Богарне, Ежен де

Богарне́, Еже́н де [Боарне; фр. Beauharnais, Eugène de; повне ім’я — Ежен Роз (фр. Eugène Rose); 03.09.1781, м. Париж, Франція — 21.02.1824, м. Мюнхен, Баварія, тепер Німеччина] — полководець і державний діяч епохи Наполеонівських війн, дивізійний генерал, віцекороль Італії (1805–1814). Син Ж. Богарне, пасинок Наполеона І Бонапарта (офіційно всиновлений 1806), дядько Наполеона ІІІ Бонапарта.

Богарне, Ежен де (Beauharnais, Eugène Rose de)
Справжнє ім’я	Ежен Роз
Народження	03.09.1781
Місце народження	Париж
Смерть	21.02.1824
Місце смерті	Мюнхен
Місце діяльності	Франція
Напрями діяльності	військова справа

Життєпис

За батьківською лінією походив із аристократичного роду Богарне (Боарне), родовід якого простежено до 14 ст.; за материнською — із роду Таше (належав до дворянства з початку 15 ст.).

Дитинство припало на період Французької революції 1789–1799. Після страти батька на гільйотині й арешту Ж. Богарне (1794) опинився у скрутному становищі, почав вивчати ремесло столяра. Після звільнення матері з ув’язнення зміг продовжити освіту.

1796 розпочав військову службу як ординарець Наполеона І Бонапарта під час Першої італійської кампанії (див. Наполеонівські війни). Був поранений під час облоги м. Акри ( див. Єгипетська експедиція). 1798 здобув звання лейтенанта. У битві біля с. Маренго (1800) командував ескадроном кінних єгерів Консульської гвардії.

1802 підвищений до звання полковника. Після проголошення імперії (1804) підвищений до звання бригадного генерала, того ж року — до звання генерал-полковника.

Після проголошення Королівства Італія й коронації Наполеона І Бонапарта як короля Італії (17.03.1805) призначений віцекоролем.

Після 1815 оселився в м. Мюнхені, отримавши від тестя — короля Баварії Максиміліана I (1756–1825; тепер Німеччина), титул герцога Лейхтенберзького. В останні роки життя зосередився на меценатстві й вихованні дітей.

Похований у м. Мюнхені в Церкві Св. Михаїла.

Діяльність

Політична діяльність

Користувався довірою Наполеона І Бонапарта і, своєю чергою, виявляв лояльність до імператора.

1805 здобув титул принца Французької імперії і чин ерцканцлера держави (посада, запроваджена за зразком посади ерцканцлера у Священнній Римській імперії германської нації).

Як віцекороль Королівства Італія став фактичним керівником країни. Здійснив низку правових і економічних реформ: запровадив Цивільний кодекс («Цивільний кодекс Франції»), реформував судову систему, скасував феодальні привілеї, ініціював удосконалення податкової системи. Реалізував масштабний проєкт із будівництва каналів у долині р. По, розширив мережу доріг (зокрема через Альпи), модернізував портову інфраструктуру м. Венеції. Сприяв розвитку Академії мистецтв Брера і театру Ла Скала. Організатор італійської армії, яка за боєздатністю не поступалася французьким частинам.

Військова діяльність

Під час війни П’ятої коаліції (1809) Богарне спершу зазнав поразки біля Сачиле, однак невдовзі провів контрнаступ. 14.06.1809 розбив австрійську армію ерцгерцога Йоганна Австрійського (1782; тепер Італія — 1859; тепер Австрія) у битві біля м. Рааба (тепер м. Дьйор, Угорщина). Пізніше його війська відіграли вирішальну роль у Ваграмській битві 1809.

Під час Російської кампанії 1812 командував Четвертим (італійським) корпусом Великої армії. У Бородінській битві 1812 його війська штурмували батарею М. Раєвського (1771; тепер РФ — 1829; тепер Україна) — головне укріплення російської армії.

Виявив стійкість і організаторські здібності під час відступу після поразки в Російській кампанії. Після від’їзду Наполеона І Бонапарта (грудень 1812) і самовільного складання повноважень командувача маршалом Й. Мюратом Богарне взяв на себе відповідальність за залишки військ. Він зумів вивести вцілілі частини з Російської імперії до Польщі та Пруссії, зберігши порядок і дисципліну.

