Моро, Жанна

Моро́, Жа́нна (фр. Moreau, Jeanne; 23.01.1928, м. Париж, Франція — 31.07.2017, там само) — актриса, співачка, режисер, член Академії красних мистецтв (з 2000), почесний доктор літератури Ланкастерського університету (з 1994), почесний доктор мистецтв Нью-Йоркського університету (з 1997).

Моро, Жанна (Moreau, Jeanne)
Народження	23.01.1928
Місце народження	Париж
Смерть	31.07.2017
Місце смерті	Париж
Місце поховання	Париж
Місце діяльності	Франція
Напрями діяльності	музичне мистецтво, театральне мистецтво, кіномистецтво

Відзнаки
Ордени	Почесного легіону, орден Заслуг
Премії	Оскар, Сезар, Мольєр, Золотий лев, Золотий ведмідь, Академії французького диску імені Ш. Кро

Життєпис

Народилася в сім’ї власника ресторану і танцюристки. У дитинстві жила з батьками у м. Віші, 1938 родина повернулася у м. Париж. Навчалася у ліцеї Е. Кіне (1941–1946). З 1946 брала уроки театрального мистецтва у актора театру «Комеді Франсез» Дені д’Інеса (1885–1968; Франція). 16.10.1946 була прийнята як слухачка на курс Вищої національної консерваторії драматичного мистецтва у м. Парижі.

Творчість

Театр

Дебютувала в театрі у вересні 1947. Зіграла ролі у п’єсах, поставлених на Авіньйонському фестивалі: служниця королеви у «Трагедії короля Річарда» В. Шекспіра, Виноград у «Історії Тобі та Сари» П. Клоделя та Мадлен у «Полуденній терасі» М. Клавеля. Першою роллю в «Комеді Франсез» стала роль Віри у п’єсі І. Тургенєва «Місяць у селі» (уперше зіграла 13.12.1947, режисер Ж. Меє). 23.01.1948 підписала контракт з театром, стала наймолодшою актрисою трупи. Виконала низку ролей: Йоас у трагедії Ж. Расіна «Гофолія», Керубіно у комедії П. де Бомарше «Весілля Фігаро». На прем’єрі «Отелло» В. Шекспіра (11.01.1950) її побачив режисер О. Веллс і запросив у свій театр, але через контракт з «Комеді Франсез» вона відмовилася.

Водночас із грою в театрі брала участь у радіопередачах, дубляжі кінофільмів. Дебютувала в кіно у ролі Мішель у драматичному фільмі «Останнє кохання» (1949, режисер Ж. Стеллі). Наступними ролями була роль Мартіни, дочки головного персонажа Ноеля, якого грав Фернандель, у драматичному фільмі «Убивства?» (1950, режисер Р. Поттьє) та роль продавщиці квітів у комедії «Пігаль — Сен-Жермен-де-Пре» (1950, режисер А. Бертомьє»).

У «Комеді Франсез» грала різноманітні ролі, брала участь у «поетичних ранках». Отримувала пропозиції роботи від режисерів інших театрів, зокрема Л. Жуве, і у жовтні 1951 перейшла до Національного народного театру, де 1951–1952 під керівництвом режисера Ж. Вілара грала у спектаклях разом із Ж. Філіпом. Виконувала ролі у п’єсах, поставлених на Авіньйонському фестивалі, зокрема роль Наталії Оранської у п’єсі Г. фон Клейста «Принц Гомбурзький».

Зіграла роль Жеральдін (у деяких виставах виконувала дві ролі) у п’єсі А. Боначчі «Дивовижна година» у театрі Антуана (прем’єра 17.01.1953, режисер Ф. Леду).

Актор Ж. Маре, як артистичний директор театру «Буфф Парізьєн», запросив Моро на ролі Сфінкса у п’єсі Ж. Кокто «Пекельна машина» (прем’єра 22.09.1954, режисер Ж. Кокто) та Елізи Дуліттл у комедії Б. Шоу «Пігмаліон» (прем’єра 15.01.1955, режисер Ж. Маре).

Виконувала також роль Маггі у п’єсі Т. Вільямса «Кішка на розпеченому даху» (прем’єра 19.12.1956, режисер П. Брук). Згодом зіграла головну героїню Марі Белль у молодості у п’єсі Ф. Марсо «Добрий суп» (прем’єра 30.09.1958, режисер А. Барсак) у паризькому театрі «Жимназ».

Пізніше актриса поверталася до роботи в театрі. Зокрема, грала у п’єсі «Прогулянка верхи Боденським озером» П. Гандке (1974), виконала заголовні ролі у п’єсі «Розповідь служниці Церляйн» за романом Г. Броха (прем’єра 05.12.1876, Театр де Буфф дю Нор) та у трагікомедії «Селестина» Ф. де Рохаса (липень 1989, Авіньйонський фестиваль).

