Альтернативне православ'я

Альтернати́вне правосла́в'я — сукупність церков, релігійних громад, об’єднань, які декларують православне сповідання віри, дотримання православної богословської, канонічної та літургійної традицій, проте не мають канонічного (євхаристійного) спілкування та визнання з боку диптихіальних (див. Диптих) помісних церков.

Термін

Термін «альтернативне православ’я» був упроваджений у середині 1990-х, проте серед дослідників немає консенсусу щодо його застосування. Зокрема, православні богослови вважають подібні громади та церкви розколами. Натомість послідовники альтернативного православ’я позиціонують себе як «істинно-православні» (правдиві православні) на противагу «православним екуменістам», Вселенському православ’ю.

У сучасному релігієзнавстві співіснують різні погляди на склад альтернативного православ’я. У широкому розумінні до нього відносять увесь загал православних груп, які не мають спілкування із Вселенським православ'ям, включно зі старообрядцями і доволі чисельними, але невизнаними церквами (як-от Чорногорська та ін.). У вузькому розумінні — лише відносно маргінальні православні групи, які у 20‒21 ст. відокремилися від своїх материнських Церков, переважно через украй консервативні й антиекуменічні погляди.

Головною причиною розриву спілкування церков альтернативного православ’я із диптихіальними взаємовизнаними церквами називають екуменізм (який для альтернативного православ’я, у більшості випадків, постає як еклезіологічна єресь). До цієї основної причини додають місцеві чинники: реформу календаря в Греції, Румунії та Болгарії, «сергіянство» (вчення про підпорядкування Російської православної церкви атеїстичній владі більшовиків) у Росії та інших пострадянських державах, політичні та національно-культурні фактори.

Нечисленні альтернативні церкви реформістського напряму, навпаки, розглядають Вселенське православ'я як відстале, застаріле, зосереджене на комерційній діяльності та обрядовірстві, «торгівлі благодаттю».

У Росії, Сербії, Білорусі, Латвії, меншою мірою — в Греції, на Кіпрі, в Болгарії, Молдові, а також деяких інших країнах, громади альтернативного православ’я зазнають систематичної дискримінації та гонінь.

Загальну кількість послідовників церков альтернативного православ’я в сучасному світі оцінюють у кілька сотень тисяч осіб.

Історична довідка

Найзначніші поділи, що сформували сучасну структуру альтернативного православ’я, відбулися у1920‒1930-х. Православні громади в Греції, які не прийняли календарну реформу 1924 (запровадження новоюліанського календаря), утворили старостильну (Істинно-православну) Церкву Греції. Від 1935, внаслідок приєднання трьох єпископів Елладської православної церкви, вона отримала власну ієрархію. У 1940-ві старостильна Церква Греції розділилася на радикальну «матвіївську» (за ім'ям засновника ієрархії єпископа Матвія Карпатакіса) і поміркованішу «хризостомівську», або «флорінітську» (за ім'ям і титулом митрополита Флорінського Хризостома Кавурідіса). Втративши в 1950-х власну ієрархію, «хризостомовці» відновили її за допомогою єпископів Російської православної церкви закордоном (РПЦЗ), яка в 1968 також вступила в канонічне спілкування і з «матвіївцями». Після розриву євхаристійного спілкування РПЦЗ з грецьким альтернативним православ’ям (1974) у «хризостомовців» сталася низка юрисдикційних поділів, а в 1990-2000-ві такі поділи відбулися і в «матвіївців». Натепер старостильна (Істинно-православна) Церква Греції представлена не менш як 10 незалежними один від одного Синодами.

Результатом календарної реформи Румунської православної церкви також стала поява у 1930-ті в цій країні Істинно-православної (старостильної) церкви. Після падіння комуністичної системи в Східній Європі альтернативні православні церкви постали в Болгарії, Сербії, Чорногорії, Латвії, Білорусі, Україні, Молдові, Грузії та ін. країнах.

