Більшовизм

Більшови́зм — російська ідейно-політична течія, що оформилась 1903 внаслідок фракційної боротьби російських марксистів, засновник і лідер у перші десятиліття її існування — В. Ленін.

Історична довідка

Передісторія

Революційний марксизм народився навесні 1847, коли К. Маркс і Ф. Енгельс приєдналися до німецького емігрантського Союзу справедливих. На скликаному в м. Лондоні конгресі організацію перейменовано на Союз комуністів. 21.02.1848 К. Маркс і Ф. Енгельс опублікували програму Союзу комуністів — «Маніфест Комуністичної партії». У цьому документі й подальших працях, написаних під час і після європейських революцій 1848–1849 (див. Весна народів 1848–1849), основоположники марксизму передбачали, що робітничий клас у недалекому майбутньому повстане проти буржуазії, встановить диктатуру пролетаріату, націоналізує (передасть у руки нації) або соціалізує (передасть у руки суспільству) засоби виробництва і утвердить замість приватної власності загальнонародну форму власності.

Після зникнення Союзу комуністів 1852 жодна європейська політична сила не оголосила себе комуністичною, щоб не підкреслити негайну готовність до революційних дій. Послідовники К. Маркса назвали себе соціал-демократами (див. Соціал-демократія), щоб продемонструвати відданість демократії і соціальним реформам.

1875 К. Маркс написав «Критику Готської програми» (опублікував Ф. Енгельс 1891 після смерті автора), у якій майбутній умоглядний комунізм поділив на дві фази. Першу з них, із розподілом матеріальних благ за працею, назвав популярним терміном «соціалізм», а другу, з розподілом за потребами — повним комунізмом.

В аналізі майбутньої ролі робітничого класу в революційний перебудові суспільства К. Маркс послуговувався поняттями народ, нація, суспільство, клас. Ці «уявлені спільноти» (за визначенням Б. Андерсона) були позбавлені структурованості та ієрархічної побудови. У революції вони не могли діяти як одна політична сила. Тож революційний марксизм середини 19 ст. не мав під собою реальної основи, як і погляди утопічних комуністів-попередників К. Маркса і Ф. Енгельса.

На відміну від К. Маркса, який аналізував поведінку «уявлених спільнот» у революції, В. Ленін покладався на структуровані та ієрархічні спільноти — та держави. Він розраховував створити таку партію і таку державу, які б діяли як цілісна політична сила за його командами, будованими на врахуванні об’єктивних умов російської дійсності.

Формування

У березні 1898 шестеро представників від соціал-демократичних організацій міст Москви, Санкт-Петербурга, Києва і Катеринослава (тепер м. Дніпро) разом зі трьома делегатами від Бунду на І з’їзді м. Мінську заснували Російську соціал-демократичну робітничу партію (РСДРП). Однак незабаром жандарми заарештували учасників з’їзду і партія припинила існування.–

II з’їзд РСДРП відбувся в липні 1903 в м. Брюсселі. На ньому виникли гострі суперечки між В. Леніним і його багаторічним союзником Ю. Мартовим. Коли делегати Бунду, які претендували на окреме становище в партії, залишили з’їзд, за прибічниками Леніна виявилася кількісна перевага, і вони назвали себе більшовиками.

За рік до появи більшовиків В. Ленін сформулював засади функціонування задуманої партії в брошурі «Що робити?». Така партія передбачала ієрархізовану структуру, мала складатися з різночинної інтелігенції та бути по-військовому мілітаризованою і дисциплінованою, здатною діяти в умовах підпілля. В. Ленін назвав її партією нового типу, оскільки підґрунтям її побудови був принцип демократичного централізму — підпорядкування нижчих ланок вищим, з тим, щоб забезпечити цілковитий контроль вищих за партійною ієрархією керівників щодо тих, хто займав підпорядковане становище, а також керівництва в цілому — за всіма проявами партійного життя. Така партія з централізованою побудовою, культом вождів, залізною організаційною та ідеологічною дисципліною була досконалим інструментом завоювання політичної влади і силової побудови суспільства, яке народилося в головах вождів, а не постало внаслідок природного історичного розвитку.

Залишаючись поза межами партії більшовиків до 1917, Л. Троцький передбачав, що принцип демократичного централізму, на якому вона будувалася з 1903, загрожував перетіканням влади і її концентрацією в руках диктатора.

Під час революції 1905–1907, уперше в історії світового революційного руху, з’явилися ради робітничих депутатів як специфічне виявлення самоорганізації народних низів. В. Ленін усвідомив їхнє значення для побудови власної системи влади. У статті «Наші завдання і Рада робітничих депутатів» (написав у листопаді 1905; уперше опубліковано 1940) він сформулював три тези. По-перше, автор не бачив потреби в тому, щоб Петербурзька рада робітничих депутатів примикала до однієї якої-небудь партії. По-друге, вважав недоцільним вимагати від неї прийняти соціал-демократичну програму і вступити до РСДРП. По-третє, розглядав цю раду як зародок тимчасового революційного уряду всієї Росії.

