Блутанг

Блута́нг (англ. bluetongue, від blue — синій та tongue — язик), катаральна лихоманка овець, синій язик (лат. Febris catarrhalis infectiosa ovium, BTV) — незаразна інфекційна вірусна трансмісивна хвороба жуйних тварин.

Зміст

1 Історична довідка
2 Характеристика
3 Література
4 Автор ВУЕ

Історична довідка

Уперше хвороба була виявлена у Південній Африці в 1876. Їй давали різні назви: «епізоотичний катар», «лихоманка», «малярійна катаральна лихоманка овець» та «епізоотична злоякісна катаральна лихоманка овець». Це було пов’язано з думкою, що хворобу викликає внутрішньоеритроцитарний паразит. Назву «блутанг» запропонував ветеринар Дж. Спруелл (1874; Велика Британія — 1948; тепер ПАР). Він провів дослідження блутангу овець у м. Сомерсет-Іст (тепер Східнокапська провінція, ПАР) і був першим, хто запровадив метод імунізації шляхом одночасного введення імунної сироватки та вірулентної крові. Його робота була вперше опублікована у «Сільськогосподарському журналі мису Доброї Надії» («Agricultural Journal of the Cape of Good Hope»; 1902), а пізніше у «Журналі порівняльної патології та терапії» («Journal of Comparative Pathology and Therapeutics»; 1905).

А. Тейлер (1867; Швейцарія —1936; Велика Британія) 1906 встановив, що цю хворобу викликає вірус. Він також створив першу вакцину проти блутангу, яка була розроблена з його ослабленого штаму.

Протягом багатьох десятиліть вважалося, що блутанг поширений лише в Африці. Перший підтверджений спалах за межами Африки стався на Кіпрі у 1943. У серпні 2006 хворобу вперше виявили в овець у Нідерландах, Бельгії та Німеччині, у 2008 — в Італії та Іспанії, згодом у балканських країнах.

Характеристика

Етіологія та патогенез

Хворобу викликає патогенний РНК-геномний вірус блутангу (Bluetongue virus) — необолонковий дволанцюговий РНК-вірус, що належить до роду Orbivirus родини вірусів Sedoreoviridae (з ряду Reoviridae). Відомі 24 серотипи вірусу, ідентифіковані реакцією нейтралізації. Вони мають різну вірулентність.

Віріон складається з капсиду, серцевини та нуклеопротеїнового комплексу. Діаметр капсиду — 80 нм, з його 12 вершин відходять відростки. Він утворений білками VP2 i VP5, які є мішенню для нейтралізуючих антитіл (передусім VP2, специфічного для кожного із серотипів агента). Крім того, VP2 виявляє гемаглютинуючу активність і забезпечує прикріплення вібріонів до клітин ссавця.

Вірусу блутангу властивий тропізм до лімфоїдних і кровотворних органів: мигдаликів, селезінки], кісткового мозку, лімфоїдних вузлів. Він активно розмножується в моноцитах, макрофагах, нейтрофілах, еритроцитах, тромбоцитах і ендотеліоцитах кровоносних судин.

Збудник хвороби проявляє високу чутливість до кислого середовища (рН < 3) і температури: за температури +60 °С інактивується за 15 хвилин, а в разі заморожування його титр знижується на 90 %. Білкові субстрати підвищують стабільність вірусу, а тому в крові за температури +20 °С він може зберігатися кілька років. Вірус досить стійкий до ефіру, інших розчинників і детергентів (мийних засобів), проте на нього згубно діє додецилсульфат натрію.

Клініка

Хвороба характеризується запально-некротичним ураженням слизових оболонок, язика, шкіри, копит.

У великої рогатої худоби у разі захворювання на блутанг виникають такі симптоми:

*запалення шкіри сосків та слизових оболонок;

*відшарування в області язика та в роті;

*бульбашки на верхній частині (кроні) язика;

* лихоманка;

*збільшення частоти дихання;

*зниження апетиту;

*підвищена слинотеча;

*кульгавість;

*викидні;

*проблеми з фертильністю;

*вади розвитку плоду;

*зростання смертності телят.

Інкубаційний період становить 5–12 днів. Перебіг захворювання може дуже відрізнятися. У звичайних випадках хвороба триває 100 днів. Легкі випадки захворювання можуть виліковуватися самостійно.

Рівень смертності зазвичай низький, але у сприйнятливих порід овець може бути високий. В Африці у місцевих порід овець смертність може не спостерігатися, а в імпортованих порід сягати 90 %.

Прояв клінічних ознак у великої рогатої худоби залежить від штаму вірусу. Було задокументовано, що BTV-8 викликає важкий стан захворювання та смертність у великої рогатої худоби.

Діагностика

Діагностику захворювання блутангом проводять комплексно на підставі клініко-епізоотологічних показників та лабораторних досліджень. Матеріалом для лабораторних досліджень є кров.

Діагноз на блутанг вважається встановленим, якщо вірус блутангу виділений та ідентифікований від тварини (продуктів тваринного походження) або якщо антиген вірусу чи вірусна РНК, специфічні для одного та більше серотипів вірусу блутангу, виявлені та ідентифіковані у зразках від однієї чи більше тварин з типовими клінічними ознаками чи в епізоотично повʼязаних з підтвердженим чи підозрілим на блутанг випадком.

Лікування та прогноз

Блутанг — захворювання, яке можна вилікувати. На 2025 немає противірусних препаратів, схвалених для лікування хвороби блутангу. Стандарт лікування включає введення протизапальних препаратів та підтримуючий догляд для полегшення клінічних ознак і симптомів. Перехворілі тварини набувають стійкого імунітету до того серотипу вірусу, яким відбулося зараження, та незначного до гетерологічного. Післявакцинальний імунітет триває близько року.

