Оптація

Опта́ція (від лат. оptatio — бажання, вибір; optare — обирати, прагнути) — у міжнародному і конституційному праві добровільний вибір громадянства особою з подвійним громадянством (або такою, що проживає на території, яка змінює державну належність). Цей вибір зумовлює наявність у особи та конкретної держави взаємних громадянських прав, свобод та обов’язків.

Зміст

1 Характеристика
- 1.1 Застосування в українському праві
2 Тлумачення у міжнародному та зарубіжному праві
3 Приклади застосування
4 Джерела
5 Література
6 Автор ВУЕ

Характеристика

У широкому розумінні оптація означає право вибору громадянства на підставі будь-якої причини і є певним виключенням із загального порядку громадянства набуття. Оптацію завжди передбачають (регламентують) міждержавні угоди.

Міжнародна практика свідчить, що оптація найчастіше виникає у випадку територіальних змін, а саме за умов:

об’єднання декількох держав в одну;
виникнення нової держави шляхом відокремлення її від іншої держави;
розпаду держави і утворення декількох суверенних і незалежних держав;
передачі частини території однієї держави під юрисдикцію іншої, згідно з міждержавним договором;
обміну окремими територіями між різними державами;
продажу частини території однією державою іншій.

Оптація можлива і в разі міждержавного вирішення питання про заміну множинного громадянства принципом єдиного громадянства.

Осіб, які підпадають під оптацію, називають оптантами. Сутність оптації полягає в тому, що оптанти у певний термін можуть добровільно або зберегти громадянство держави своєї громадянської належності, або набути громадянство держави, до якої переходить територія їхнього постійного місця проживання. Тобто у разі оптації особа вирішує, зберегти своє попереднє громадянство чи перейти у громадянство іншої держави шляхом подання індивідуальної заяви. Якщо особа вибрала громадянство не тієї держави, де вона проживає, це передбачає її переселення упродовж певного терміну в державу громадянської належності. Діти, які підлягають оптації, здебільшого, набувають громадянства батьків. Також у разі оптації за особами зберігаються права майнові.

Застосування в українському праві

Закон «Про громадянство України» від 18.01.2001 № 2235-III (п. 4 ч. 1 ст. 3) встановлює, що громадянами України є особи, які набули громадянство відповідно до законів і міжнародних договорів України (ратифікованих Україною).

На врегулювання інституту оптації в національній правовій системі спрямована глава VI «Державонаступництво та громадянство» Європейської конвенції про громадянство від 06.11.1997. Цей документ був ратифікований (із застереженням і заявою) Законом України «Про ратифікацію Європейської конвенції про громадянство» № 163-V від 20.09.2006 (далі — Європейська конвенція про громадянство).

Тлумачення у міжнародному та зарубіжному праві

Згідно зі ст. 18 («Принципи») Європейської конвенції про громадянство, у випадках державонаступництва кожна держава-учасниця дотримується у питаннях громадянства норм захисту прав людини і принципів: верховенства права; гарантування права на громадянство; запобігання виникненню випадків безгромадянства; неможливості безпідставного позбавлення громадянства; недопущення впливу наявності чи відсутності громадянства одного з подружжя на громадянство іншого; заборони дискримінації за ознакою громадянства і способу набуття громадянства та інших, насамперед, з метою запобігання безгромадянству.

Ухвалюючи рішення про надання чи збереження громадянства у випадках державонаступництва, кожна відповідна держава-учасниця має враховувати для відповідної особи:

a) справжність і дієвість зв’язку з державою;

б) постійне місце проживання на час державонаступництва;

в) її волевиявлення;

г) її територіальне походження.

Ст. 19 Європейської конвенції про громадянство передбачає, що у випадках державонаступництва відповідні держави-учасниці регулюють питання стосовно громадянства шляхом укладання угод між ними. У таких угодах дотримуються зазначених у ст. 18 принципів і правил.

