Анархізм


Анархі́зм (від грец. ἀναρχία — безвладдя) — соціально-політична ідеологія та практика, сукупність політичних концепцій та система етичних та філософських ідей, що заперечують централізоване керування суспільством, політичну, економічну й духовну владу, пропонуючи суспільний лад на засадах рівності, добровільного об’єднання людей, індивідуальної свободи без державного примусу.

Історична довідка

Витоки анархізму містять давньогрецька філософія (стоїцизм), буддизм, християнство. Анархізм як течія соціально-політичної думки сформувався в 1840-х, згодом набув впливу у Франції, Іспанії, Італії.

Ідею бездержавного суспільства обґрунтував В. Годвін у книзі «Дослідження політичної справедливості» (1793). Теорія «вільного обміну» та «взаємності» П. Ж. Прудона пропонувала ліквідацію експлуатації за допомогою реформ системи товарного обігу, незалежність індивіда від держави. М. Штірнер започаткував напрямок анархо-індивідуалізму, пропагуючи абсолютну свободу індивіда, що не обмежена релігійними догмами, нормами права й моралі, традиціями, державою. Суспільство він розумів як «спілку егоїстів», що існує завдяки обміну товарами між незалежними виробниками на основі взаємної поваги.

М. Бакунін та П. Кропоткін розробили концепцію анархо-комунізму (революційного, колективістського анархізму). Вони твердили, що держава в будь-якій формі є знаряддям гноблення мас, були проти приватної власності на засоби виробництва, проти участі в політичних партіях, парламентських виборах, у діяльності будь-яких представницьких органів влади. Підтримуючи пряму демократію та федералізм, анархісти-комуністи відкидали ідею про «диктатуру пролетаріату».

Характеристика

Напрями та школи

На початку 20 ст. сформувалися основні різновиди анархізму: анархо-індивідуалізм, анархо-комунізм, анархо-синдикалізм (мали своїх послідовників в Україні). Анархо-індивідуалізм заперечує суспільні установи (сім’ю, церкву, традиції, політичні партії, державу), форми колективної свідомості (мораль, релігію). Анархо-синдикалізм відстоював передачу державного управління синдикатам або профспілкам. Анархо-комунізм представив план руйнації держави через збройне повстання, заміну держави федерацією вільно утворюваних селянських та робітничих спілок, які б колективно володіли власністю.

Етапи розвитку

Перший етап розвитку — анархізм «бунтарський» (середина 19 ст.); другий (1890–1940-і) — етап революційно-робітничо-синдикалістський; третій (з 1960-х) — альтернативний лібертаріарний молодіжно-інтелектуальний рух.

На початку 20 ст. сформувалися анархо-синдикалізм (закликав до знищення капіталістичного ладу та держави за допомогою революційної боротьби профспілок, до утворення синдикалістського суспільства), а також містичний та християнський анархізм, анархізм-ілегалізм. Найбільшими анархістськими структурами стали: профспілка «Індустріальні робітники світу» (з 1905), анархо-синдикалістський інтернаціонал — «Міжнародна асоціація трудящих» (з 1923), Інтернаціонал. федерація анархістів (1968).

Різновиди течій сучасного анархістського руху: анархо-націоналізм, анархо-фемінізм, анархо-примітивізм, «автономізм», анархісти-скінхеди, анархо-капіталізм (ліберальний анархізм), екологічний анархізм. Рух виступає проти дискримінації за статевою, національною ознаками, проти воєн і неоколоніалізму.

У 21 ст. помітний анархістський рух у Греції (масові заворушення 2008–2018), Франції (частина руху «жовті жилети», 2018–2019 ), Іспанії (2019).

Анархізм в Україні

Анархізм 19 — першої половини 20 ст.

