Австромарксизм


Австромарксизм

Австромаркси́зм — європейська лівореформістська ідеологічна, економічна й політична течія, що сформувалася в кінці 19 — на початку 20 ст. у Соціал-демократичній робітничій партії Австрії (СДРПА). Австромарксизм набув поширення в міжвоєнний період, відтак став менш популярним, однак актуалізувався в програмних документах Соціалістичної партії Австрії 1947, 1958 і 1978. Поєднував ідеї класичного марксизму із неокантіанством, махізмом і фройдизмом (фрейдизмом), обстоював потребу проведення фундаментальної ревізії марксистської теорії з огляду на процеси диференціації робітництва й появу середнього класу, організаційні зрушення в економіці розвинутих країн та динамізм етнонаціональних відносин.

Адаптуючи марксизм до реалій життя, теоретизуючи про демократичний соціалізм, лідер СДРПА О. Бауер наголошував: побудова соціалістичного суспільства можлива, якщо в капіталістичному середовищі будуть створені «вогнища соціалізму»; зростаючи чисельно, вони спричинятимуть соціалізацію (процес усуспільнення) економіки без докорінного зламу усталених виробничих відносин. Відкидаючи насильницьку експропріацію приватної власності, О. Бауер пропонував запровадити «соціальний» механізм оподаткування капіталу для поступової еволюції приватної власності в «загальнонародну» («Шлях до соціалізму»; 1919). Він критично оцінив хибний досвід сталінського «соціалістичного будівництва» в СРСР та причини глобальної економічної кризи 1929–1933 і розробив модель тісного співробітництва вражених кризою країн не лише в межах Європи, а й із залученням США. Його модель передбачала державну допомогу безробітним, створення продовольчих резервів, збільшення зайнятості через скорочення до 40 год тривалості робочого тижня («У період між світовими війнами? Криза глобальної економіки, демократії і соціалізму»; 1936). Аналізуючи циклічність розвитку капіталістичного господарства, О. Бауер дійшов висновку: кризи виникають через безплановість і бурхливий прогрес техніки, надвиробництво промислової продукції. Кризи, на його думку, свідчать також про ідейно-політичний крах експлуататорського суспільства: капіталізм вільної конкуренції припинив існування й стрімко переростає в капіталізм державно-монополістичний, якому притаманне планове господарство й державне регулювання економіки («Капіталізм і соціалізм після світової війни»; 1931).

Більш поміркований К. Реннер (перший федеральний канцлер Австрійської Республіки після розпаду Австро-Угорської імперії й перший її президент після Другої світової війни) зазначав шкідливість насильницької експропріації для економіки, оскільки вона перериває виробничий процес й знищує зацікавленість у прибутку. Тому експропріацію великого капіталу доцільно замінити на «справедливу демократизацію власності», що вже об’єктивно відбувається в розвинутих державах. Усуспільненню економіки сприятимуть: глобальна «організація здорового ринку» в масштабах майбутніх «Сполучених Штатах Європи», створення на підприємствах «економічних рад» і розширення державного сектора («Економіка як інтегрований процес і шлях до соціалізму»; 1924).

К. Реннер у праці «Держава і нація» (1899) обґрунтував перетворення багатонаціональної дуалістичної Австро-Угорської імперії на демократичну федерацію із законодавчо гарантованим політичним і культурним рівноправ’ям етнічних меншин. Ці ідеї були покладені в основу Брюнської програми СДРПА (1899) — першої програми соціал-демократичної партії з національного питання. Такий тип організації й самоорганізації життя етнічних спільнот видавався тоді оптимальнішим, порівняно з іншими типами автономії, наприклад, територіальної, адже оформлення екстериторіального союзу на основі добровільного волевиявлення представників того чи того етносу перетворювало його на суб’єкт правових відносин, незалежно від чисельності та наявності території компактного поселення в межах держави. Надалі компромісне поєднання культурно-національної автономії (що зазнала критики з боку В. Леніна й радянської історіографії) та національно-територіальної трансформувалося на користь останньої (з ініціативи О. Бауера й під тиском політичних реалій). Напередодні розпаду Австро-Угорської імперії О. Бауер висунув гасло самовизначення націй із правом на державне відокремлення; ці положення вплинули на еволюцію програмних документів українських соціалістичних партій із національного питання.

Політична програма австромарксизму базувалася на засадах соціального реформізму й фактично не допускала позапарламентські форми боротьби, оскільки в умовах демократичного режиму соціал-демократії достатньо було отримати на виборах більшість у парламенті, щоб без насильницької боротьби й громадянської війни отримати політичну владу від буржуазії. Водночас, на відміну від більшості партій Соціалістичного робітничого інтернаціоналу, що керувалися засадами бернштейніанства й лейборизму, СДРПА на Лінцькому з’їзді 1926 за наполяганням О. Бауера внесла до своєї програми положення про теоретичну допустимість і навіть необхідність диктатури пролетаріату. Із початком світової економічної кризи 1929–1933 австромарксисти виступили за посилення ролі держави в економіці, а також проведення регулярних спеціальних досліджень задля попередження таких криз; не цуралися й радикальної агітаційної риторики.

Після встановлення в Австрії корпоративної диктатури канцлера Е. Дольфуса, поразки робітничого повстання в лютому 1934, примусового розпуску всіх політичних партій більшість лідерів СДРПА змушені були емігрувати до Чехословаччини, Франції й США. На фоні цих подій вони переконалися в тому, що економічна криза призвела до посилення фашизму й нацизму, а не піднесення робітничого руху та зростання соціалізму в надрах капіталізму. К. Реннер, залишившись у м. Відні, навіть вітав аншлюс 1938; така позиція суперечила як забороні аншлюсу Версальським і Сен-Жерменським мирними договорами 1919, так і тому, що аж до березня 1933 (прихід до влади в Німеччині нацистів) ця вимога зазначалася в програмі СДРПА.

Австрійська соціал-демократія відродилася в 1945 під назвою Соціалістична партія Австрії (з 1991 — Соціал-демократична партія Австрії). Вона поступово відійшла від лівих ідеалів на користь ринкового фундаменталізму. 1986–1997 уряд лідера СПА Ф. Враніцького в умовах бюджетного дефіциту відмовився від державного регулювання економіки, приватизував банківський сектор, енергетичні, залізничні, сталеливарні й вуглевидобувні компанії, підприємства побутової хімії та ін., а також послабив податковий тиск на високі прибутки.

Література

  1. Лифшиц М. А. Странный социализм // Новое время. 1958. № 9. С. 8–12 ; № 10. С. 7–11 ; № 13. С. 12–15.
  2. Липсет С. Третьего пути не существует: Перспективы левых движений // Политические исследования. 1991. № 5. С. 15–32 ; № 6. С. 19–39.
  3. Krätke Michael, von. Otto Bauer (1881–1938). Die Mühen des Dritten Wegs // Zeitschrift für Sozialistische Politik und Wirtschaft. 1997. № 98. URL: http://www.spw.de/9706/otto_bauer.html
  4. Касьянов Г. В. Теорії нації та націоналізму. Київ : Либідь, 1999. 352 с.
  5. Джонстон У. М. Австрийский Ренессанс. 1848–1938 гг. / Пер. с англ. В. Колиниченко. Москва : Издательство Московской школы политических исследований, 2004. 634 с.
  6. Hoffrogge R. Sozialismus und Arbeiterbewegung in Deutschland und Österreich: Von den Anfängen bis 1914. Stuttgart : Schmetterling Stuttgart, 2017. 240 p.

Автор ВУЕ