Дичко, Леся Василівна

Дичко́, Ле́ся Васи́лівна (повне ім’я — Людмила; 24.10.1939, м. Київ, тепер Україна) — композитор, педагог, громадська діячка, член Національної спілки композиторів України (НСКУ, з 1965), заслужений діяч мистецтв України (з 1982), лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (1989), народна артистка України (з 1995), член-кореспондент Національної академії мистецтв України (з 2009). Почесний член Національної спілки художників України (з 2006) і НСКУ (з 2009).

Дичко, Леся Василівна
Народження	24.10.1939
Місце народження	Київ
Alma mater	Національна музична академія України імені П. І. Чайковського
Місце діяльності	Україна
Напрями діяльності	Музичне мистецтво

Відзнаки
Ордени	Святого Рівноапостольного Князя Володимира (ІІІ ст.), Княгині Ольги (ІІІ ст.), Святої Варвари Великомучениці, За заслуги (ІІІ ст., ІІ ст.), Князя Ярослава Мудрого (V ст.).
Премії	Національна премія України імені Тараса Шевченка

Життєпис

Закінчила Київську середню спеціалізовану музичну школу ім. М. В. Лисенка за класом теорії музики (1958).

1958–1964 навчалася в Київській державній консерваторії ім. П. І. Чайковського (тепер Національна музична академія України імені П. І. Чайковського, НМАУ) за класом композиції в професорів К. Данькевича та Б. Лятошинського. У роки студентства товаришувала з майбутніми композиторами-шістдесятниками: Л. Грабовським, В. Годзяцьким, В. Сильвестровим, В. Губою та диригентом І. Блажковим. Брала участь у фольклорних експедиціях по Київщині та Львівщині. 1967 вступила до аспірантури Київської державної консерваторії (клас композиції професора Б. Лятошинського), через смерть керівника продовжила навчання в аспірантурі (1968-1971) Московської державної консерваторії ім. П. І. Чайковського (клас композиції професора М. Пейка [1916-1995]).

1965–1966 — викладач Київського педагогічного інституту імені О. М. Горького (тепер Український державний університет імені Михайла Драгоманова).

1966–1969 відвідувала лекції з історії театру (курс сценічної майстерності) в Київському державному інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (тепер Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого). 1968–1972 прослухала повний курс з мистецтвознавства та живопису на мистецтвознавчому факультеті в Київському художньому інституті (тепер Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури).

1972–1992 викладала експериментальний курс всесвітньої історії музики в Київському художньому інституті. Від 1994 — композицію та теоретичні дисципліни в Київській державній консерваторії ім. П. І. Чайковського; 2005–2009 — доцент, з 2009 — професор НМАУ ім. П. І. Чайковського. 2003 — музичні дисципліни в Тегеранському університеті (Іран).

Член правління Музфонду України (з 1973), координаційної ради Всеукраїнської музичної спілки (з 1997), комітету з присудження Національної премії України імені Тараса Шевченка (1993–2002), колегії Міністерства культури і мистецтв (1996–2008), експертної ради Всеукраїнського звіту майстрів мистецтв та художніх колективів регіонів України (2000–2004). Секретар НСКУ (1994).

Член журі багатьох хорових конкурсів.

Творчість

У творчому доробку різножанрова музика — оркестрова (для симфонічного та камерного оркестрів), камерна - для камерних ансамблів та різних інструментів соло (фортепіано, органа, скрипки, флейти тощо), вокальна - хорова, оркестрово-хорова, камерна вокально-інструментальна тощо. Автор 3 балетів, 2 опер, симфоній, кантат, ораторій та ін. Основна сфера творчості — хорова музика.

Співпрацювала з хормейстерами, серед яких П. Муравський, А. Авдієвський, В. Іконник, З-Б. Антків, Є. Савчук, С. Фоміних, Л. Бухонська (1944; тепер Росія — 2021; Україна), М. Кречко (1925–1996), Л. Байда (1960), М. Гобдич, О. Вацек (1955; усі — тепер Україна) та ін. Її твори виконували провідні хорові колективи України, симфонічні оркестри та камерні оркестри.