В Україні в другій половині 19 ст. анархізм спостерігаємо в політичній концепції М. Драгоманова, ідеології та діяльності бакуністів-народників. Групи анархістів з’явилися в 1903–1904 в містах Одесі, Львові, Ніжині, Катеринославі (тепер м. Дніпро): групи «Робітничої змови» — «махаївці», анархо-комуністи («Хліб і воля» — «хлібовольці» — групи «кропоткінського» спрямування). Вони були противниками імперської влади, буржуазного устрою, соціального та національного гноблення. Одними з перших творців анархістських груп в Україні стали: М. Рогдаєв (псевдонім — Музіль), Д. Новомирський, Я. Кириловський, І. Гросман, К. Ерделевський, О. Таратута та ін. У складі таких груп переважали робітники, були дрібні виробники, селяни, студентство. Форми боротьби анархістів: робітничі страйки, селянські бунти, терор, повстання, широка пропаганда та агітація. Анархісти провели низку терористичних актів проти представників імперської влади, поліції, фабрикантів. На 1906 майже у 80 українських містах і селах функціонували не пов’язані між собою ні організаційно, ні ідеологічно анархо-комуністичні групи, що нараховували близько 3 тисяч членів.

Найбільший вплив анархо-комуністи мали в Катеринославі та Одесі, робітничих містечках Катеринославщини. 1905–1905 виникли групи анархістів «Чорного прапору» та «безначальців» — прихильників терористичних дій; «безмотивників» — провідників невмотивованого терору проти буржуазії.

Центром анархо-синдикалізму в Україні стало м. Одеса, де була створена федерація анархо-синдикалістів «Новий світ». У 1906–1907 група організувала страйк моряків та портовиків м. Одеси, акти «прямої дії»: пограбування банку, вибухи на пароплавах Російського товариства пароплавства і торгівлі, саботаж, вбивство підприємців. Анархо-синдикалісти взяли участь у створенні першої профспілки моряків на Чорному морі (1906). Анархо-синдикалістські групи виникли також у містах Києві, Кривому Розі, Харкові, Катеринославі, Миколаєві.

Анархо-індивідуалісти (діяли в 1905–1910 в містах Києві, Харкові, Одесі, Севастополі) не відігравали помітної ролі. Державний терор призвів до винищення більшості груп анархістів до 1910. У Швейцарії функціонувала українська анархістська група «Вільна громада-Набат» (1912–1917). У 1903–1917 анархісти співчували ідеї незалежної України, але після проголошення УНР більшість із них повстала проти української державності, у 1919–1920 анархісти-махновці намагалися створити альтернативну Південноукраїнську трудову федерацію.

Від березня 1917 почалося відновлення анархістських федерацій і груп в Україні. Анархісти виступали проти Тимчасового уряду, уряду УНР, білогвардійців та інтервентів. Найбільшим впливом в Україні анархісти користувалися на початку 1918 на хвилі «стихійного анархізму». У 1917–1919 анархісти входили в союз із більшовиками та лівими есерами, у той же час вони критикували більшовиків як «владних диктаторів» та закликали до нової анархічної революції проти «червоної» влади. Найбільші федерації анархістів були в містах Харкові, Києві, Одесі, Катеринославі, Олександрівську (тепер м. Запоріжжя), Єлисаветграді (тепер м. Кропивницький), Полтаві. Майже в кожному місті було кілька груп анархістів різного спрямування. Навесні 1918 анархісти створили федерацію «Бюро анархістів Донбасу», збройні загони: «Чорну гвардію», анархістські дружини.

За часів Гетьманату анархісти боролися в підпіллі та в повстанських загонах Н. Махна. Восени 1918 сформовано Конфедерацію анархістських організацій України «Набат», що намагалася об’єднати всі анархістські групи і течії в Україні (керівник В. Ейхенбаум (псевдонім — Волін), Я. Суховольський (псевдонім — Алий), А. Барон (псевдонім — Канторович) та ін., газета «Набат»). Крім «Набата», було більше десятка місцевих груп анархістів, які належали до федерацій різного спрямування.

З червня 1919 анархісти України перейшли у відкриту опозицію до більшовицького уряду, брали участь у повстаннях проти більшовиків, у махновський армії. Засобами «червоного терору» більшовикам вдалося ліквідувати анархістські федерації в 1920–1921. Окремі групи анархістів боролися в підпіллі до 1930.

