Лінч, Девід

Лінч, Де́від Кіт (англ. David Keith Lynch; 20.01.1946, м. Міссула, Монтана, США — 15.01.2025, м. Лос-Анджелес, Каліфорнія, США) — кінорежисер, сценарист, актор, автор і співавтор низки мистецьких проєктів в інших видах мистецтва, зокрема музиці, живописі, графіці й фотографії. Один із найпомітніших представників сюрреалізму в американському кінематографі й на телебаченні кін. 20 — поч. 21 ст. Лауреат премії «Оскар» (2019, за внесок у кіномистецтво), Золотої пальмової гілки Каннського кінофестивалю (1990, за фільм «Дикі серцем») та інших нагород.

Лінч, Девід (David Keith Lynch)
Народження	20.01.1946
Місце народження	Міссула
Смерть	15.01.2025
Місце смерті	Лос-Анджелес
Місце діяльності	США
Напрями діяльності	кінематограф
Традиція/школа	сюрреалізм
Відзнака	Оскар, Золота пальмова гілка

Життєпис

Народився в родині науковця-біолога Д. В. Лінча (1915–2007, США), штатного співробітника Міністерства сільського господарства США. Мати — педагог Е. Лінч (1919–2004, США). Був старшим із трьох дітей. Через специфіку роботи батька родина часто переїжджала з одного штату до іншого. Рано почав виявляти схильність до мистецтва, найбільше цікавився малюванням. Цей інтерес посилився в чотирнадцятирічному віці, коли він спільно зі своїм шкільним товаришем Дж. Фіском (нар. 1945, США) винайняв приміщення в майстерні Б. Кілера (1924–2012, США) і почав вивчати образотворче мистецтво.

Після закінчення школи розпочав професійне вивчення образотворчого мистецтва спершу в Коркоранській школі мистецтв і дизайну (м. Вашингтон; 1963–1964), потім у Школі Бостонського музею мистецтв (тепер Школа Музею мистецтв Університету Тафтс, м. Бостон; 1964–1965). Зробив невдалу спробу продовжити студії приватно у О. Кокошки в Австрії. Повернувся до США і вступив до Пенсильванської академії мистецтв (м. Філадельфія; 1966–1968). 1967 одружився з П. Ріві (нар. 1947, США). Невдовзі після народження дочки Дж. Лінч (нар. 1968, США) покинув навчання. 1970 переїхав із родиною до м. Лос-Анджелеса, де вступив до Консерваторії Американського інституту кіномистецтва — однієї з перших американських кіношкіл зі статусом закладу вищої освіти. Для вступу подав копію одного зі своїх перших короткометражних фільмів («Алфавіт», 1968) і сценарій тоді ще не знятого фільму «Бабуся». Вступна комісія високо оцінила ці роботи й надала Д. Лінчу стипендію на навчання, яке він закінчив 1974.

Під час навчання зняв короткометражні фільми «Бабуся» (1970) і «Ампутація» (1974), а також розпочав роботу над першим повнометражним фільмом — «Голова-гумка» (1972–1976, вийшов у прокат 1977). Зйомки всіх трьох стрічок здійснював коштом ґрантів від Консерваторії Американського інституту кіномистецтва (для зйомок «Голови-гумки» Д. Лінч також використав власні гроші і кошти друзів).

Від 1970-х зосередився на створенні повнометражних фільмів.

Помер унаслідок ускладнень хронічної емфіземи легень.

Діяльність

Під час навчання у м. Філадельфії перейшов від живопису і скульптури, які вивчав професійно, до перших спроб в аматорському кіно (фільми «Шестеро починають хворіти (шість разів)», 1967; «Абсурдна зустріч зі страхом, 1968; «Ходіння під вітрилом з Бушелом Кілером», 1968; «Алфавіт», 1968).

Повнометражні фільми

«Голова-гумка» — перший повнометражний фільм-горрор, знятий під час навчання в Консерваторії Американського інституту кіномистецтва. Стрічка витримана у стилістиці сюрреалізму. У фільмі розмито межу між реальним життям і сном (цей мотив режисер неодноразово повторив у пізніших роботах). Прем’єра відбулася 19. 03. 1977 на кінофестивалі «Фільмекс» у м. Лос-Анджелесі. Фільм мав значний для малобюджетних стрічок комерційний успіх. Його прокат у різних мережах кінотеатрів тривав до 1981 (понад 4 роки), а збори у США сягнули 7 мільйонів доларів (перевищили бюджет фільму в 70 разів).

