Радіолярит

Радіоляри́т (від радіолярії, з лат. radius — промінь, радіус; букв. — порода, пов’язана з радіоляріями, або радіолярієва порода) — кремениста осадова гірська порода біогенного походження, складена переважно з кремнеземних скелетних решток радіолярій та продуктів їхнього діагенетичного перетворення.

Радіоліт з комуни Шерає, регіон Нова Аквітанія, Франція

Історична довідка

Важливий етап становлення знань про радіолярієвий матеріал пов'язаний із науковими дослідженнями зоолога Е. Геккеля (1834–1919; Німеччина), викладені у монографії «Радіолярії» (Берлін, 1862). Особливе значення мали матеріали Геккеля, зібрані під час британської океанографічної експедиції «Челленджер». Його звіт (англ. «Report on the Radiolaria collected by H.M.S. Challenger during the years 1873–1876») опубліковано 1887 як 18-й том зоологічної серії результатів експедиції. Матеріали «Челленджера» засвідчили широке поширення радіолярієвого матеріалу в глибоководних морських відкладах.

У 20 ст. проведено комплексний літологічний, палеонтологічний, стратиграфічний та палеоокеанографічний аналіз радіоляриту. Важливим напрямом стало дослідження переходу від живих радіолярій через радіолярієвий мул до літифікованої породи. Узагальнення цих процесів представлено, зокрема, у монографії П. де Вевера (нар. 1949; Франція) та ін. «Радіолярії в осадових відкладах» (Париж, 2001). Закономірності утворення радіоляритів узагальнили Г. Рацький (нар. 1957; Польща) та Ф. Корде (нар. 1958; Франція) у праці «Палеоекологія радіолярій і радіолярити: чи є сучасність ключем до минулого?» (2000).

Характеристика

Фізичні властивості

Радіолярити — переважно тонкозернисті, тверді, компактні кременисті породи. Первинний матеріал радіоляриту складається з кремнеземних скелетів радіолярій, які після відмирання осідають у товщі океану та накопичуються на морському дні. У процесі подальшого захоронення та діагенезу первинна структура осаду змінюється.

Для радіоляритів характерні:

• тонкошаруватість;
• мікрозерниста або криптокристалічна структура;
• високий уміст кремнезему (SiO2);
• наявність решток радіолярій або їхніх реліктів;
• значна твердість (зазвичай 6‒7 за шкалою твердості мінералів Мооса (залежить від мінерального складу);
• раковистий злам;
• колір — червоний, бурий, зелений, сірий, чорний (зумовлений домішками).

У добре збережених радіоляритах під мікроскопом можна розпізнати численні скелети радіолярій, їхні уламки та цементувальний кремнезем. За сильного діагенетичного перетворення первинна біоморфна структура може бути частково або майже повністю знищена.

Мінеральний і хімічний склад

Основним компонентом радіоляритів є кремнезем біогенного походження. Скелети радіолярій містять гідратований аморфний кремнезем, який у седименті (див. Седиментація) представлений переважно опалом-А. Після захоронення цей нестійкий різновид кремнезему поступово зазнає діагенетичних перетворень.

Домішки: глинисті та карбонатні мінерали, кварц теригенного походження (див. Теригенні відклади); шпати польові, оксиди й гідроксиди заліза, органічна речовина, вулканогенний матеріал.

Структура і текстура

Первинна структура радіоляриту визначається формою та характером розподілу скелетів радіолярій. У слабо змінених породах спостерігається радіолярієва біоморфна структура: скелети окремих організмів зберігають характерну геометрію (можуть бути частково розчинені або заповнені вторинним кремнеземом). Під час діагенезу кремнезем мігрує між ділянками осаду. Унаслідок цього первинні відмінності між кременистими, глинистими та карбонатними прошарками можуть посилюватися. Для радіоляритів характерне чергування кременистих і глинистих прошарків, а у складніших системах — утворення лінз, конкрецій та інших форм локального збагачення кремнеземом.

Утворення

Радіолярити формуються переважно в морських пелагічних умовах (див. Пелагічні відклади) унаслідок накопичення на морському дні радіолярієвого мулу. Після загибелі радіолярій їхні скелети опускаються у товщу води й потрапляють на морське дно. За умов, сприятливих для збереження та накопичення кремнеземного матеріалу, формується кременистий осад із великою кількістю радіолярієвих решток. Подальше захоронення спричинює ущільнення осаду, розчинення частини кремнеземних скелетів, міграцію кремнезему в поровому просторі, мінералогічне перетворення опалу-А, зменшення пористості, літифікацію осаду. У різні геологічні епохи продуктивність радіолярій, циркуляція океану, доступність поживних речовин, еволюція кремнеземного циклу та інші фактори могли по-різному впливати на формування радіоляритових товщ.

Поширення

Радіолярити відомі в морських відкладах різного геологічного віку — від палеозойської до кайнозойської ери. Особливо широко вони представлені в пелагічних відкладах мезозойської ери, пов'язаних із давніми океанічними та окраїнно-океанічними басейнами. Важливі комплекси радіоляритів відомі в Альпах, Карпатах, інших районах Середземноморсько-Альпійського складчастого поясу (див. Альпійська складчастість), а також у регіонах, де збереглися відклади давніх океанічних басейнів.

Радіоляритові формації часто пов'язані з іншими глибоководними осадовими породами — глинистими сланцями, кременистими породами, вапняками, вулканітами та вулканогенними відкладами.

