Анекдот

«Галицько-руські анекдоти» (1899)

Анекдо́т (від грец. ἀνέϰδοτος — неопублікований, невиданий) — коротке сатиричне або гумористичне, з дотепним закінченням оповідання про смішний випадок чи подію.

Історична довідка

Уперше термін застосував Прокопій Кесарійський у книзі «Таємна історія» (6 ст.). Генетично анекдот пов’язаний із народними сатирично-гумористичними казками та новелами.

В епоху Середньовіччя та Відродження прототипами анекдотів вважають італійські фабльо, французькі фацеції, прозові й віршовані німецькі шванки, польські фрашки. Відомими були збірки анекдотичних повістей «Римські діяння» («Gesta Romanorum»; 13 ст.) в Англії та «Смішні оповідки» (13 ст.) Абу-аль-Фараджа в Сирії. Найпопулярнішою в Європі була збірка «Книга фацецій» («Liber facetiarum»; 1470) П. Браччоліні, що неодноразово перевидавалася. Розвиток анекдоту як жанру сприяв втраті правдивості оповіді.

В українській літературі увагу до анекдоту можна простежити в текстах інтермедій до шкільних драм 17–18 ст., творчості мандрівних дяків, «Енеїді» І. Котляревського. У межах фольклорних експедицій анекдоти активно збирали І. Рудченко, Я. Новицький, П. Мартинович, П. Чубинський, В. Гнатюк, Д. Яворницький, А. Кримський, І. Франко та ін. Жанрового визначення анекдоту вперше надав Г. Квітка-Основ’яненко у публікації «Малоросійські анекдоти» («Малороссийские анекдоты»; 1822). Окремим виданням вийшла «Маленька книжка малоросійських анекдотів» (1859) Б. Грінченка та книжка «Веселий оповідач» (1888), яка кілька разів доповнювалася та перевидавалася. Однією з найповніших збірок анекдотів вважають «Галицько-руські анекдоти» (1899) за редакцією В. Гнатюка. Досить часто анекдоти публікували в різних фольклорних збірниках чи періодичних виданнях, їм давали різні народні назви: «приказки» (В. Гнатюк), «байки», «прибаютки», «брехеньки», «побрехеньки», «билиці», «небилиці», «прикладки» (К. Шековський), «можебилиці» (П. Єфименко), «придабашки» (Ю. Федькович), «сміховинки» (Ф. Колесса) та ін.

Характеристика

Анекдот бере початок із народної творчості. Можна виокремити фольклорний та літературний анекдот. На формування репертуару анекдотів впливали різні чинники: фольклорні та літературні жанри, усні та письмові національні традиції, спадщина язичницької доби, християнська перекладна література й церковна проповідь, творчість скоморохів, мандрівних дяків, козацтва і явища побутового життя та ін.

Найчастіше дослідники або укладачі матеріалів групують тексти анекдотів за тематичними чи жанровими ознаками або ж за хронологією записів. Найпопулярнішою є класифікація за тематичним принципом, за якої виокремлюють анекдоти соціально-побутові (про селян, панів, солдатів, жебраків), анекдоти про представників різних національностей, анекдоти політично-історичного характеру, родинно-побутові анекдоти (про подружні взаємини, дурнів, хитрунів) та ін.

Кожний анекдот має чітку композицію та, зазвичай, динамічний сюжет. Традиційні анекдоти часто мають моралізацію, подібно до байки, а сучасні — принципово її позбавлені. Типовими для композиції анекдотів є також посилення емоційної напруги тексту завдяки ретардації.

Для форми анекдотів часто властиве використання діалогу.

Додатково

Розвиток анекдоту як окремого жанру спричинив появу маргінального жанру роман-анекдот, зразками якого є «Життя і незвичайні пригоди солдата Івана Чонкіна» («Жизнь и необычайные приключения солдата Ивана Чонкина»; 1969) В. Войновича, твори В. Кожелянка: «Конотоп» (1998), «Дефіляда в Москві» (2000), «Тероріум» (2001) та «Байки зі «швидкої», або Пасинки Гіпократа» («Байки со “скорой”, или Пасынки Гиппократа»; 2012) М. Дайнеки та ін.

Видання

  • Гнатюк В. Галицько-руські анекдоти // Етнографічний збірник : в 40 т. Львів : Етноґрафічна комісия Наукового Товариства імени Шевченка, 1899. Т. 6. 376 с.
  • Грінченко Б. Веселий оповідач. Київ : [б. в.], 1913. 101 с.
  • Україна сміється. Сатира та гумор : в 3 т. Київ : Радянський письменник, 1960.
  • Книга веселої мудрості / Упоряд. І. Доля-Попов. Київ : Радянський письменник, 1968. 832 с
  • Українські анекдоти. Від козацьких часів по наші дні / Упоряд. В. Черемис. Київ : Український письменник, 1995. 382 с.
  • Чемерис В. З ким сміється Україна. Антологія українського сміху. Київ : Видавництво Українського фітосоціологічного центру, 2009. 660 с.

Література

  1. Сумцов Н. Разыскания в области анекдотической литературы. Харьков : Типография Губернского Правления, 1898. 200 с.
  2. Курганов Е. Анекдом как жанр. Санкт-Петербург : Академический проект, 1997. 122 с.
  3. Архипова А. С. Анекдот в зарубежных исследованиях XX века // Живая старина. 2001. № 4. С. 30–34.
  4. Кирчів Р. Ф. Етюди до студій над українським народним анекдотом. Львів : Інститут народознавства НАН України, 2008. 265 с.
  5. Корнєва Л. Про деякі типологічні риси українського анекдоту // Філологічні науки. 2009. Вип. 1. С. 55–60.
  6. Єремєєва К. А., Куліков В. О. Радянський політичний анекдот як форма повсякденного спротиву // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія: Історія. 2011. № 982. Вип. 44. С. 228–239.
  7. Головецька Н. Мотиви та поетика українського політичного анекдоту 90-х років ХХ століття // Література. Фольклор. Проблеми поетики. 2012. Вип. 37. Ч. 1. С. 64–72.
  8. Кімакович І. І. Анекдот як фольклорний жанр. Київ : Освіта України, 2014. 315 с.
  9. Бережний В. А. Анекдот у сучасному гуманітарному дискурсі // Наукові записки Бердянського державного педагогічного університету. Серія: Філологічні науки. 2016. Вип. 9. С.183–193.

Автор ВУЕ

В. Т. Косяченко


Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Косяченко В. Т. Анекдот // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Анекдот (дата звернення: 7.08.2020).


Оприлюднено


Оприлюднено:
13.03.2020

Покликання на статтю

Опитування читачів ВУЕОпитування читачів ВУЕ