Попри появу окремих негативних рецензій, кінокритика сприйняла цю роботу здебільшого позитивно. Деякі медіа порівнювали її з ранніми фільмами Л. Бунюєля. 2004 Бібліотека Конгресу відзначила «культурне, історичне й естетичне значення» фільму і внесла його до національного реєстру фільмів.

«Людина-слон» (1980) — друга повнометражна стрічка — поєднання жанрів байопіку і драми. В основі сюжету — реальна історія життя учасника численних фрік-шоу Дж. Мерріка (1862–1890; Велика Британія). Перший фільм Д. Лінча з великим бюджетом, у якому знімалися професійні актори (одну з головних ролей виконав Е. Гопкінс). Фільм позитивно сприйняли глядачі (касові збори сягнули 26 мільйонів доларів за бюджету 5 мільйонів) і кінокритика (19 місце в рейтингу найкращих фільмів 1980-х за версією журналу «Таймаут»).

Фільм номінований на «Оскар» за вісьмома номінаціями (не виграв жодної з них) і за сімома — на премію БАФТА (BAFTA) (отримав три нагороди, зокрема премію за найкращий фільм). Стрічка мала вплив на масову культуру, приховані цитати з неї трапляються в піснях М. Джексона, мультсеріалі «Сімпсони», багатьох фільмах, коміксах і музичних творах. У рейтингу 250 найкращих фільмів від IMDB фільм посідає 160 місце (станом на 18. 01.2025).

«Дюна» (1984) — повнометражний фантастичний фільм у жанрі космічної опери — адаптація роману «Дюна» Ф. Герберта (1920–1986; США). За сюжетом фільм суттєво відрізняється від роману. Значний бюджет дозволив експериментувати з костюмами і спецефектами. Підсумкова прокатна версія була складною для сприйняття тих, хто не читав роман Ф. Герберта. Ця робота не виправдала сподівань глядачів, які очікували побачити стрічку в сюрреалістичній стилістиці попередніх фільмів Д. Лінча. Збори в США склали бл. 27 мільйонів доларів, що менше за бюджет фільму. Кінокритики сприйняли стрічку стримано, тональність рецензій варіювалася від нейтральних до розгромних. Окремі позитивні відгуки стосувалися візуальних якостей фільму і гри акторів. Думка кінокритиків змінилася в 1990-ті – 2000-ні, коли фільм почали сприймати як класику наукової фантастики.

Трилер «Синій оксамит» (1986) ознаменував повернення Д. Лінча до притаманного йому сюрреалізму із новою темою похмуро-сатиричного представлення прихованих сторінок життя маленького американського містечка, еротичними сценами і наслідуванням стилістики фільмів нуар 1940-х.

Фільм мав комерційний успіх (збори сягнули понад 8,5 мільйонів доларів за бюджету 6 мільйонів), а також був позитивно сприйнятий критикою. Номінований на «Оскар» за найкращу режисуру, а також відзначений низкою інших нагород, зокрема гран-прі Міжнародного фестивалю фантастичного кіно в Аворіазі (Франція) і чотирма преміями Національного товариства кінокритиків США.

Стрічка «Дикі серцем» (1990) поєднує елементи жанрів психологічного трилера й еротичної мелодрами з окремими елементами містики, сюрреалізму й чорної комедії. Фільм мав комерційний успіх (збори у США сягнули понад 14,5 мільйонів доларів за бюджету 10 мільйонів) і отримав неоднозначну оцінку кінокритиків. Ставлення критиків до фільму покращилося в наступні десятиліття, коли стрічку почали сприймати як частину кінематографічного канону. Неоднозначність оцінок позначилася на отриманих нагородах: за цю стрічку Д. Лінч відзначений Золотою пальмовою гілкою Каннського кінофестивалю за найкращу режисуру і, водночас, антипремією Yoga Awards (Каталонія, Іспанія) за найгіршу режисуру.

«Твін Пікс: вогонь, іди зі мною» — фільм-приквел до телесеріалу «Твін Пікс». Поєднує елементи різних жанрів, передусім горрору, психологічного трилера й еротичної драми. Поява фільму зумовлена комерційним успіхом телесеріалу «Твін Пікс», однак стрічка провалилася у прокаті (збори склали 4,1 мільйони доларів за бюджету 10 мільйонів). Як і телесеріал, фільм «Твін Пікс: вогонь іди зі мною» — результат співпраці Д. Лінча з письменником і сценаристом М. Фростом (нар. 1953, США).

