Митарства

Мита́рства — у православній аскетичній літературі та народних віруваннях — численні перешкоди й випробування, які душа мусить подолати на шляху до Божого престолу для загробного суду.

Опис посмертних митарств душі найбільше відомий за візантійською агіографічною пам’яткою 10 ст. «Житія Василія Нового» (перекладена у Давній Русі з кін. 11 ст.). Згадки й розповіді про митарства трапляються у святоотцівських творах (Івана Золотоустого, Єфрема Сирина, Кирила Александрійського, Івана Ліствичника та ін.), агіографічній літературі, церковних богослужіннях.

Згідно з повчаннями, на третій день після відлучення від тіла душа підноситься на небеса, до Бога, у супроводі двох ангелів. Проте на всьому горньому просторі до Божого престолу душу чекають 20 судилищ-митарств, де її звинувачують у скоєнні певного виду гріхів (марнослів’я, брехні, наклепу, обжерливості, лінощів, злодійства, грошолюбства, лихварства, неправди, заздрощів, пихатості, гніву, вбивства, чаклування, перелюбу тощо). Кожним із 20 митарств керують митники-біси, які прагнуть забрати душу в пекло. На митарствах душу винуватять у невідпущених гріхах та навіть у вчинках, про гріховність яких людина не знала. Кожен гріх, здійснений за земне життя, як і кожна добра справа обліковані. Якщо переважають добрі справи, то душа перелітає до наступного випробування, якщо гріхи — біси тягнуть душу в пекло. Після проходження усіх митарств душа постає перед Божим престолом, Бог судить її й визначає місце перебування до часу Страшного суду.

Вчення не є доктринальним, сучасні богослови тлумачать його як метафору, відносять до традиції православного благочестя.

Звідси традиція особливих молитов за небіжчика у третій день після смерті з проханнями до Господа допомогти душі подолати митарства та прощення скоєних гріхів.

Переносно — муки, страждання, тяжкі переживання.