Калакура, Ярослав Степанович

Калаку́ра, Яросла́в Степа́нович (24.09.1937, хутір Зозунівка біля с. Рудники, тепер Тернопільського району Тернопільської області, Україна) — історик, історіограф, українознавець, джерелознавець, архівознавець, заслужений працівник вищої школи УРСР (з 1984), професор (з 1982), академік Академії наук вищої школи України (з 1997), заслужений професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка (з 2003), почесний професор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника та Університету Григорія Сковороди в Переяславі (з 2017).

Калакура, Ярослав Степанович
Народження	24.09.1937
Місце народження	Рудники, Тернопільська область
Alma mater	Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Місце діяльності	Україна
Напрями діяльності	історія, історіографія, українознавство, джерелознавство, архівознавство

Життєпис

Народився в селянській сім’ї. Після закінчення семирічної школи навчався (1951–1952) за фахом «початкова освіта» у педагогічному училищі м. Станіслава (тепер м. Івано-Франківськ), яке 1952 було переведене до м. Коломиї. Закінчив Коломийське педагогічне училище (1955; тепер Коломийський педагогічний коледж Івано-Франківської обласної ради) і здобув спеціальність «учитель початкових класів, старший піонервожатий». У серпні 1955 — жовтні 1956 працював учителем початкових класів, історії, малювання, музики та старшим піонервожатим у семирічній школі у с. Нижній Вербіж (тепер у Коломийському районі Івано-Франківської області).

У жовтні 1956 — листопаді 1964 — на комсомольській роботі: завідувач відділу по роботі серед піонерів і школярів у Печеніжинському райкомі ЛКСМУ Станіславської області (жовтень 1956 — червень 1957), інструктор, заступник завідувача відділу, завідувач відділу Станіславського обкому комсомолу (червень 1957 — жовтень 1961), перший секретар Коломийського міськкому ЛКСМУ (жовтень 1961 — листопад 1964).

За сумісництвом продовжував педагогічну діяльність: учитель музики та співів Печеніжинської середньої школи (1956–1957), учитель історії Коломийської вечірньої школи робітничої молоді (1962–1964). Водночас був депутатом Коломийської міської ради (1962–1965). З листопада 1964 до листопада 1969 працював в Івано-Франківському державному педагогічному інституті (тепер Карпатський національний університет імені Василя Стефаника): викладач, старший викладач, доцент.

Закінчив заочно історичний факультет Чернівецького державного університету (1963; тепер Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича), аспірантуру Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка (1968; тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка), кафедра історії КПРС, науковий керівник — професор І. Шевченко (1903–1974; тепер Україна). У 1968 захистив кандидатську дисертацію на тему «Комуністична партія України в боротьбі за втілення і дальший розвиток ленінських принципів соціалістичного змагання (1959–1965 рр.)». 09.10.1970 було присвоєно вчене звання доцента.

Переїхав із Прикарпаття до м. Києва, у листопаді 1969 — жовтні 1972 працював в апараті Центрального комітету Комуністичної партії України інструктором у відділі науки та навчальних закладів, завідувачем сектору вищих навчальних закладів і помічником секретаря ЦК КПУ з ідеології.

Подальша трудова та науково-педагогічна діяльність від жовтня 1972 пов’язана з Київським державним університетом імені Т. Г. Шевченка: заступник директора з навчальної та наукової роботи Інституту підвищення кваліфікації викладачів суспільних наук при КДУ імені Т. Г. Шевченка (1972–1981), проректор з навчальної роботи, директор університетського Інституту суспільних наук (квітень 1981 — жовтень 1989), професор кафедри політичної історії, історії України гуманітарних факультетів (жовтень 1989 — листопад 1994), завідувач кафедри архівознавства та спеціальних галузей історичної науки (листопад 1994 — листопад 2002), професор цієї кафедри (з листопада 2002). Захистив докторську дисертацію «Комуністична партія України в умовах розвинутого соціалізму. Історіографія» (1980). 10.07.1981 присуджено науковий ступінь доктора історичних наук, 22.10.1982 — вчене звання професора. Після виходу на пенсію залишився професором тієї ж кафедри як заслужений професор університету.

Водночас 1995–2014 працював за сумісництвом спочатку провідним, а потім головним науковим співробітником відділу історії, теорії й методології українознавства (згодом відділ історичних та теоретико-методологічних проблем українознавства, відтак відділ етнології та історії України) Інституту українознавства (тепер Науково-дослідний інститут українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка), старшим науковим співробітником Інституту української археографії та джерелознавства імені М. C. Грушевського НАН України.

