Новгородцев, Павло Іванович

Новгородцев, Павло Іванович
Народження	12.03.1866
Місце народження	Бахмут, Донецька область, Україна
Смерть	23.04.1924
Місце смерті	Прага, Чехія
Напрями діяльності	політика

Новгоро́дцев, Павло́ Іва́нович (12.03.1866, м. Бахмут Катеринославської губернії, тепер Донецька область, Україна — 23.04.1924, м. Прага, Чехословаччина, тепер Чехія) — правознавець, філософ права, представник неоліберальної думки, теоретик правової і соціальної держави, політичний і громадський діяч, активний учасник боротьби з більшовизмом.

Засновник Московської школи «відродженого природного права» («ідеалістичної школи права»).

Педагог та організатор освіти, професор Московського університету (тепер Московський державний університет імені М. В. Ломоносова; 1903–1911, 1917–1918), ректор Московського вищого комерційного інституту (1906–1918). Один із провідників Конституційно-демократичної партії в Російській імперії початку 20 ст.

Життєпис

Народився у сім’ї харківського купця 2-ї гільдії. 1884 закінчив класичну гімназію м. Катеринослава (тепер м. Дніпро, Україна); 1888 — юридичний факультет Московського університету, був залишений на кафедрі історії філософії права.

Магістерську й докторську дисертації готував переважно за кордоном, де 1889 познайомився із В. Вернадським. Той став другом на все життя, був сподвижником у громадських і політичних справах; під його впливом захопився філософією. 1897 захистив магістерську («Історична школа юристів, її походження та доля»), 1902 — докторську («Кант і Геґель у їх ученнях про право і державу. Дві типові побудови у філософії права») дисертації.

1902 склав збірку наукових праць «Проблеми ідеалізму» (серед авторів — М. Бердяєв, С. Булгаков, Б. Кістяківський).

1906 обраний до Першої Державної думи від Катеринославської губернії. Критикував панівний режим, тому 1906 був ув’язнений. У м. Москві проживав у одному домі й товаришував із родиною М. Старицького.

Дружина — Лідія Будилович, із родини громадських діячів Закарпаття.

Новгородцев був членом загальноросійської «Спілки міст» (обстоювала принципи місцевого самоврядування) здійснювала волонтерську підтримку поранених бійців та сімей загиблих у війні 1914–1918). Член Особливої ради при А. Денікіні.

Надав вирішальну допомогу В. Вернадському в створенні 1918 Української академії наук.

Лікувався і працював у м. Берліні (кінець 1918 — початок 1920).

1920 — професор Таврійського університету в м. Сімферополі (тепер Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського).

Емігрував до Німеччини (кінець 1920), де працював у Аахенській технічній школі (1921–1922).

Засновник і декан Російського юридичного інституту як факультету Карлового університету у м. Празі (1922–1924).

Наукова діяльність

Опублікував понад 70 наукових праць. У творчості увиразнюється чотири періоди:

1896–1903 — становлення;
1904–1910 — розроблення теорії «відродженого природного права зі змістом, що змінюється»;
1910–1917 — дослідження абсолютного ідеалу й розроблення теорії правої держави, коригування позиції щодо «змінюваності» змісту природного права;
1918–1924 — тлумачення ідеалу як православно-християнського; сумніви щодо можливості розбудови правої держави в Росії.

Позиція щодо природного права як морального критерію критики права позитивного (законодавства) залишалася незмінною.

Головною працею першого періоду є стаття «Моральнісний ідеалізм у філософії права (До питання про відродження природного права)» у збірнику «Проблеми ідеалізму» (1902). У ній остаточно сформулював проблеми відродження природного права (результат дисертаційних досліджень) і створив концепцію морального ідеалізму (об’єднано ідеї світової філософсько-правової та політичної думки про необхідність критики існуючого права й держави, що має апелювати до етично обґрунтованих уявлень про ідеальні абсолютні норми).

У другий період першорядне значення приділяв суспільно-політичній і педагогічній діяльності. Категорія ідеалу стала домінуючою як концентроване втілення інтенцій розвитку культури в бік наповнення гуманістичним змістом соціальних функцій держави. Стан праворозуміння сучасної йому Росії визначав як кризовий, що суперечив суспільному ідеалу. В основі ідеї правової держави — теорія природного права. Остання пройшла три етапи розвитку: 1) обґрунтування ідеї віротерпимості;

2) теоретична розроблення політичної доктрини французької революції;

3) покладання на державу соціальних зобов’язань.