Серед ранніх творів: «Колисаночка» для сопрано і симфонічного оркестру (1959), «П’ять фантазій за картинами російських художників» для хору та симфонічного оркестру (1961–1962), «Казкова сюїта» для симфонічного оркестру (1961–1973), рапсодія «Думка» на слова Т. Шевченка для колоратурного сопрано, чоловічого хору та симфонічного оркестру (1964), балети «Метаморфози» (1962) і «Досвітні вогні» за однойменним твором Лесі Українки (1966–1967) та ін.

Творче формування припало на 1960-ті — початок 1970-х.

Музичний стиль Дичко сформувався на синтезі фольклорної традиції з сучасними модерновими засобами, що віддзеркалено в більшості творів, приміром, в хорових кантатах — «Червона калина» на тексти старовинних українських пісень XIV-XVII ст. для солістів, мішаного хору та інструментального ансамблю (1968), «Пори року» на народні слова для мішаного хору a capella (1973), «Карпатська» на вірші Д. Чередниченка для дитячого хору та симфонічного оркестру (1974) тощо.

Етап зрілості, оформлення індивідуальної манери письма Дичко увиразнено вже у композиції «Веснянки» для симфонічного оркестру (1969), симфоніях «Привітання життя» («Зелене Євангеліє») на вірші Б. І. Антонича для сопрано, баса та камерного оркестру (1972) та «Плуг» на вірші П. Тичини та М. Рильського для мішаного хору a capella (1976) тощо.

«Леся Дичко - Літургія (хор "Київ")».
Джерело ютуб канал «Камерний хор "Київ"».

«Сусанна Чахоян. Леся Дичко.Рапсодiя " Думка" на вiршi Тараса Шевченка.».
Джерело ютуб канал «Susanna Chakhoian».

«"Карпатські фрески" для органа».
Джерело ютуб канал «Ukrainian Live Classic».

Вокальна музика як головна галузь творчості стимулювала Дичко зосередитися на літературних джерелах. Поезія знайшла відображення у вокальних циклах: «Незгасна зоря» з шести романсів на слова М. Рильського для сопрано, тенора, баса і фортепіано (1965), «Казка» з трьох романсів на слова В. Коломійця для високого голосу та камерного оркестру (1966), «Пастелі» на вірші П. Тичини для мецо-сопрано та фортепіано, «Енгармонійне» на слова П. Тичини для високого голосу та фортепіано (обидва — 1967), творах для солістів та оркестру тощо.

Один із головних складників вокальної музики Дичко — твори духовної тематики. Автор трьох Літургій на канонічні тексти для різних хорових складів, циклу духовних концертів — «Отче наш» для баса та органа, «Благослови, душе моя, Господа» для мецо-сопрано та органа (обидва — 1995), «Тобі співаємо, Тебе благословимо» для сопрано та органа (1996), «Хваліте Господа з небес» (1997) для тенора, мецо-сопрано та органа (усі — на канонічні тексти) тощо.

Автор циклу творів для дітей: кантат «Сонячне коло» (1975), «Здрастуй, день на всій землі» (1976), «Барвінок», «Весна» (обидві — 1980), вокальних циклів «Сніжинки» та «Сонце і лінивий учень» (обидва - для голосу та фортепіано, 1978), опери-балету «Слава робочим професіям» (1977-2006) та ін.

