Система однопартійна
Систе́ма однопарті́йна (монопарті́йна) — неконкурентний тип партійної системи, для якого характерна наявність у країні тільки однієї політичної партії, яка реально впливає на здійснення державної влади.
Характеристика
Для однопартійної системи характерне конституційне закріплення керівної ролі однієї партії й заборона на створення інших політичних партій, зрощення партійного й державного апарату, усунення опозиції. Характеризується відсутністю формальної й практичної конкуренції за владу, можливості чергування при владі різних політичних партій, оновлення програм, настанов політичної й соціально-економічної стратегії з урахуванням конкретних проблем суспільства та інтересів різних соціальних груп. Для партії, що одноосібно діє в політичній системі, властиві ідеологія комунізму, фашизму (нацизму) або популізму, масовий тип членства, централізована структура керівних органів, авангардизм методів і засобів діяльності, соціальна база, передусім у середовищі національної бюрократії та в люмпенізованих низах, безумовний авторитет лідерів (вождизм, фюрерство), нехтуванням громадянськими правами і свободами.
Однопартійній системі притаманні стабільність, передбачуваність політичного курсу, здатність інтегрувати соціальні групи, поєднувати їхні інтереси, концентрувати ресурси і спрямовувати їх на вирішення актуальних проблем. Проте відсутність реальної партійної конкуренції, використання однією партією монопольного становища в системі влади призводить до бюрократизації, консерватизму, зумовлює ризик перетворення партії на закриту соціальну групу, прирікає її на втрату політичного впливу, що зрештою спричиняє кризу розвитку суспільства, переродження влади. Політичні партії в однопартійній системі концентрують свою діяльність на мобілізації мас, комунікації й контролі.
Авторитарна однопартійність властива політичній системі, де існує система контролю, що не має достатньої влади та амбіцій, щоб підкорити усе суспільство. Домінантним фактором у ній є держава; керівну політичну партію підтримують суспільні рухи, які організовують масову підтримку політики вищого керівництва держави; цю партію формує переважно керівництво держави для розширення бази управління, але відіграє другорядну роль у здійсненні влади; партійна еліта не тотожна владній еліті, що зосереджена переважно в центральному державному апараті. В авторитарній системі функціонують і інші політичні партії (часто як елементи національних фронтів), діяльність яких обмежена, реальна політична опозиція заборонена, або її політична активність значно обмежена; певна кількість підгруп утримується від участі в політичному житті. Авторитарна однопартійність є системою контролю, але меншої ідеологічної сили і здатності до мобілізації. Контроль здійснюють за допомогою звичайних, а не репресивних інструментів влади (наприклад, права).
Практично в усіх країнах, незалежно від політичного режиму та ступеня демократії, однопартійна система виявилась нестійкою й поступилася місцем багатопартійній системі.
Історична довідка
Однопартійна система (монопартійна) була явищем 20 ст.
Перші однопартійні режими з’явилися в 1920–1930-х у СРСР, Італії, Німеччині. Класичними зразками однопартійного тоталітаризму були фашистський (нацистський) (Німеччина, Італія, Іспанія, Португалія) і комуністичний режими (СРСР), які (попри функціональну подібність) мали суттєві відмінності.
У кінці 1940-х однопартійні системи були або комуністичними (13 з 23) або авторитарно-консервативними (Іспанія, Португалія, Тайвань). Два десятиріччя потому кількість однопартійних популістських систем збільшилась, особливо в Південній Африці.
Найбільша група однопартійної системи виникла в рамках популістських режимів, які з’явились у 2-й половині 1980-х. Наприкінці 1980-х 2/5 країн світу були однопартійними, з середини 1990-х пропорція дещо зменшилася.
У 21 ст. спостерігається відчутна криза однопартійної системи, вона продовжує існувати в Північній Кореї, Кубі, деяких країнах Африки.
Класифікація
Дж. Сарторі вибудував класифікацію однопартійної системи на основі інтенсивності репресій і контролю; розрізняв однопартійну тоталітарну систему, однопартійну авторитарну систему, однопартійну догматичну систему.
Однопартійна тоталітарна система характеризована фактичною втратою керівною партією ознаки політичної організації, злиттям із державою, формуванням специфічного для тоталітарних режимів типу партії — партії-держави. Зрощення державного й партійного апарату стає глибоким і органічним. Унаслідок цього неможливо розмежувати, де починається політична партія й закінчується держава.
Принцип однопартійності не виключає існування (легального чи нелегального) кількох політичних партій, проте тільки за однією постійно закріплена (фактично чи юридично) керівна роль. Тоталітарна однопартійна система намагається здійснювати тотальний контроль за всіма сферами життя суспільства й кожної людини зокрема. Державні органи за своєю суттю стають однопартійними (політичними), а партійні — державно-казенними й поліційно-бюрократичними.
Г. А. Алмонд застосував ідеологічно-догматичний критерій для виділення догматичної однопартійної системи, протиставляв ідеологічному типу політичної партії догматичний. Цей підхід розрізняє доктринні (ґрунтуються на відповідних ідеологічних доктринах) і недоктринні партії. Однопартійність може з’являтися та існувати без будь-якої ідеологічної підтримки. Одинична партія може існувати на простих засадах доцільності. Догматична партія дотримується шляху природного розвитку й не ставить за мету створення нового суспільства, натомість ідеологічна партія схвалює нав’язаний розвиток, який підпорядковується цілям майбутнього. Догматичній одиничній партії бракує легітимності ідеології, вона має менший примусовий потенціал, не має достатньої ідеологічної згуртованості, тому її відносини з опозицією будуються на принципах культурного впливу, об’єднання, а не деструкції. Низький ступінь внутрішньої ідеологічної згуртованості робить організацію догматичної партії досить вільною й плюралістичною (див. Плюралізм). Цей тип однопартійності трапляється під назвами «опікунської», «скеровуючої» демократії, «педагогічної диктатури». Такий тип природної (на відміну від штучної) однопартійної системи був поширений у минулому в країнах Латинської Америки, траплявся в малих державах Карибського моря й Тихого океану (наприклад, острів Мен, Малаві, Кот-д’Івуар).