Станом на вересень 2026 — провідний науковий співробітник відділу етнології та історії України Науково-дослідного інституту українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Наукова діяльність

Наукова діяльність охоплює широке коло проблем історіографії, методології історичної науки, джерелознавства, архівознавства, спеціальних історичних дисциплін, українознавства, а також політичної та інтелектуальної історії України. Проблемно-тематичний спектр досліджень включає питання історичного розвитку та цивілізаційних процесів, колективної пам’яті, взаємодії історичної науки і влади, історії Української революції, Голодомору 1932–1933, української культури та духовності, історіософії Т. Шевченка, українсько-турецьких відносин козацької доби та інші актуальні проблеми історичної науки.

Дослідник розглядає історіографію як спеціальну галузь історичної науки, завданням якої є не лише узагальнення результатів попередніх досліджень, а й їх критичний аналіз, виявлення недостатньо досліджених проблем, прогалин і дискусійних положень, визначення перспектив подальшого розвитку історичних студій. У такому розумінні історіографії акцентовано її конструктивно-критичну та прогностичну функції. Науковець запропонував періодизацію пострадянського історіографічного процесу, проаналізував внесок українських істориків у дослідження історії зарубіжних країн, а також уточнив предметне поле та зміст поняття «українська історіографія». У новітніх історіографічних студіях простежено еволюцію історіографічної ситуації, основні тенденції розвитку історичних знань та зміни дослідницьких підходів — від історіографічних традицій княжої доби до інституціалізації української історичної науки у 19–20 ст. та розвитку сучасної історіографії. Вагоме місце посідає аналіз трансформації української історіографії в умовах здобуття незалежності України. Розглянуто процеси декомунізації та деколонізації історіографії, подолання партійно-класового та формаційного підходів до інтерпретації історичного процесу, утвердження цивілізаційної парадигми, а також вплив антропологічного, культурного та інформаційного поворотів на предмет, методологію і методику історичних досліджень.

Серед пріоритетних напрямів досліджень — проблеми методології історіографічного та українзнавчого пізнання. Методологію історіографії вчений розглядає як цілісну систему теоретичних засад, принципів, методів і засобів пізнання, що визначають специфіку історіографічного дослідження, його предмет, завдання, структуру та організацію. У цьому контексті особливу увагу приділено питанням визначення предмета історіографічного дослідження, його пізнавальних завдань, принципів і методів аналізу та синтезу історіографічного матеріалу. Цей підхід знайшов відображення у науково-методичному посібнику «Методологія історіографічного дослідження» (2016) — одному з перших в Україні спеціалізованих видань, присвячених методологічним засадам історіографічних студій. Концептуальні положення посібника ґрунтуються на багаторічному досвіді автора у сфері історіографії, джерелознавства, архівознавства, українознавства, спеціальних історичних дисциплін та науково-педагогічної діяльності. У праці систематизовано основні підходи до розуміння методології історіографії як цілісного вчення про теоретичні засади, концептуальні парадигми, структуру та логічну організацію історіографічного дослідження. Розглянуто принципи, методи та засоби пізнавальної діяльності, а також питання техніки та організації наукового дослідження.

Одним із важливих напрямів теоретико-методологічних студій вченого є обґрунтування цивілізаційного підходу до історичного процесу. Дослідник розглядає його як альтернативу формаційній моделі інтерпретації історії та пов’язує із сучасними тенденціями розвитку загальної, проблемної, концептуальної, культурної та інтелектуальної історії. Цивілізаційний підхід ґрунтується на розгляді історичного процесу як багатовимірної взаємодії соціальних, культурних, політичних, економічних і духовних чинників та передбачає використання міждисциплінарних методів дослідження. У межах цивілізаційної парадигми історія України розглядається у взаємозв’язку з європейськими та світовими історичними процесами. Ключове місце посідає концепція української цивілізації як історично сформованої спільності, що охоплює етнічний, національний, соціальний, політичний, культурний і духовний виміри розвитку українського суспільства. У цивілізаційному підході важливе значення надається взаємозв’язку суспільства і культури, матеріальних та духовних цінностей, історичної пам’яті, мови, ментальності та інших чинників, що визначають специфіку історичного розвитку українського суспільства. Дослідник характеризує українську цивілізацію як локально-регіональне та порубіжне утворення, історично пов’язану складову європейського цивілізаційного простору.