Ст. 20 «Принципи, які стосуються негромадян» Європейської конвенції про громадянство зобов’язує кожну державу-учасницю дотримуватися таких принципів:

a) громадяни держави-попередниці, які постійно проживають на території, суверенітет над якою переходить до держави-наступниці, та які не набули її громадянства, мають право залишатися у цій державі;

б) особи держави-попередниці, які постійно проживають на території, суверенітет над якою переходить до держави-наступниці, та які не набули її громадянства, користуються рівними із громадянами держави-наступниці правами у тому, що стосується соціальних та економічних прав.

Разом із тим, Європейська конвенція про громадянство передбачає, що кожна держава-учасниця може виключити громадян держави-попередниці, які постійно проживають на території, суверенітет над якою переходить до держави-наступниці, та які не набули її громадянства, із числа тих, хто може працювати на державній службі, яка передбачає здійснення суверенних повноважень.

Приклади застосування

Прикладом оптації, зумовленої територіальними змінами після Другої світової війни, є Паризький мирний договір 1947 з Італією: громадяни, які до 1946 постійно проживали на територіях (островах), що відходили до інших держав (Греції та Югославії), отримали право оптації протягом одного року.

Договір між СРСР і Чехословацькою Республікою (ЧСР; див. Чехія) про Закарпатську Україну від 29.06.1945 передбачав (ст. 1), що Закарпатська Україна (згідно із Чехословацькою Конституцією — Підкарпатська Русь), яка на підставі Договору від 10.09.1919, укладеного в м. Сен-Жермен-ан-Ле (Франція), увійшла як автономна одиниця в межі ЧСР, возз’єднується, згідно із бажанням, виявленим населенням Закарпатської України, і на підставі дружньої угоди обох Високих Договірних Сторін, зі своєю споконвічною батьківщиною — Україною та включається до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР). Кордони між Словаччиною і Закарпатською Україною, які існували до 29.09.1938, стають, із внесеними змінами, кордонами між СРСР і ЧСР.

До Договору між СРСР і ЧСР про Закарпатську Україну було прийнято Протокол про оптацію, який передбачав, що особи української і російської національностей, які проживають на території ЧСР (в регіонах Словаччини), та особи словацької і чеської національностей, які проживають на території Закарпатської України, можуть обирати громадянство СРСР або ЧСР.

Процес оптації складався з двох етапів: обмін населенням між Пряшівщиною (див. Пряшівський край) і Закарпаттям у 1945–1946, та 1947 — із Волинню. Зміст оптації полягав у тому, що особи чеської та словацької національностей, які мешкали в окремих регіонах УРСР, а саме Закарпатті й Волині, набули права добровільно обрати чехословацьке громадянство і переселитися в ЧСР. Натомість українці, росіяни та білоруси з Чехословаччини могли набути радянського громадянства і виїхати в СРСР. Додатково право на оптацію мали українці та росіяни, які воювали у складі чехословацьких військових формувань під час Другої світової війни, а чехи і словаки, які воювали в лавах Радянської армії, могли обрати громадянство СРСР.

Джерела

Про громадянство України : Закон України від 18.01.2001 № 2235-III // Відомості Верховної Ради України. 2001. № 13. Ст. 65. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2235-14#Text
Про ратифікацію Європейської конвенції про громадянство : Закон України від 20.09.2006 № 163-V // Відомості Верховної Ради України. 2006. № 45. Ст. 437. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/163-16#Text

Література

Сподинський О. О. Адміністративно-правові механізми набуття, припинення та втрати (позбавлення) громадянства в Україні (з урахуванням практик країн Європейського Союзу). Львів : Львівський державний університет внутрішніх справ, 2023. 168 с.
Макарчук В. С. Правове регулювання вирішення питань біженців та обміну населенням в Україні ХХ ст.: історична ретроспектива та сучасне бачення // Вісник Національного університету «Львівська політехніка». Серія : Юридичні науки. 2023. № 1 (37). С. 21–30