Важливим регіоном поширення мезозойських радіолярієвих і кременистих відкладів є Карпати, зокрема Чаяківська радіоляритова світа (Польща) у Пеннінській зоні Карпат (простягається від Словаччини через Польщу та Україну до Румунії). Радіолярієве біостратиграфічне дослідження стратиотипового розрізу формації показало її середньо- та пізньоюрський вік і дало змогу уточнити стратиграфічні співвідношення цієї пелагічної кременистої товщі.

Радіолярити в Україні

В Україні радіолярити найбільш виразно представлені в Карпатах Українських, де вони пов'язані з давніми морськими басейнами та біогенними кременистими формаціями. Важливе узагальнення українських досліджень виконали науковці Інституту геології і геохімії горючих копалин НАН України І. Попп та П. Мороз. У праці «Літогенез біогенних силіцитів крейдових і олігоценових осадових формацій Карпатського сеґмента давньої континентальної окраїни океану Тетіс» (2019) автори розглянули генетичний ряд біогенних кременистих порід Українських Карпат, включно з радіоляритами, діатомітами та спонголітами. Вони показали закономірні постседиментаційні перетворення біогенного кремнезему та роль діагенетичного перерозподілу речовини у формуванні кременистих порід. У дослідженнях карпатських біогенних силіцитів радіолярити розглядають не ізольовано, а як складник генетичного ряду кременистих порід, що відображає різні джерела біогенного кремнезему та різні умови його накопичення і діагенезу.

Значення

Дослідження радіоляритів має важливе значення у стратиграфії, палеогеографії, літології, археології тощо.

С т р а т и г р а ф і я.  Радіолярити містять радіолярієві комплекси, які можуть використовувати для біостратиграфічного розчленування та кореляції морських відкладів. Видовий склад радіолярій змінюється в геологічному часі, що дає змогу встановлювати відносний вік порід.

П а л е о г е о г р а ф і я.  Поширення радіоляритів є важливою ознакою існування давніх морських (зокрема пелагічних) басейнів. Їхня просторово-часова асоціація з іншими породами дає змогу реконструювати палеогеографічні умови.

П а л е о о к е а н о г р а ф і я.  Склад радіолярієвих комплексів та характер радіоляритових товщ використовують для реконструкції давніх умов океану, продуктивності планктону та особливостей кремнеземного циклу.

Л і т о л о г і я.  Радіолярити є важливим різновидом біогенних силіцитів. Їхнє вивчення сприяє дослідженню процесів накопичення, ущільнення, розчинення, міграції та перекристалізації біогенного кремнезему.

Т е к т о н і к а.  Радіолярити складчастих областей (зокрема пелагічних формацій Карпат) є важливими для реконструкції історії давніх океанічних басейнів, їхнього розвитку та подальшого закриття.

А р х е о л о г і я.  Щільні тверді радіолярити з гострим раковистий сколом могли використовувати як кам'яну сировину для виготовлення знарядь.

Додатково

Термін «радіолярит» не має однакового тлумачення в різних петрографічних класифікаціях. У схемі Британської геологічної служби радіолярит визначають як некластичну кременисту осадову породу, що містить понад 50 % кремнезему (при цьому частинки представлені переважно радіоляріями). Її розглядають як літифікований еквівалент радіолярієвого мулу. У літературі термін іноді застосовують для твердих, добре зцементованих радіолярієвмісних кременистих порід.

Література

1. Haeckel E. Die Radiolarien (Rhizopoda Radiaria): Eine Monographie. Berlin: Georg Reimer, 1862.
2. Haeckel E. Report on the Radiolaria collected by H.M.S. Challenger during the years 1873–1876. London: Her Majesty's Stationery Office, 1887. Zoology. Vol. 18.
3. Racki G., Cordey F. Radiolarian palaeoecology and radiolarites: is the present the key to the past? Earth-Science Reviews. 2000. Vol. 52, № 1–3. P. 83–120. URL: https://www.sciencedirect.com/science/article/abs/pii/S0012825200000246?utm
4. De Wever P., Dumitrica P., Caulet J. P. аt all. Radiolarians in the Sedimentary Record. Amsterdam: Gordon and Breach, 2001. 533 p.
5. Попп І., Мороз П. Літогенез біогенних силіцитів крейдових і олігоценових осадових формацій Карпатського сеґмента давньої континентальної окраїни океану Тетіс. Праці Наукового товариства ім. Шевченка. Геологічний збірник. 2007. Т. 19. С. 118–126.
6. Мала гірнича енциклопедія : у 3 т. / за ред. В. С. Білецького. Донецьк : Донбас, 2007. Т. 2. 670 с.
7. Bąk M., Chodacka S., Bąk K. аt all. New data on the age and stratigraphic relationships of the Czajakowa Radiolarite Formation in the Pieniny Klippen Belt (Carpathians) based on the radiolarian biostratigraphy in the stratotype section. Acta Geologica Polonica. 2018. Vol. 68, №. 1. P. 1–20.
8. Попп І., Мороз П., Шаповалов М. Літолого-геохімічні типи крейдово-палеогенових відкладів Українських Карпат та умови їхнього формування // Геологія і геохімія горючих копалин. 2019. № 4. С. 116–133. URL: https://ggcmjournal.org.ua/uk/%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%96-%D1%81%D1%82%D0%B0%D1%82%D1%82%D1%96/page/10/

Автор ВУЕ

В. С. Білецький

Покликання на цю статтю: Білецький В. С. Радіолярит // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Радіолярит (дата звернення: 10.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 17.08.2026