На відміну від інших повнометражних стрічок Д. Лінча, цей фільм не є окремим твором, а частиною «всесвіту» «Твін Пікс». Його повноцінне розуміння можливе лише за умови комплексного перегляду фільму, обох сезонів однойменного серіалу (1990–1991) і продовження «Твін Пікс: повернення» (2017). Крім того, для адекватного розуміння глядач має ознайомитися з книгами «Таємний щоденник Лори Палмер» (Дж. Лінч, 1990), «Автобіографія спецагента ФБР Дейла Купера: моє життя, мої записи» (1991, С. Фрост), «Ласкаво просимо до Твін Пікса: путівник містечком» (1991, Д. Лінч, М. Фрост, Р. Вурман), «Таємна історія Твін Пікса» (2016, М. Фрост) і «Твін Пікс: останнє досьє» (2017, М. Фрост), а також із аудіокнигою «“Дайєн…”: диктофонні записи Дейла Купера з Твін Пікса» (1990, С. Фрост). Попри посередні збори в кінотеатрах, у домашньому прокаті фільм мав комерційний успіх.

«Загублене шосе» (1997) — містичний трилер із елементами неонуару й еротики. Фільм продовжив властиву для автора сюрреалістичну естетику. У цьому фільмі Д. Лінч уперше віддійшов від лінійної оповіді. Фільм провалився у прокаті і викликав неоднозначні відгуки критиків — від розгромних до захоплених. Як і щодо попередніх фільмів, думка критиків змінилася лише через кілька років після його появи на екранах, коли стрічку почали сприймати як класичний зразок режисерського почерку. Комерційного успіху досяг у 2000-ні і 2010-ті після виходу в домашній прокат.

«Проста історія» («Історія Стрейта») (1999) — друга спроба Д. Лінча в жанрі байопіку, заснованого на реальних подіях. Фільм сприйняли позитивно і критики, й аудиторія. Він мав помірний комерційний успіх, однак швидко окупився в домашньому прокаті.

«Малголленд драйв» (2001) — сюрреалістичний еротичний психологічний трилер-неонуар. У ньому Д. Лінч повернувся до нелінійної побудови сюжету і спроб мистецького осмислення психічних розладів, з якими експериментував у «Твін Пікс» і «Загубленому шосе». Спочатку фільм знімали як пілотну серію однойменного серіалу. Після відмови телеканалу ABC продовжити фінансування проєкту фільм перемонтували в повнометражну стрічку. У ньому режисер використав окремі елементи задуму незнятого фільму-спінофу про життя Одрі Горн — персонажу «Твін Пікс», роль якої виконувала Ш. Фенн (нар. 1965; США). У цій стрічці вперше у творчості Д. Лінча використано ЛГБТ-тематику. Фільм мав комерційний успіх як у кінопрокаті, так і на домашньому відео, отримав позитивні відгуки критиків, відзначений низкою кінопремій, зокрема премією «Сезар» за найкращу режисуру.

«Внутрішня Імперія» (2006) — психологічний трилер, найбільш експериментальний повнометражний фільм митця: його знімали на цифрову відеокамеру, а не на кіноплівку, без попередньо написаного сценарію. Нелінійність оповіді в цій стрічці доведена до абсолюту. Початково фільм призначався лише для фестивальних показів і домашнього прокату. Однак за обмеженого прокату в кінотеатрах збори перевищили бюджет на понад мільйон доларів. Фільм відзначено низкою нагород.

Телевізійні проєкти

Найвідомішими телевізійними проєктами Д. Лінча є серіали «Твін Пікс» (два сезони, 1990–1991) і «Твін Пікс: повернення» (2017). У серіалі сатирично зображене життя в маленькому містечку в американській провінції. Він розмивав межу між комерційним телебаченням і експериментальним повнометражним кіно. У ньому поєднано риси раніше непоєднуваних жанрів: детективу, містичного і психологічного трилера, а також використано елементи комедії, мелодрами й наукової фантастики.

«Твін Пікс» мав значний комерційний успіх у багатьох країнах світу (передусім у США, Канаді і Японії), став одним із культових телевізійних серіалів в історії і вплинув на еволюцію жанрових особливостей детективного й містичного серіалу. Вихід на екрани «Твін Пікс: повернення» викликав нову хвилю інтересу до творчості Д. Лінча.

Д. Лінч у співавторстві зняв мінісеріал-ситком «В ефірі» (1992, співавтор М. Фрост), мінісеріал «Готельний номер» (1993, співавтор Дж. Синьореллі). Узяв участь у створенні документального серіалу М. Фроста «Американські хроніки» (1990).