Окремий сегмент становлять дослідження ментального виміру української цивілізації, який охоплює поняття ментальності, її історичні витоки, основні етапи формування та трансформації від найдавніших часів до сучасності, особливості ментальності українського народу в контесті його етногенезу та націє- і державотворення.

Поряд із історіографічними та методологічними студіями науковець досліджує історичні та теоретичні засади історичного джерелознавства, джерела з історії національно-визвольного руху та української державності, а також проблеми спеціальних історичних дисциплін, археографії та архівознавства, включаючи їх електронний формат.

Окремий напрям наукової діяльності — дослідження історії та організації архівної справи в Україні, зокрема особливостей її розвитку в пострадянський період. Значну увагу приділено проблемам архівного менеджменту. Результати досліджень відображено в низці наукових публікацій та навчально-методичних розробок, зокрема в авторському посібнику «Менеджмент в архівній справі» (2018).

Брав участь у розробленні концептуальних засад професійної архівної освіти в Україні з урахуванням національних освітніх традицій і досвіду цифровізації архівів у країнах ЄС.

Важливе місце в наукових студіях вченого посідають дослідження з українознавства. Він — один із фундаторів Науково-дослідного інституту українознавства в Київському університеті (опрацювання концепції, історичних та методологічних засад новітнього українознавства як наукового синтезу міждисциплінарних знань про Україну та світове українство, термінологічного апарату тощо).

Загалом науковий доробок становить майже 800 опублікованих наукових, науково-популярних та навчально-методичних праць, з-поміж яких 103 індивідуальні та колективні монографії, 32 підручники, навчальні посібники та курси лекцій, понад 600 статей тощо.

Серед праць: підручник «Архівознавство» (1998), «Історичне джерелознавство»(2012,2017) «Українська історіографія» (2002, 2012), «Історичні засади українознавства» (2007), «Україна найдавнішого часу — початку XХІ ст.: цивілізаційний контекст пізнання» (кн. 1–2; 2012), «Українська земля і люди. Український етнос у світовому часопросторі» (2012), «Українознавство: концептуальні та методологічні основи розвитку» (2015), «Українська історіографія на переломі: від методологічного монізму до європейських орієнтирів» (2022), «Українська культура: цивілізаційний вимір» (у співавторстві; 2015), «Методологія історіографічного дослідження»(2016), «Історик і влада» (у співавторстві; 2017), «Ментальний вимір української цивілізації» (у співавторстві; 2017), «Ярослав Мудрий та його доба: тисячолітній досвід українського державотворення» (у співавторстві; 2019), «Антропологічний код української культури і цивілізації» (у співавторстві; 2020).

Очолював авторські колективи з підготовки університетських підручників і навчальних посібників з архівознавства та історичного джерелознавства.

Під керівництвом ученого підготовлено та захищено 16 докторських і 52 кандидатські дисертації.

Член Українського історичного товариства (з 1991 р.), товариства «Знання України» (1955), громадської ради при Укрдержархіві України (2014–2021), редколегії журналу «Українознавство» (2001–2020), наукового збірника «Історіографічні дослідження в Україні» (1998–2020), редколегії Наукового збірника Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка «Історична пам'ять» (2014–2020); член Наукової ради Української асоціації зовнішньої політики (2016–2020); член редакційної колегії (2024–2026) Міжнародного журналу дослідження Східної Європи Journal of International Eastern European Studies (JIEES).

Нагороди та визнання

Заслужений працівник вищої школи УРСР (1967): Лауреат премій імені Василя Веретенникова (2000), імені Григорія Сковороди (2007), імені академіка Петра Тронька Національної спілки краєзнавців України (2017), нагороди Ярослава Мудрого АН ВШ України (2001).

Лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії «Київська книга року» у номінації «історична література» (2024) за книгу «Українська історіографія на переломі. Від методологічного монізму до європейських орієнтирів» (2022).