У квітні 2000 поставила у театрі «Віді» м. Лозанни п’єсу «Дотепність» М. Едсон. П’єса була успішно відновлена в театрі «Шайо» в м. Парижі (10.11–23.12.2000), а також у м. Ліоні в театрі «Селестен» у січні 2001. Разом із Ж. Даян (нар. 1947; Франція) брала участь у постановці опери Дж. Верді «Аттіла» (прем’єра 24.09.2001, театр «Опера Бастилії»).

Кіно

Знімалася: у ролі служниці у детективному фільмі «Спальня старшокласниць» (1953, режисер А. Декуан), у ролі Розі у романтичній комедії «Жюльєтта» (1953, режисер М. Аллегре), у яких її партнером був Ж. Маре, та ін.

Виконала роль Жозі, подруги гангстера і танцівниці кабаре, у гангстерському фільмі «Не чіпай здобич» (1954, режисер Ж. Бекер), головну роль зіграв Ж. Габен. Зіграла роль Жанни в одній із кіноновел фільму «Таємниці алькову» (1954, режисер А. Декуан).

На головні ролі в кіно її стали запрошувати починаючи з фільму «Інтриганки» (1954, режисер А. Декуан), де вона зіграла роль Мони, дружини директора театру, підозрюваного в убивстві. Їй вдалося передати всі нюанси характеру героїні. Наступною великою роллю стала заголовна роль у фільмі «Королева Марго» (1954, режисер Ж. Древілль) за романом А. Дюма.

Справжній успіх прийшов до актриси після ролі Флоранс Карола у кримінальному трилері «Лифт на ешафот» (1958, режисер Л. Маль), який вважають важливим фільмом у розвитку кіно і французької нової хвилі.

Завдяки головній ролі Жанни у романтичній стрічці Л. Маля «Коханці» (1958) Моро стала відома за межами Франції. Фільм викликав скандал через еротичні сцени, але попри це здобув спеціальний приз Венеційського міжнародного кінофестивалю.

У драматичному фільмі «Небезпечні зв’язки 1960» (1960, режисер Р. Вадим), вільній інтерпретації за мотивами роману Ш. де Лакло, виконала головну роль Жюльєтти в парі з Ж. Філіпом. Фільм був підданий цензурі в деяких містах Франції та до 1960 не дозволений для показу за межами Франції. Фільм став одним з найуспішніших (тільки у м. Парижі його подивилися 45 тис. глядачів).

Відтоді актриса стала більш вільна у виборі ролей. Першу роль англійською (Люби, жінки обвинуваченої у зв’язку з нацистом) зіграла в італо-американському військовому фільмі «П’ять затаврованих жінок» (1960, режисер М. Рітт) про опір під час нацистської окупації Югославії. Зйомки відбувалися в Італії з інтернаціональним складом акторів.

У драматичному франко-італійському фільмі «Модерато кантабіле» (у радянському прокаті «7 днів, 7 ночей»; 1960, режисер П. Брук) за однойменним романом М. Дюрас (письменниця була також співавторкою сценарію) виконала роль Анни, дружини підприємця. Партнером на сценічному майданчику був Ж. П. Бельмондо. Режисер М. Антоніоні запросив актрису на головну роль Лідії, дружини письменника, у драматичному фільмі «Ніч» (1961).

Популярність принесла Моро роль Катрін у драматичному фільмі «Жюль і Джим» (1962, режисер Ф. Трюффо), яку актриса вважала найкращою у своїй кар’єрі. Фільм став легендарним, вирізнявся нонконформізмом. Моро зіграла також фатальну жінку, «ангела смерті» в іншому фільмі цього режисера — кримінальній драмі «Наречена була в чорному» (1967).

Виконала головні ролі у фільмах провідних режисерів світу: О. Веллса («Процес», 1962; «Фальстаф», 1965), Л. Бунюєля («Щоденник покоївки», 1964), Т. Річардсона («Мадемуазель», 1966; «Моряк з Гібралтара», 1967), Б. Бліє («Вальсуючі», 1974), Е. Казана («Останній магнат», 1976), Р. В. Фасбіндера («Керель», 1982), Т. Ангелопулоса («Перерваний крок лелеки», 1991), В. Вендерса («Коли настане кінець світу», 1991; «Поза хмарами», 1995).

Загалом зіграла у 142 фільмах. Знімалася і в похилому віці. У фільмі «Час, що залишився» («Час прощання»; 2005, режисер Ф. Озон) зіграла бабусю Лору, онук якої страждає від невиліковної хвороби. У драмі «Естонка в Парижі» (2012, режисер І. Рааг) грала примхливу стару парижанку Фріду, за якою доглядає естонка.