Це означало, що більшовики повинні були витіснити з рад партії-конкуренти і наповнити їх членами власної партії і прихильними до них позапартійними депутатами. Унаслідок цього партія більшовиків мала існувати у двох форматах: як політична партія, що здійснювала під прикриттям міфічної диктатури пролетаріату свою власну диктатуру (а зважаючи на засадничий принцип демократичного централізму — диктатуру вождів); як ради, що мали вагомі державні функції, але були позбавлені політичного значення. Завдяки цьому створювалася міцна влада, пов’язана з народом, й одночасно — цілком незалежна від нього.

Ради солдатських і робітничих депутатів були рушійною силою Лютневої революції 1917 і Жовтневого перевороту 1917. В обох випадках державні перевороти використали політичні партії: у першому випадку — думські й соціалістичні, у другому — більшовики.

Встановлюючи контроль над радами солдатських і робітничих депутатів внаслідок пропагандистської політичної демагогії, В. Ленін скористався їхньою ударною силою, щоб завоювати політичну владу й утворити радянську державу (1917 називав її державою-комуною).

Характеристика

Назовні більшовики дотримувалися поширеної в Європі середини 19 ст. утопічної комуністичної ідеології революційного марксизму. Насправді, використовували властиві своїй країні об’єктивні умови, щоб побудувати за допомогою комуністичної пропаганди і «масовидного» (за В. Леніним) терору нову систему влади і власності.

З огляду на зв’язок із соціал-демократичним середовищем, більшовики трималися постулатів «Маніфесту Комуністичної партії». В. Ленін цінував пропагандистський складник утопічних запевнень К. Маркса про розподіл матеріальних благ при комунізмі за потребами. В умовах злиденності народних низів самодержавної Російської імперії вони мали велике значення для утвердження його цілком реалістичної системи влади.

Створена радянська держава, зберігаючи незалежність від суспільства, просочувалася в народну товщу через три вертикалі влади: більшовицьку, чекістську і радянську. Різноманітні організації, побудовані, як і всі гілки влади, на засадах демократичного централізму, слугували «приводними пасами» від населення до центрів влади. Горизонтальні структури громадянської самоорганізації, які забезпечували незалежне від центрів влади волевиявлення населення, було або ліквідовано, або вертикалізовано.

Оскільки державна власність на засоби виробництва в комуністичній Росії перебувала під абсолютним контролем політичного центру, вона ставала, не втрачаючи ознак приватності, власністю вождів. Тож більшовизм не мав спільного з марксистським комуносоціалізмом, який не визнавав приватну власність.

К. Маркс заперечував існування товарного виробництва, обміну, і, відповідно, товарно-грошових відносин та вільного ринку вже в першій фазі комунізму. В. Ленін включив це заперечення до своєї версії комунобільшовизму й розпочав 1918 комуністичний штурм з утопічних спроб замінити вільний ринок державним розподілом матеріальних благ. Централізований розподіл матеріальних благ втягував суспільство в рабську залежність від них.

У березні 1921 В. Ленін відмовився від курсу на ліквідацію товарно-грошових відносин і придушення вільного ринку, з огляду на перспективу колапсу економіки й повномасштабної війни з селянством. Цей курс названо воєнним комунізмом, тобто комунізмом, нав’язаним умовами громадянської війни та іноземної воєнної інтервенції.

Й. Сталін повернувся в 1930-х до курсу, замаскованого під терміном «воєнний комунізм», але з урахуванням уроків нової економічної політики. Здійснена терористичними методами суспільна колективізація сільського господарства поставила селян у кріпосницьку залежність від більшовицької держави.

Цитата

Для того, щоб визнати величезне значення особистості Леніна, його вплив на російську революцію і створення особливого політичного ладу, немає потреби вірити, що історію роблять “великі люди”. Справа не лише в тому, що влада, зосереджена в його руках, давала Ленінові змогу вирішальним чином впливати на перебіг подій. Справа в тім, що народжена в жовтні 1917 року політична система стала втіленням його особистості. Партія більшовиків була ленінським дітищем. Її творець будував її за власним образом і подобою і, придушуючи будь-який опір ззовні і зсередини, провадив по визначеного ним самим шляху. Своєю чергою партія, захопивши владу в жовтні 1917 року, негайно заборонила всі партії й угрупування, що були її конкурентами, ставши таким чином єдиною політичною силою в Росії. З моменту своєї появи комуністична Росія була дивовижним відображенням свідомості й волі однієї людини — біографія цієї людини й історія цієї країни злилися й розчинилися одна в одній.

 Цит. за: Pipes, Richard. The Russian Revolution. New York : Alfred A. Knopf, 1990. Р. 341.

Література

1. Carr E. H. A History of Soviet Russia. The Bolshevik Revolution, 1917–1923. Vol. 1–3. London : Macmillan & Co.; New York : The Macmillan Company, 1950–1953.
2. Gregory P. R. The Political Economy of Stalinism. Evidence from the Secret Soviet Archives. Cambridge and New York : Cambridge University Press, 2004. XI, 308 p.
3. Сервіс Р. Товариші. Комунізм: світова історія. Київ, 2012.
4. Троцький Н. Наши политические задачи. Тактические и организиционные вопросы. Женева, 1904.
5. Pipes R. The Russian Revolution. New York : Alfred A. Knopf, 1990.
6. Sakwa R. Communism in Russia: An Interpretative Essey. Palgrave Macmillan, 2010.

Автор ВУЕ

С. В. Кульчицький

Покликання на цю статтю: Кульчицький С. В. Більшовизм // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Більшовизм (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 14.04.2026