Нагороджений орденами «За заслуги» 3-го ступеня (2002), 2-го ступеня (2012), Знаком Міністерства освіти і науки України «Відмінник освіти України», ювілейною медаллю «70 років Перемоги над нацизмом» (2015), почесними грамотами Верховної Ради УРСР (1987), Верховної Ради України (2009, 2012), срібною відзнакою Київського національного університету імені Тараса Шевченка (2007), золотою відзнакою Вченої ради Київського університету імені Тараса Шевченка та відзнакою імені Михайла Драгоманова Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова (2012), нагрудними знаками МОН України «За наукові та освітні досягнення» (2017), НАПН України «Антон Макаренко» (1997) та «Петро Могила» (2007). Удостоєний почесного звання «Заслужений професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка (2003).

Почесна грамота за вагомий внесок в організацію та становлення Українського науково-дослідного інституту архівної справи та документознавства (2001).

Почесна грамота Товариства «Знання» України за вагомий внесок в інтелектуальне і духовне збагачення українського суспільства (2003, 2017). Стипендіат Президента України видатним діячам освіти (2009–2010, 2012–2014, 2016–2018). Довічна стипендія Президента України видатним діячам освіти (2019).

Грамота Українського товариства краєзнавців (2012).

Почесна грамота Українського інституту національної пам’яті за вагомий внесок у розвиток історичної науки і збереження національної пам’яті України (2012).

Грамота Президії Академії наук вищої школи України за вагомий внесок у розвиток науки і вищої освіти (2012).

Удостоєно Нагороди Святого Володимира за заслуги в розвитку науки і техніки АН ВШ України (2012), Золотої медалі Михайла Драгоманова (2012). Пам’ятна відзнака Михайла Сікорського (2014).

Почесна грамота «За особливо видатні заслуги перед Київським національним університетом імені Тараса Шевченка» (2017). Грамота Науково-дослідного інституту українознавства МОН України (2017).

Відзнака Університету Сакарія (Республіка Туреччина) (2017).

Орден з нагоди 100-річчя проголошення Азербайджанської демократичної республіки за особливий внесок у розвиток наукової співпраці між двома країнами, а також тюркології в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (2018).

Відзнака та нагрудний знак Президії НАН України «За наукові досягнення» (2022).

Почесна грамота Київського національного університету імені Тараса Шевченка» «За особливі заслуги перед університетом» (2023).

Додатково

Я. Калакура був одним із авторів доповідної записки на ім’я тогочасного Першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста «Про перегляд ставлення до спадщини М. Грушевського і М. Яворського», в якій підкреслювалась вагомість і наукова значущість праць М. Грушевського. Завдяки цій записці з ЦК КПУ до Інституту історії АН УРСР надійшло доручення розглянути питання про перевидання з розгорнутими коментарями окремих праць М. Грушевського, а саме з історії Київської Русі, Визвольної війни українського народу, і деяких його археографічних досліджень.

Життєве кредо вченого: «Уміти визнавати свої помилки та поважати думку інших».

Праці

Українська історіографія : курс лекцій / Київський національний університету імені Тараса Шевченка. Київ : Генеза, 2004. 494, [1] c. : іл. (вид. 2-ге, доп. Київ, 2012. 512 с.).
Історичні засади українознавства / Упоряд. І. Й. Краснодемська. Київ : НДІ українознавства, 2007. 381 с.
Калакура Я. Українознавче дослідження: теорія та методологія. Тернопіль, 2012. 292 с.
(У співавторстві). Україна найдавнішого часу — XVIII ст.: / Юрій М. Ф., Алексієвець Л. М., Калакура Я. С., Удод О. А. цивілізаційний контекст пізнання. Тернопіль, 2012. Кн.1–2.
(У співавторстві).Українська культура: цивілізаційний вимір / Калакура Я. С., Рафальський О. О., Юрій М. Ф.. Київ : ІПіЕНД ім. І. Ф.Кураса, 2015. 491 c.
Методологія історіографічного дослідження. Науково-методичний посібник. Київ : ВПЦ «Київський університет», 2016. 319 с.
Пострадянське архівознавство в Україні: декомунізація і тенденції розвитку // Сумський історико-архівний журнал. Суми, 2016. Вип. XXVI. С. 5–15.
(У співавторстві) Ментальний вимір української цивілізації. /Калакура Я. С., Рафальський О. О., Юрій М. Ф. Київ, 2017. 512 с.
Менеджмент в архівній справі: конспект лекцій. Київ: ВПЦ «Київський університет», 2018. 240 с.
Антропологічний код української цивілізації: у 2 кн. / О. О. Рафальський, Я. С. Калакура, В. П. Коцур, М. Ф. Юрій. Київ : ІПіЕНД ім І. Ф. Кураса НАН України, 2020. Кн. 1. 432 с.; кн. 2. 536 с.
Українська історіографія на переломі: від методологічного монізму до європейських орієнтирів. Київ : ВПЦ «Київськй університет», 2022. 464 с.
Цивілізаційна ідентичність українства: історія і сучасність / [авт. кол.: О. О. Рафальський, Я. С. Калакура (наук. ред.), О. Я. Калакура, М. Ф. Юрій]; НАН України, Ін-т політ. і етнонац. дослідж. ім. І. Ф. Кураса. Київ: ІПіЕнД ім. І. Ф. Кураса, 2022. 508 c.