1813–1814 захищав Північну Італію від сил австрійської армії, які значно переважали його війська за чисельністю. Відхилив таємні пропозиції союзників, зокрема свого тестя, отримати італійську корону в обмін на зраду Наполеона І Бонапарта. Погодився підписати перемир’я лише після офіційного зречення імператора в м. Парижі.

Масонська діяльність

Близько 1802–1803 став членом, а 1805 — почесним достойним майстром масонської ложі «Святий Ежен» у м. Парижі. У цей час Наполеон І Бонапарт сприяв розвитку масонства у Франції, перетворюючи ложі на засіб зміцнення зв’язків між офіцерським корпусом.

20.06.1805 проголошений великим майстром (очільником) новоствореного Великого Сходу Італії — національної організації, що об’єднала достойні ложі в різних містах королівства.

Використовуючи масонство як інструмент «м’якої сили», Богарне залучав до лав братства представників італійської військової та інтелектуальної еліти. У такий спосіб забезпечував непрямий вплив Франції та лояльність місцевих верств до наполеонівського режиму.

Колекціонування й меценатство

Зібрання Богарне, відоме як Галерея Лейхтенбергів, було однією з найцінніших приватних колекцій Європи 19 ст. В її основі — шедеври італійського Відродження (зокрема твори Рафаеля Санті й Тіціана), полотна фламандських майстрів тощо.

Зібрав також велику бібліотеку, що складалася з рідкісних видань і стародруків, та колекцію мінералів.

Після смерті Богарне більшість зібрання зберігалася в його палаці в м. Мюнхені. Значна частина колекції дотепер залишається в Німеччині, розділена між кількома музеями (зокрема, у Старій пінакотеці в м. Мюнхені).

Іншу частину колекції після шлюбу сина Богарне Максиміліана Лейхтенберзького (1817; тепер Німеччина — 1852; тепер РФ) із донькою російського імператора Миколи I (1839) вивезли до м. Санкт-Петербурга. 1917 цю частину зібрання націоналізували, а згодом розподілили між різними музеями. Найцінніші полотна і скульптури увійшли до складу фондів Державного Ермітажу.

Визнання

Титули

Принц Французької імперії (з 1805).
Князь Венеції (з 1807).
Герцог Лейхтенберзький і князь Айнштетський (з 1817).

Французькі нагороди

Легіонер (1803), командор (1804) і кавалер Великого орла ордена Почесного легіону (1805).

Нагороди інших країн

Великий хрест ордена Залізної корони (Італія, 1805);
орден Святого Губерта (Баварія, 1805);
Великий хрест Королівського угорського ордена Святого Стефана (Австрія, 1811);
орден Золотого руна (Іспанія, 1805);
орден Серафимів (Швеція, 1821);
Великий хрест ордена Меча (Швеція, 19.06.1823) тощо.
Почесний член Болонської академії наук і Баварської академії наук.

Вшанування

Ім’ям Богарне названо:

палац (фр. Hôtel Beauharnais), який він придбав і перебудував у стилі ампір 1803 (споруду зведено 1714). У 19 — першій половині 20 ст. у будівлі було Посольство Німеччини у Франції, з 1968 — офіційна резиденція посла ФРН у Франції;
палац Лейхтентберга (нім. Palais Leuchtenberg) у м. Мюнхені, збудований для Богарне 1817. На 2026 — будівля міністерства фінансів Баварії.

Ім’я діяча викарбуване на Тріумфальній арці в м. Парижі серед імен видатних воєначальників.

Пам’ятник Богарне встановлено перед Музеєм армії (м. Париж).

Портрет діяча неодноразово зображували на пам’ятних медалях і плакетках.

Література

Oman C. Napoleon’s viceroy, Eugène de Beauharnais. London : Hodder & Stoughton, 1966. 528 p.
Autin J. Eugène de Beauharnais : de Joséphine à Napoléon. Paris : Éditions Perrin, 2003. 454 p.
Kerautret M. Eugène de Beauharnais. Fils et vice-roi de Napoléon. Paris : Tallandier, 2021. 400 p.

Автор ВУЕ

Редакція ВУЕ

Покликання на цю статтю: Редакція ВУЕ Богарне, Ежен де // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Богарне, Ежен де (дата звернення: 10.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 09.04.2026