У буденній свідомості анархізм був пов’язаний із махновщиною. За радянських часів про анархізм писали тільки в негативному плані, поняття вживали як синонім хаосу, безвладдя, дезорганізації.

Сучасний анархізм

Процес демократизації в Україні призвів до відродження анархістських груп і поширення їхніх ідей у 1988–1991. Це були молодіжні угруповання, які не ставили за мету створення політичних партій та боротьбу за владу. Стихійно анархізм поширювався в молодіжному середовищі як анархо-індивідуалізм «панків», «рокерів», «гіпі». Анархістські групи політичного спрямування: Революційна конфедерація анархо-синдикалістів ім. Н. Махна, Світове братство анархістів, «Січ», анархо-комуністи Півдня України, «Набат», «зелені» анархісти, анархо-пацифісти.

Об’єднавчим центром українських анархістів стала газета анархо-синдикалістів «Набат» (м. Харків). У травні 1990 анархо-синдикалісти заснували в м. Харкові Інформаційний центр; 1994 створили Конфедерацію анархо-синдикалістів України. Гасла децентралізації, свободи людини, захисту її прав, самоврядування, соціалізації підприємств поєднані з новими гаслами «мирної народної антибюрократичної революції», екологічного самозахисту, гуманізму. Сучасні українські анархісти вважають, що комп’ютерне, інформаційне суспільство сприяє свободі інформації, самоорганізації, отже й анархізму.

1989–1991 українські анархісти підтримували гасла руйнації СРСР та створення суверенної України, розуміючи Україну як федерацію з широкою автономією історико-етнографічних регіонів, підтримували ідею Української духовної республіки, проводили спільні дії з Народним рухом України (як його асоційований член у 1989). Після 1991 анархісти України відійшли від національно-демократичного напряму, обстоюючи ідеї самоврядування та регіоналізації.

1999 в м. Одесі на установчому з’їзді створено партію «Союз анархістів України» , яка провела ревізію догм анархізму; визнала приватну власність і державу, партійну систему та парламентські форми боротьби, однак вважає державу та бюрократів головними експлуататорами. Програма партії близька до анархо-капіталізму, анархо-індивідуалізму та лібералізму. Після 2014 партія згорнула свою діяльність. Більшість анархістів об’єдналася в автономні групи «Чорного блоку», «Антифашистської дії».

У Революції гідності брала участь «Анархістська сотня».

Література

  1. Альманах. Сборник по истории анархического движения в России. Париж : [б. и.], 1909. 192 с.
  2. Аршинов П. История махновского движения (1918–1921). Берлин : [б. и.], 1923. 258 с.
  3. Очерки истории анархического движения в России. Москва : Голос труда, 1926. 340 с.
  4. Махно Н. Воспоминания : в 3 кн. Париж : Библиотека Махновцев ; Федерация анархо-коммунистических групп Северной Америки и Канады, 1929–1937.
  5. Avrich P. The Anarchists in the Russian Revolution. London : Thames and Hudson, 1973. 179 p.
  6. Лебеденко О. М. Анархізм в Україні: (ХIX — початок ХХ ст.). Київ : [б. в.], 1994. 77 с.
  7. Савченко В. Махно. Харків : Фоліо, 2005. 415 c.
  8. Савченко В. Анархістський рух в Одессе 1903–1916 рр. Одеса : Друкарський дiм, 2014. 306 с.
  9. Chomsky N. On Anarchism. London : Penguin, 2014. 182 p.
  10. Савченко В. Діяльність анархістських організацій в Україні у 1903–1929 рр: історичний аспект та політична практика / Наук. ред. О. П. Реєнт. Київ : Інститут історії України, 2017. 444 с.

Автор ВУЕ

В. А. Савченко

Покликання на цю статтю:
Савченко В. А. Анархізм // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Анархізм (дата звернення: 16.11.2019).
Оприлюднено

Оприлюднено: 08.11.2019