Африканська (постколоніальна) однопартійність має засадничо інший (нетоталітарний) характер, ніж фашистська чи комуністична однопартійність. В африканських країнах вона з’явилася після кількох років застосування партійної системи й партійної конкуренції, є виразником неможливості застосування конкуренції політичних партій до умов і потреб нових суспільств. Ліквідація багатопартійності не завжди відбувається із застосуванням примусу й насильства. Має місце добровільне об’єднання партій із домінантною партією. Африканська однопартійність дозволяє здійснювати широку мобілізацію мас, розвивати їхню політичну активність. Основою африканської однопартійності є її мобілізаційна функція, спрямована на мобілізацію населення на побудову незалежної держави, залучення його до суспільно-політичного життя. Більшість дослідників відзначають значне зменшення активності політичних партій відповідно до ступеня стабілізації суспільства, перетворення масових африканських партій у кадрові, нерегулярність їхньої діяльності. Традиційно активною залишається діяльність політичних партій у країнах т. зв. соціалістичної орієнтації (див. Соціалізм), а також партій у державах із відносно високим соціальним і культурним рівнем розвитку (Марокко). На час проголошення незалежності політична партія змушена була взяти на себе функції неіснуючої держави. Незначна кількість місцевих кадрів, готових до процесу державного управління, зумовлює персоналізацію цього процесу, що об’єктивно веде до перетворення політичних партій у кадрові. У цій ситуації важко відрізнити партію від державних органів. Однак, у державах капіталістичної орієнтації (див. Капіталізм) домінує державний апарат, який має більшу незалежність і самостійність, ніж у державах т. зв. соціалістичної орієнтації, де важко провести різницю між державними і політичними органами. Репресії в таких системах менш жорстокі, ніж в однопартійних. Ці системи значно ближче стоять до лібералізму, хоча й не застосовують його на практиці.
Серед класичних різновидів однопартійних систем розрізняють:
1) системи, у яких усі політичні партії, крім керівної, офіційно заборонені або їхнє існування є формальним, заснованим на визнанні провідної ролі партії-гегемона;
2) системи, у яких в умовах плюралістичної демократії за переважання непартійної політичної культури існує лише одна політична партія, а спроб сформувати інші партії не було або вони зазнали поразки (але не через протидію політичної влади).
Зазвичай принцип однопартійного правління закріплюють у конституційному порядку. У більшості держав цього типу основний закон безпосередньо вказує єдину легально чинну політичну партію. Порівняно рідко трапляється формула однопартійності, яка не вказує конкретну партію й відсилає до рішення відповідного органу влади (наприклад, у Сьєрра-Леоне таке рішення приймає 2/3 парламенту). У деяких країнах (Камерун, Кот-д’Івуар) конституція формально проголошує принцип свободи утворення й діяльності політичних партій, тоді, як на практиці в цих країнах склалися та функціонують однопартійні системи. На цих підставах Ж. Блондель запропонував класифікацію однопартійних систем, виділив однопартійну систему конституційного (законного) правління; однопартійну систему з неконституційними репресіями проти опозиції; однопартійну систему природного характеру. М. Дюверже розглядав комуністичний, фашистський і турецький (авторитарний) варіант однопартійності (1923–1946).
Однопартійність можна характеризувати також як революційну (прогресивну) або консервативну (реакційну), як еволюційну й модернізовану або нерухому та традиційну, як роз’єднувальну (ексклюзійну) та об’єднувальну (абсорбуючу). Відповідно до соціальної природи виділяють політичну, військову, бюрократичну, пролетарську, буржуазну й технічну (адміністративну) однопартійність.
Додатково
С. Б. Коен допускав можливість справжньої демократії і в умовах однопартійної системи за наявності низки умов, найважливішою серед яких є послідовна докорінна демократизація політичного життя країни, внутрішньопартійного життя й діяльності самої політичної партії.
Література
- Гомаль В. П. Однопартійна система // Політологічний енциклопедичний словник / Упоряд. В. П. Горбатенко. 2-ге вид., допов. і перероб. Київ : Генеза, 2004. С. 424–425.
- Шведа Ю. Р. Теорія політичних партій і партійних систем. Львів : Тріада плюс, 2004. 528 с.
- Шведа Ю. Р. Політичні партії: енциклопедичний словник. Львів : Астролябія, 2005. 488 с.
- Дем’яненко Б. Л. Однопартійна система // Політична лексика сучасного українського політика і громадянина : енциклопедичний словник-довідник / Уклад. В. М. Піча. Львів : Магнолія 2006, 2021. С. 246–247.
- Дем’яненко Б. Однопартійна система // Енциклопедія політики і права. Наукове видання. За ред. д. політ. н., проф. В. П. Горбатенка і д. політ. н., проф. П. В. Мироненка. Київ : Видавництво Політія, 2024. С. 498–500.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Дем’яненко Б. Л. Система однопартійна // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Система однопартійна (дата звернення: 11.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 03.01.2025
