Керигма

Кери́гма (грец. κήρυγμα — сповіщення, оголошення) — у християнстві сповіщення про Ісуса Христа як Месію і Спасителя, передане через посланців (апостолів); зміст місіонерської проповіді оповісників-носіїв харизми.

Зміст

1 Походження терміна
2 У Новому Завіті
3 У ліберальній теології
4 Джерела
5 Література
6 Автор ВУЕ

Походження терміна

Термін походить від дієслова «κηρύσσω», яке буквально означає — оголошувати, бути глашатаєм. У давньогрецькому світі мало широкий спектр значень — публічно проголошувати, оповіщати через глашатая важливі звістки, скликати люд або передавати накази через вісника, оприлюднювати царську волю.

Керигма, отже, є звісткою виняткової важливості, що мала певні особливості змісту: вона завжди була оголошенням деякого факту й закликом до послуху в зв’язку з ним. Для керигми принципово не властиве філософування, моралізаторство, обговорення. Це — слово, сказане владою й забезпечене силою (військовою, релігійною або іншою). Саме в результаті або в процесі сповіщення керигма набувала чинності закону, наказу тощо й ставала дієвим фактом, що мав повну юридичну силу.

Одним із видів керигми (за іншою версією — її найближчим синонімом) вважалось євангеліє (грец. εὐαγγέλιον — проповідь, проголошення благої звістки) — особливий тип сповіщення про виняткові події: народження спадкоємця, інтронізацію нового імператора чи перемогу імператора у війні. Населення мусило виявити послух і вірність проголошеному володарю, царю і принести йому хвалу.

У Новому Завіті

Керигма як «слово Боже для людини» не передбачає заперечень, сумнівів чи дискусій. Вважається такою, що існує об’єктивно, незалежно від людини, яка є її провісником, «глашатаєм Бога». У Новому Завіті керигма не тільки доручається апостолу для проповіді: «Він же свого часу об'явив Своє Слово проповіддю, яка була доручена мені за наказом нашого Спасителя Бога...» (Тит. 1:3), а ніби «здійснюється», «виконується» через нього: «А Господь став при мені й підкріпив мене, аби через мене сповнилася проповідь: щоб усі язичники почули...» (2 Тим. 4:17).

Керигмою вважаються звістки про прихід Царства Божого і Месії, заклики до внутрішніх змін, свідчення про особу і рятівну місію Сина Божого, переповідання муки, смерті та воскресіння Ісуса, сповнення старозавітних пророцтв через Ісуса Христа. Керигма-проповідь вважалася такою, що мала особливу силу вплинути на людську душу, відкрити їй таємницю спасіння, поставити перед вибором життєвого шляху. Смисл керигми вважається не виразом людського знання, а богонатхненним, відкритим Святим Духом: «говоримо не вченими словами людської мудрості, але навченими [Святим] Духом» (1 Кор. 2:13).

Євангеліє від Марка відносить поняття керигми до всього змісту євангельської проповіді: «І Він сказав їм: Ідіть по цілому світі й цсьому творінню проповідуйте Євангелію» (Мк. 16:15).

Оповісник мав право сповіщати керигму навіть від першої особи. У Святому Письмі такий підхід зустрічається в пророчих текстах, коли пророк може спочатку сказати або сповістити «Так говорить Господь ...», а далі вже мовити від першої особи. Передбачалося, що керигма як «священна і нетлінна звістка про вічне спасіння» оголошувалася зрозумілою людям мовою. Промова будується по-різному залежно від аудиторії, припускає доповнення або скорочення.

У ліберальній теології

У другій половині 18 — 19 ст. ліберальна теологія піддала сумніву історичну достовірність Євангелій: усна проповідь вважалася чинником, що «затемнював» справжні події життя Ісуса Христа, і якого варто уникати задля віднайдення достовірних відомостей про засновника християнства. Ранньохристиянська проповідь про Ісуса Христа як Месію і Спасителя висвітлена в працях діячів 20 ст. К. Шмідта, Д. Штрауса, Х. Яннараса та Р. Бультманна з огляду на ціннісне переосмислення й вироблення відповідного понятійного апарату колишньої теології. Концепт «керигма» став підставовим для системи Р. Бультманна, що вплинуло на назву його теології (іноді її називають «керигматичною»).

Джерела

Біблія. Сучасний переклад з давньоєврейської та давньогрецької мов. 2-ге вид. Київ : Українське Біблійне Товариство, 2023. 1366 с.

Література

Бультман Р. Избранное: Вера и понимание : в 2 т. / Пер. с нем. Москва : Российская политическая энциклопедия, 2004. 752 с.
Данн Дж. Д. Единство и многообразие в Новом Завете. Исследование природы первоначального христианства / Пер. с англ. Москва : Библейско-богословский институт св. апостола Андрея, 2006. 523 с.
Яннарас Х. Православие и Запад // Герменейя. 2009. Т. 1. № 1. С. 118–140.
Данканіч А. «Ісус історії» та «Христос віри» в теології Пауля Тілліха // Гілея. 2013. № 77. С. 222–225.
Горбенко В. И. Интертекстуальность как инструмент категоризации современных методологических подходов в области изучения использования ветхозаветных текстов в Новом Завете // Актуальні проблеми філософії та соціології. 2017. Вип. 19. С. 23–26.
Zizioulas John D. Being as Communion: Studies in Personhood and the Church. London : Darton Longman & Todd, 2017. 270 p.