Третій період — час розвитку наукових поглядів і світогляду, обумовлений також початком війни 1914:

довів неправомірність ідеї Р. Штаммлера стосовно змінюваності природноправової ідеї залежно від соціоісторичних умов;
виокремив православну складову культурно-релігійних основ правосвідомості;
осмислюючи події війни як ірраціональні, конкретизував гуманістичну складову природноправових теорій у православ’ї як ученні, наближеному до ранньохристиянських ідеалів.

Ця позиція набула домінантного значення в четвертий період творчості. Її посилення в інтерпретації соціально-правової реальності було вираженням впливу релігійно-філософської думки початку 20 ст. на тлі трагічних подій після Жовтневого перевороту 1917. Секулярні філософсько-правові побудови в межах західноєвропейських концепцій правової держави не витримали тиску ірраціональної фактичності. Адекватнішими були пояснення, що спиралися на витоки християнського світогляду. У концептуальній частині головної праці «Про суспільний ідеал» (Москва, 1917; Київ, 1919; Берлін, 1921; 1922) виклав учення про правову державу як конструктивний ідеал. Друга частина (незакінчена) є зразком наукової критики марксизму з об’єктивним виявленням його утопічності та розкриттям надзвичайної небезпеки, а також критики анархізму.

Здійснив історичний аналіз ідеї бездержавності в її головних утіленнях — соціалізмі (марксизмі) та анархізмі. Показав перевагу теорії правової держави. Довів, що основною суперечністю є неможливість засадничих принципів витримати тиск практичних потреб життя та перевірку історичними фактами.

Розробив поняття «наукова школа», виділив такі критерії:

а) формулювання генералізуючої ідеї;

б) дослідження її генезису;

в) визначення кола дослідницьких проблем;

г) виокремлення постаті фундатора;

ґ) установлення зв’язку визначених проблем зі світоглядними домінантами епохи та їх значення в розробленні кола ідей та методології дослідження;

д) еволюція ідеї (розвиток її критиками: послідовниками та опонентами).

Серед учнів його школи — представники філософської та соціально-політичної думки Б. Вишеславцев, І. Ільїн, Г. Флоровський, С. Франк, певною мірою С. Булгаков і Б. Кістяківський. Більшість із них після подій 1917 і 1918–1922 вимушенаі емігрувати (як і сам Новгородцев).

Праці

Историческая школа юристов, ее происхождение и судьба: опыт характеристики основ школы Савиньи в их последовательном развитии. Москва : Университетская типография, 1896. 238 с.
Кант и Гегель в их учениях о праве и государстве: два типических построения в области философии права. Москва : Университетская типография, 1901. 245 с.
Нравственный идеализм в философии права (К вопросу о возрождении естественного права) // Проблемы идеализма. Москва : Московское психологическе общество, 1902. С. 236–237; 242; 249–253; 290; 296.
Об общественном идеале. 4-е изд. Берлин : Слово, 1922. 385 с.
Сочинения. Москва : Раритет, 1995. 446 с.
Введение в философию права. Кризис современного правосознания. Санкт-Петербург : Лань, 2000. 347 с.

Література

Walicki A. Legal Philosophies of Russian Liberalism. Oxford : Clarendon Press, 1987. 477 p.
Фролова Е. А. П. И. Новгородцев о праве и государстве. Москва : МАКС Пресс, 2001. 138 с.
Кацапова И. А. Философия права П. И. Новгородцева. Москва : Институт философии РАН, 2005. 186 с.
Проблемы философии права: К 140-летию со дня рождения П. И. Новгородцева. Луганск : #Луганский государственный университет внутренних дел имени Э. А. Дидоренко, 2006. 384 с.
Кацапова И. А., Бажов С. И. Философское мировоззрение П. И. Новгородцева. Москва : Институт философии РАН, 2007. 182 с.
Литвинов О. М. Філософія права Павла Новгородцева: суспільний ідеал — право — держава. Луганськ : Луганський державний університет внутрішніх справ ім. Е. О. Дідоренка, 2009. 292 с.
Гоцуляк Ю. В. Місце національного та релігійного фактору у правових поглядах П. І. Новгородцева // Науковий часопис Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова. Серія 18: Економіка і право. 2014. Вип. 26. С. 84–90.
Тимошенко В. І. Суспільний ідеал П. І. Новгородцева // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ. 2018. № 2. С. 60–71.

Автор ВУЕ

О. М. Литвинов

Покликання на цю статтю: Литвинов Олександр М. Новгородцев, Павло Іванович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Новгородцев, Павло Іванович (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 14.06.2021