Перші поділи в Російській православній церкві сталися на початку 1920-х, коли з патріаршої юрисдикції виділилася група «обновленців» (самостійно проіснувала до 1946). Головним провокативним чинником церковних розділень в Росії стала «декларація» заступника патріаршого місцеблюстителя митрополита Сергія (Страгородського) від 29.07.1927 про підпорядкування Церкви радянському режимові. «Декларацію» не прийняли тисячі православних громад у всьому СРСР, які утворили різні групи істинно-православної (катакомбної) церкви. Такі групи набули свої назви за іменами їхніх лідерів або ж за територіальною ознакою: «йосифляни», «кирилівці», «вікторіани», «буєвці», «андріївці», «Ярославська автокефалія» тощо. У більшості випадків ці групи альтернативного православ’я канонічно визнавали одна одну, проте не мали можливості створити єдине церковне керівництво через гоніння і діяльність у підпіллі. Під час і після Другої світової війни в СРСР виникла ще низка груп: «бахметівці», «сікачівці», «єршовці» та ін.

У 1975 група катакомбних священників, які залишилися без єпископа, були офіційно прийняті в РПЦЗ (яка ще 1920 створила незалежне від Москви церковне управління в еміграції). У 1982 РПЦЗ таємно висвятила для цієї групи єпископа Лазаря (Журбенко), а з 1990, в умовах розпаду СРСР, приступила до створення легальних єпархій і парафій в Росії, Україні та інших пострадянських країнах.

Від 1994, внаслідок зближення частини керівництва РПЦЗ із Московським патріархатом, структура РПЦЗ в Росії, Україні, а потім і в інших країнах, починає дрібнитися на нові юрисдикції, опозиційні до такого зближення: Російська православна автономна церква, Руська істинно-православна церква, Православна російська церква та ін. Низка юрисдикцій зберегла традиційну назву (РПЦЗ), але вони вирізнялися за іменами предстоятеля (чи предстоятелів), які зазначали в абревіатурах таких церков: РПЦЗ (А); РПЦЗ (В‒В); РПЦЗ (В‒А); РПЦЗ (В‒Ф); РПЦЗ (С) і подібні.

Паралельно з юрисдикціями альтернативного православ’я, які мали в РПЦЗ джерело своєї ієрархічної наступності (або ж її «осколків»), у Росії та в Україні утворилася низка інших юрисдикцій, передусім ліберального (реформаторського) напряму: Істинно-православна церква (Синод митрополита Рафаїла), Апостольська православна церква, Українська автономна істинно-православна церква, Православна російська церква, Небесна церква Об’явлення св. Іоанна Богослова та ін.

До альтернативного православ’я відносять і різні гілки Української автокефальної православної церкви, що відродилася в Україні в 1941, а після 1944 діяла в еміграції. Найбільші з них у 1990-ті увійшли в юрисдикцію Константинопольського патріархату.

На території Білорусі діють різні громади Білоруської автокефальної православної церкви і Білоруської народної церкви.

У країнах пострадянського простору також представлені церкви альтернативного православ’я, які належать до грецької, американської та інших традицій.

Література

1. Аверкий (Таушев), архиеп. Истинное православие и современный мир. Джорданвилль : Свято-Троицкий монастырь, 1971. 309 с.
2. Efstathios W. Fletcher. The Russian Orthodox Church Underground, 1917‒1971. London; New York : Oxford University Press, 1971. 314 р.
3. Moss V. The Sacred Struggle of the True Orthodox Christians of Greece, 1919‒1992. Mayford : Orthodox Foundation of St. Michael, 1992. 187 р.
4. Регельсон Л. Трагедия Русской Церкви, 1917‒1945. Москва : Крутицкое патриаршее подворье, 1996. 631 с.
5. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви : в 4 т. Київ : Українська Православна Церква Київського Патріархату, 1998.
6. The Struggle Against Ecumenism. The History of the True Orthodox Church of Greece from 1924 to 1994. Boston : Holy Transfiguration Monastery, 1998. 348 р.
7. Kessareas F. Orthodox Theological Currents in Modern Greece after 1974: Ongoing Tensions between Reform and Conservatism // Journal of Modern Greek Studies. 2015. Vol. 33 (2). P. 241‒268.

Автор ВУЕ

О. В. Солдатов

Покликання на цю статтю: Солдатов О. В. Альтернативне православ'я // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Альтернативне православ'я (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 18.08.2022