Бібліографія

Ковальчук О. Калакура Ярослав Степанович // Українські історики ХХ століття. Біобібліографічний довідник. Київ; Львів, 2003. С. 126–127.
Кононенко П. Для нього українознавство – молитва за Україну. Ярослав Степанович Калакура. До 75-річчя від дня народження та 50-річчя наукової діяльності: Біобібліографічний довідник. Київ, 2012. С. 24–25.
Ярослав Степанович Калакура. До 75-річчя від дня народження та 50-річчя наукової діяльності : Біобібліографічний довідник. Київ : ВПЦ «Київський університет»,, 2012. 159 с.

Література

Матейко Р., Ханас М. Калакура Ярослав Степанович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2005. Т. 2 : К – О. С. 12.
Кононенко П. Життєвий шлях Ярослава Калакури як подвижництво в ім’я розквіту України // Збірник наукових праць НДІУ. Київ, 2007. Т. ХV. С. 3–10.
Фігурний Ю. С., Ярошинський О. Б. Ярослав Калакура — видатний український вчений (до 70-річчя з дня народження) // Збірник наукових праць НДІУ. Київ, 2007. Т. XVI. С. 11–22.
Гомотюк О. Історик у контексті епохи (до 75-річчя доктора історичних наук, професора Калакури Ярослава Степановича) // Мандрівець. 2012. № 4. С. 86–90.
Коломієць Н. А. Ярослав Степанович Калакура орач історичної ниви: ювілейний контекст // Сумський історико-архівний журнал. 2012. № ХVІІІ–ХІХ. С. 164–165.
Мищак І. М. До 75-річчя Я. С. Калакури, заслуженого професора Київського національного університету імені Тараса Шевченка // Трипільська цивілізація. 2012. № 9–10. С. 5–7.
Пиріг Р. Я. Щедрі три чверті віку професора Ярослава Калакури // Архіви України. 2012. № 5. С. 228–234.
Фігурний Ю. С. Невтомний титан українського відродження. Чотири сутності Ярослава Калакури // Збірник наукових праць ННДІУВІ. Київ, 2012. Т. ХХХ. С. 15–34.
Хомич І. Сучасні проблеми підготовки архівних кадрів у працях Я. С. Калакури // Збірник наукових праць. Матеріали V Волинської міжнародної історико-краєзнавчої конференції. Житомир : Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2012. С. 382–384.
Алексієвець Л.М. Слово про автора професора Калакуру Я. С. // Україна–Європа–Світ. Міжнародний збірник наукових праць. Серія: Історія, міжнародні відносини. Вип. 20. Тернопіль : Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2017. С. 371–377.
Палієнко М. Г. Нове архівне мислення: внесок професора Ярослава Калакури у розвиток українського архівознавства // Архіви України. 2017. Вип. 5–7. С. 277–290.
Реєнт О. П. До 80-річчя доктора історичних наук, професора Я. С. Калакури // Український історичний журнал. 2017. № 5. С. 225–231.
Краснодемська І., Фігурний Ю. Дослідник міждисциплінарності та наукового синтезу українознавства (до 85-річчя Ярослава Калакури) // Українознавство. 2022. № 3 (84). С. 224–248.
Фігурний Ю. Внесок професора Ярослава Калакури у розвиток методології українознавства та спростування російських міфів і фальсифікацій історії України // Українознавство. 2026. № 3. С. 245–276.

Автор ВУЕ

А. М. Киридон

Покликання на цю статтю: Киридон А. М. Калакура, Ярослав Степанович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Калакура, Ярослав Степанович (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 22.09.2026

[[Категорія: Історики]

{{#related: Київський націоналний університет імені Тараса Шевченка