Моро також зняла кілька фільмів як режисер. Дебютом був драматичний фільм «Світло» (1976), в якому вона показала світ кіно через жіночих персонажів і сама зіграла головну роль актриси. Друга режисерська робота — фільм «Підліток» (1979) — інтимна хроніка, дія якої відбувається напередодні Другої світової війни. Улітку 1983 зняла документальний фільм «Портрет Ліліан Гіш».

Грала також у телефільмах, зокрема режисерки Ж. Даян: «Бальзак» (1999), «Знедолені» (2000), «Прокляті королі» (2005) тощо. Була головою Комісії з розвитку авторського кіно (виділяла кошти на авторські фільми та допомагала молодим кінематографістам). Від 2005 керувала власною кіношколою у м. Анже.

Очолювала журі Каннського фестивалю (1975 і 1995), Берлінського МКФ (1983) та МКФ у Нью-Делі (1985), Академію мистецтва і техніки кіно (1987).

Пісні

Виконала дві пісні у п’єсі «Дивовижна година» (1953). Стала відомою як виконавиця пісень з 1962: заспівала під гітару пісню «Le Tourbillon» («Вихор») С. Резвані (нар. 1928; тепер Іран) у фільмі «Жюль і Джим». Після цього актриса записала два альбоми цього автора (1963 і 1966), а також альбом «Les Chansons de Clarisse» («Пісні Кларісси»; 1968) на слова Е. Гільвіка і музику Філіппа-Жерара (1924, Бразилія — 2014, Франція).

Писала слова пісень, зокрема авторка усіх з її 4-го альбому «Jeanne chante Jeanne» («Жанна співає Жанну»; 1970). Записала також (1981) альбом пісень на слова Г. Норжа (1898, Бельгія — 1990, Франція) та диск «Le Condamné à mort» («Засуджений до смертної кари»; 2011) з читанням нею поеми Ж. Жене і піснями у виконанні Е. Дао (нар. 1956; тепер Алжир).

Нагороди і визнання

Лауреат почесної премії «Оскар» за всю кар’єру (1998), премії «Сезар» найкращій актрисі (1992), почесний «Сезар» за всю кар’єру (1995, 2008), премії Академії французького диску імені Ш. Кро (1964), театральної премії «Мольєр» (1988).

Офіцер ордена Почесного легіону (1988), великий офіцер Національного ордену заслуг (2012).

Лауреат премії за найкращу жіночу роль Каннського кінофестивалю (1960) за роль у фільмі «Модерато кантабіле»; Мельбурнського фестивалю (1962) за роль у фільмі «Ніч», почесних премій «Золотий лев» і «Золотий ведмідь» за всю кар’єру МКФ у Венеції (1992) та у Берліні (2000).

Додатково

За словами письменниці М. Дюрас, Моро — одна з рідкісних актрис, якій вдалося втілити бажання на екрані: її почуття можна прочитати на обличчі, як у відкритій книзі.

Актриса мала проєкт видання автобіографії (робоча назва «Моя книга»). Задум з’явився 1975, у рік зйомок її першого режисерського фільму.

Цитата

«Моро — справжній медіум. Те, що вона створює, вона робить не за допомогою логічного, аналітичного чи інстинктивного процесу. Раптом вона напружена, вона дозволяє собі робити жести, які, можливо, не в цьому напрямі, але більш безпосередньо і загадково відповідають саме тому характеру, який вона втілює». «Moreau est un vrai médium. Ce qu’elle fait, elle ne le fait pas par un processus logique, ni analytique, ni instinctif. Brusquement, elle est habitée, elle se permet de faire des gestes qui ne sont peut-être pas dans ce sens mais qui, de façon plus immédiate et mystérieuse, correspondent précisément au personnage qu’elle incarne.
(П. Брук), режисер. Цит. за кн.: Moireau J. C. Jeanne Moreau, l’insoumise. Paris : Flammarion, 2011, р. 70).

Твори

Jeanne. Par Jeanne Moreau. Paris : Gallimard, 2023. 304 p.

Література

Delmar M. Jeanne Moreau. Paris : Norma, 1994. 156 p.
Saka P., Plougastel Y. La Chanson française et francophone. Paris : Larousse, 1999. 479 р.
Gray M., Demange O. Mademoiselle Jeanne Moreau. Paris : Nouveau Monde, 2003. 307 р.
Guillo A. Jeanne Moreau, une étoile! Le Kremlin-Bicêtre : Les Points sur les i, 2007. 102 р.
Moireau J. C. Jeanne Moreau, l’insoumise. Paris : Flammarion, 2011. 422 р.

Автор ВУЕ

С. В. Глухова

Покликання на цю статтю: Глухова С. В. Моро, Жанна // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Моро, Жанна (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 23.01.2025