Інші проєкти

Після переходу до повнометражного кіно в 1970-ті Д. Лінч тривалий час не повертався до короткого метру, за винятком 1988 (комедійний короткометражний фільм «Ковбой і француз») і 1995 (50-секундна стрічка-горрор «Передчуття після злочину» для кіноантології «Люмʼєр і компанія»).

2001 звернувся до короткометражного кіно як одного з основних виражальних засобів, досліджував його образотворчі можливості. Упродовж наступних 20 років майже щороку виходили короткометражні стрічки. Від 2000-х експериментував із цифровою анімацією.

Від кінця 1980-х Д. Лінч епізодично знімав телевізійну рекламу (як соціальну, так і комерційну). Його рекламним роликам властиві сюжетність і сюрреалістичні стильові особливості. У серії рекламних роликів кави «Джорджія» для японського телеринку (1991) Д. Лінч використав візуальний ряд і сюжетну основу серіалу «Твін Пікс», а також залучив до нього кількох акторів цього серіалу.

Від 1990-х експериментував із жанром музичного відео. Деякі зняв на власні музичні композиції.

2020 почав вести канал «David Lynch Theater» у мережі «Ютуб», наповнював його відео на різноманітну тематику: короткометражні фільми, музичні відео тощо.

Участь у проєктах інших авторів

Як актор зіграв у власних фільмах і серіалах («Твін Пікс», «Твін Пікс: повернення», «Людина-гумка», «Загублене шосе» тощо) та у стрічках інших режисерів: епізодичні ролі в романтичній драмі «Серцебиття» (1980) та автобіографічному фільмі С. Спілберга «Фабельмани» (2022).

Значення й особливості творчості

Найвідоміший представник сюрреалізму в кінематографі 2-ї пол. 20 — поч. 21 ст., перетворив цей напрям на частину мейнстриму. Це відобразилося у зміні реакції критики і глядацької аудиторії на його формальні експерименти. Перший режисер, який успішно поєднав різні телевізійні жанри в межах одного телепроєкту.

Від 1980-х до 2022 співпрацював із композитором А. Бадаламенті. У створенні деяких мелодій рівень співпраці дорівнював співавторству. Саундтреки до «Синього оксамиту», «Твін Пікс» і «Загубленого шосе» вийшли окремими платівками. А. Бадаламенті фігурував у фільмах «Синій оксамит» і «Малголленд драйв» як актор.

Д. Лінч неодноразово запрошував до зйомок представників шоу-бізнесу, з якими не працював як із акторами (див. Камео), наприклад, Стінга у фільм «Дюна», Д. Боуї у «Твін Пікс: вогонь, іди зі мною», М. Белуччі у «Твін Пікс: повернення».

Визнання

Лауреат кінопремій «Сезар» (1982, 2002), Золота пальмова гілка Каннського кінофестивалю (1990, «Дикі серцем»), «Оскар» (2019, «За внесок у кіномистецтво»), «Золотий лев» (2006).

Нагороджений ступенем доктор honoris causa Американського інституту кіномистецтва (2012), Пенсильванської академії мистецтв (2015) і низки інших закладів. Американський інститут кіномистецтва відзначив Д. Лінча медаллю для випускників (1991). Орден Почесного легіону (кавалер — 2002, офіцер — 2009).

Девід Лінч і Україна

Двічі відвідував Україну (2009; 2017). Обидва візити стосувалися діяльності заснованого ним благодійного фонду.

25. 02. 2022 [наступного дня після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну (див. Російсько-українська війна)] підтримав Україну.

Праці

1. Lynch on Lynch. London : Faber and Faber, 1997. 269 p.
2. Catching the Big Fish: Meditation, Consciousness, and Creativity. New York : Tarcher, 2006. 192 p.
3. У к р. п е р е к л. — Кімната снів / Пер.: Є. Лір, О. Українець. Київ : Видавництво Жупанського, 2020. 640 с. (у співавт.)

Література

1. Hughes D. The Complete Lynch. London : Virgin, 2001. 292 p.
2. Nochimson M. The Passion of David Lynch: Wild at Heart in Hollywood. Austin : University of Texas Press, 2005. 272 p.
3. Lim D. David Lynch: el hombre de otro lugar. Barcelona : Alpha Decay, 2017. 250 p.
4. Nathan I. David Lynch: A Retrospective. London : Palazzo Editions Ltd., 2023. 240 p.
5. Miley M. David Lynch’s American Dreamscape. New York : Bloomsbury Academic, 2025. 288 p.

Автор ВУЕ

С. І. Гірік

Покликання на цю статтю: Гірік С. І. Лінч, Девід // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Лінч, Девід (дата звернення: 31.10.2026).

 

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 27.01.2025