Профілактика

Профілактичні заходи щодо вірусу блутангу:

боротьба з комахами (використання інсектицидів, сіток від комах та поліпшення умов утримання для зменшення впливу мошок);

тримання худоби в приміщенні (насамперед вночі);

вакцинація (активна імунізація) — вакцина забезпечує захист і має небагато побічних ефектів (на 30 тис. вакцинацій виникає лише один небажаний побічний ефект).

Одним із важливих заходів запобігання занесення блутангу в Україну є заборона ввезення тварин, харчових продуктів тваринного походження, сперми, яйцеклітин, ембріонів із країн та регіонів, неблагополучних щодо цієї хвороби, з урахуванням вимог Кодексу здоров’я наземних тварин Всесвітньої організації з охорони здоров’я тварин та Інструкції щодо профілактики та боротьби з блутангом (затверджена наказом Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 03.12.2020 та зареєстрована в Міністерстві юстиції України 21.12.2020).

Епідеміологія

Відомі три шляхи передачі вірусу: а) горизонтальний — від тварини до тварини за допомогою переносників; б) вертикальний — від матері до плоду через плаценту; в) горизонтально-вертикальний — від тварини до тварини з інфікованою спермою під час запліднення, а потім від матері до плоду через плаценту.

До збудника захворювання сприятливі молоді вівці, кози, велика рогата худоба, антилопи, білохвості олені, буйволи, великорогі барани, верблюди, гірські газелі, сніжні барани та навіть дикі гризуни. Дослідники вважають, що дикі тварини та гризуни можуть бути резервуарами вірусу в природі.

Зараження тварин збудником блутангу здебільшого відбувається за теплої та вологої погоди, тому хвороба поширюється влітку. За відсутності комах (біологічних переносників вірусу) хвороба не поширюється.

Збудник блутангу передається через укуси переносників кровосисних комах — комарів деяких видів (Aedes lineftopennis), мокреців роду Culicoides (Culicoides variipennis), кровососок (Melophagus ovinus) та кліщів. З майже 1400 видів мокреців до вірусу блутангу сприйнятливі менше 20 видів (15 поширені на території України). Вони виконують функцію проміжного живителя (хазяїна). Вірус блутангової інфекції персистує в тканинах мокреців і за оптимальних умов активно розмножується та зберігається там упродовж усього їх життя, проте потомкам не передається. Комарі (A. lineft opennis), кровососки (M. ovinus), кліщі (O. coriaceus) — не біологічні, а механічні переносники захворювання. Потепління створює сприятливі середовища для розмноження та проживання переносника хвороби. Харчуючись кров’ю зараженої тварини, комахи переносять вірус до наступної тварини і також її заражають.

Існує небезпека поширення хвороби від тварин, які перехворіли, оскільки вірус зберігається в крові овець упродовж 3 4 місяців, великої рогатої худоби —1 2 роки. Такими ж вірусоносіями у міжепізоотичний період можуть бути кози, олені, лосі, деякі гризуни та багато видів екзотичних і диких тварин. Вагома роль у непрямій трансмісії збудника блутангу належить перелітним птахам. Вони можуть переносити його на значні відстані та спричиняти несподівані спалахи хвороби в різних регіонах планети.

Блутанг — хвороба з прогресуючим ареалом, її віднесено до транскордонних захворювань. Географічне поширення глобальне, охоплює майже всі континенти (Африку, Азію, Австралію, Європу, Північну Америку) і різні численні тропічні та субтропічні регіони. Характеризується сезонністю, яка збігається з періодом тепла й дощів. Захворюваність спадає в разі зниження температури.

Блутанг належить до трансмісивних вірусних захворювань, включених до списку Всесвітньої організації з охорони здоров’я тварин. У разі виникнення епідемії вводяться обмеження на міжнародну торгівлю худобою, м’ясом і вовною.

Для людей небезпеки зараження немає. М’ясо та молоко заражених тварин можна вживати без обмежень. Вироби, виготовлені з них, також нешкідливі для людини й придатні для споживання.

Література

Гужвинська С. Аналіз захворюваності на блутанг у світі за період 2020–2025 роки // Аграрний вісник Причорномор’я. 2025. № 115. P. 14–26.
Потоцький М. К., Тютюн А. І. Блутанг (febris catarrhalis) // Ветеринарна медицина України. 2013. № 3. P. 22–25.
Білокінь В. С., Стегній Б. Т., Стеценко В. І., Пилипенко А. В. Блутанг: діагностика і профілактика // Ветеринарна медицина. 2009. № 92. P. 48–51.
Mauroy A., Guyot H., De Clercq K., Cassart D., Thiry E., Saegerman C. Bluetongue in captive yaks // Emerging Infectious Diseases. 2008. № 14 (4). P. 675–676.
Tabachnick W. J. Culicoides variipennis and bluetongue-virus epidemiology in the United States // Annual Review of Entomology. 1996. № 41 (1). P. 23–43.
Roy P. Functional mapping of bluetongue virus proteins and their interactions with host proteins during virus replication // Cell Biochemistry and Biophysics. 2008. № 50 (3). P. 143–157.
Maclachlan N. J., Mayo C. E., Daniels P. W., Savini G., Zientara S., Gibbs E. P. J. Bluetongue // Revue Scientifique et Technique (Office International des Epizooties). 2015. № 34 (2). P. 329–340.