. Формував нову генерацію духовенства: добирав кандидатів до львівської семінарії, приймав у них іспити, перекладав з французької богословську літературу для їхнього навчання.

Працював у важких обставинах постійного нагляду й тиску (обшуки, конфіскації, виклики на допити, фабрикування компрометуючих матеріалів тощо).

Очолив процес виходу УГКЦ із підпілля та розбудову церковних структур у 1980-х. 12.12.1989 видав звернення «Про лад та порядок в Греко-Католицькій Церкві», спрямоване узгодити різні питання літургійного, організаційного та кадрового характеру. В ніч проти 07 січня 1990 вперше відкрито відслужив урочисту архієрейську літургію у Преображенській церкві у Львові. Був першим єпископом, який наприкінці 1980-х — на початку 1990-х представляв греко-католицьке духовенство на світських заходах.

23.01.1990 скликав Собор єпископів, духовенства та представників мирян УГКЦ, що висловився за повну легалізацію та реабілітацію УГКЦ, визнав недійсними рішення Львівського псевдособору. Собор дав поштовх масовому переходу вірян у лоно УГКЦ (вже станом на 01.02.1990 було подано понад 435 заяв на реєстрацію громад греко-католиків).

Згодом очолив поїздку українських греко-католицьких єпископів з до м. Рима на першу міжнародну зустріч архієреїв УГКЦ.

Визнання

Діяльність владики Володимира як місцеблюстителя митрополичого престолу і чільного ієрарха УГКЦ в Україні визнають такою, що зберігала апостольську спадкоємність Церкви та уможливила відродження церковної структури після виходу з катакомб.

Цитата

«Доля цієї постаті – це доля Катакомбної Церкви не тільки в героїчних барвах і ракурсах; це біографія священика, єпископа, якому довелося працювати в дуже важких обставинах переслідування Церкви, які вимагали посиленої відповідальності за особисті рішення. Досліджуючи життєпис владики Володимира Стернюка, можна отримати багато відповідей на запитання підпільного життя та організації Церкви в час, безперечно, героїчний, але не менш проблемний, коли людський вибір визначали межеві ситуації».
о. Тарас Бублик. Цит. за: Поліщук Н. «Мені не потрібні отці, я не маю храмів. Мені потрібні мученики!». До 110-ліття від дня народження Володимира Стернюка // Релігійно-інформаційна служба України. 2018. URL: https://risu.ua/meni-ne-potribni-otci-ya-ne-mayu-hramiv-meni-potribni-mucheniki-do-110-littya-vid-dnya-narodzhennya-volodimira-sternyuka_n89188

Додатково

Сім’я Стернюків мала родинні зв’язки із відомими галицьким родом Крушельницьких. Мати (Євгенія Коновалець) була рідною тіткою провідника ОУН Євгена Коновальця, що пізніше було використано радянськими спецслужбами в обвинуваченнях о. Володимира. Сестра владики Оксана-Віра стала дружиною Северина Левицького, одного із засновників «Пласту». Брат Євстахій також став священником, відмовився перейти у православ’я, відбував 25 років заслання до Сибіру.
Перебуваючи у київській в’язниці, о. Володимир на короткий час перестрівся з Василем Вишиваним. Обидва розмовляли в камері французькою мовою. Василь Вишиваний просив отця про сповідь, знаючи, що буле засуджений на тривалий термін.
Після повернення з ув’язнення зміг оселитися у м. Львові, де старенька полька прописала його в квартирі (14 м²). Саме в цій маленькій оселі владика і мешкав до незалежності України. За споминами Лесі Крип’якевич-Цегельської, доньки священника: «Мені було 18, коли вперше батько післав мене з дорученням щось передати о. Володимиру. Детально пояснив правила конспірації (за помешканням постійно стежили). Запам’ятала маленьку кімнатку: престолик, кивот-церковця, вишивані подушки і рушники на образах, радіоприймач-радіола, платівки, стіл посередині кімнати, біля стіни — ліжко, килим…».
Дійшли згадки про те, що поза очі семінаристи та священники називали владику «Татуньо».

Література

Боцюрків Б. Українська Греко-Католицька Церква в катакомбах (1946–1989) // Ковчег: збірник статей з церковної історії. 1993. Ч. 1. С. 113–152.
Турій О. Історичний шлях редемптористів східної вітки на українській землі // Редемптористи 90 літ в Україні / Упоряд. Я. Приріз. Львів : Видавничий відділ Отців Редемптористів «Місія Христа», 2003. С. 42–74.
Поліщук Н. «Мені не потрібні отці, я не маю храмів. Мені потрібні мученики!». До 110-ліття від дня народження Володимира Стернюка // Релігійно-інформаційна служба України. 2018. URL: https://risu.ua/meni-ne-potribni-otci-ya-ne-mayu-hramiv-meni-potribni-mucheniki-do-110-littya-vid-dnya-narodzhennya-volodimira-sternyuka_n89188
Говера І. Літургійне життя священиків та вірних в Українській Греко-Католицькій Церкві. Українська Греко-Католицька Церква в період підпілля (1946–1989). Львів : Свічадо, 2019. 400 с.
Павлишин Н. Слідами сповідника віри Володимира Стернюка // ДивенСвіт. 2022 URL: https://dyvensvit.org/top/1033103/
Митрополит Володимир Стернюк // Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви. URL: https://synod.ugcc.ua/data/mytropolyt-volodymyr-sternyuk-432/

Автор ВУЕ

А. В. Арістова

Покликання на цю статтю: Арістова А. В. Володимир Стернюк, єпископ // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Володимир Стернюк, єпископ (дата звернення: 10.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 31.03.2023