Характерна риса творчості — синестезійній підхід: створення музики за мотивами живопису, вражень від спостерігання архітектурних споруд і втілення, «перекладення» візуальних образно-асоціативних спостережень у музичних композиціях. Захоплення живописом і дружба з сучасними українськими художниками надихнули на створення симфонічних фресок «Джерело» для солістів, жіночого, чоловічого, мішаного хорів та симфонічного оркестру (2011–2012) за картинами А. Чебикіна, В. Гуріна (1939–2018; Україна), В. Кулеби-Баринової, О. Дубовика, В. Прядки, М. Стороженка та Триптиха для мецо-сопрано, тенора та симфонічного оркестру (2017) за картинами В. Сидоренка, В. Перевальського, Ф. Гуменюка. Адаптування візуальних уявлень у музичний текст є у творах «П’ять фантазій за картинами російських художників (В. Сурикова, І. Левітана, В. Васнецова, І. Шишкіна)» для хору та симфонічного оркестру (1962–1972), циклах «Карпатські фрески» (1985), «Закарпатські фрески» (1986; обидва — для органа), «Фрески за картинами Катерини Білокур» у 2-х зошитах для скрипки і органа (1986), «Іспанські фрески» для мішаного хору, гітари та перкусії (1996), «Французські фрески» на тексти французьких поетів для балету, читця, мішаного хору, органа, духових та перкусії (2000), «Швейцарські фрески» на вірші швейцарських поетів (німецькою, французькою, італійською та ретороманською мовами) для мецо-сопрано, дитячого та мішаного хорів, органа, читців та перкусії (2001-2002) та ін.

Музиці Дичко притаманна програмність (майже всі твори мають «сюжетну назву»), візуальна картинність, театральність (ігрового, фольклорно-жанрового чи драматичного прояву). Мовна стилістика творів поєднує імпресіоністичну темброву колористику, національно-специфічну інтонаційність, автентику фольклористичного мелодизму, православно-церковну наспівність, модернову гармонічну виразність, використання складних ритмічних структур (поліритмію, поліметрію тощо). Незвичних тембрових барв досягає через використання нестандартних прийомів звуковидобування — неоекмеліки (різного характеру музичні шуми), виразової агогіки тощо.

Дичко тяжіє до нестандартних, міксованих жанрових форм: ораторія-балет («Слава робочим професіям»), опера-ораторія («Різдвяне дійство»), феєрія-концерт («Веселий концерт»), симфонія-кантата («Ти починаєшся з очей»). Ії індивідуальний авторський стиль характеризується різноманітністю образних тем: стихія пантеїзму, ідея подорожей, «храмова» символічність, героїко-патріотична гімнічність, обрядова фольклорність, географічна історичність, національна глибинність. Музика розкривається різними гранями: героїко-патетичною, лірико-епічною, імпресіоністично-пейзажною або експресивно-романтичною образно-звуковою символічністю.

Автор музики до фільмів: науково-популярних і документальних — «З натури малювала Катерина Білокур» (1989); анімаційних (див. Анімація): «Казка про місячне сяйво» (1968), «Риболовля восени» (1968), «Кримська легенда» (1968), «Як їжачок з Ведмедиком зустрічали Новий рік» (1975); художнього — «Климко» (1983, режисер М. Вінграновський).

Музику Дичко представлено на хорових фестивалях, конкурсах і концертах у США, Канаді, Франції, Великій Британії, Німеччині, Нідерландах, Бельгії, Данії, Іспанії, Італії, Угорщині, Болгарії, Польщі тощо.

Нагороди, визнання

1962 — Диплом І ступеня на огляді творчості молодих композиторів за хорово-симфонічну фантазію «Ранок Стрілецької страти» за картиною В. Сурикова (м. Москва, тепер Росія).

1997 — І премія Всеукраїнського конкурсу на найкращий патріотичний твір за хорову поему «Лебеді материнства».

1999 — срібна медаль Національної академії мистецтв України.

2003 — лауреат муніципальної мистецької премії «Київ» ім. А. Веделя за «Урочисту літургію» і «Швейцарські фрески».

2009 — золота медаль Національної академії мистецтв України і медаль Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського.

Кавалер орденів: Святого Рівноапостольного Князя Володимира ІІІ ступеня (1998), Княгині Ольги ІІІ ступеня (1999), Святої Варвари Великомучениці (2004), «За заслуги» ІІІ ступеня (2008) і ІІ ступеня (2017), Князя Ярослава Мудрого V ступеня (2009).

Додатково

1989 стала лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка за низку творів: дві ораторії - «І нарекоша ім’я Київ»(1982), «Індія-Лакшмі» (1989) і кантату «У Києві зорі» (1982). Частину премії віддала на встановлення пам’ятника Т. Шевченкові в Канаді.

Література

1. Гордійчук М. Леся Дичко. Київ : Музична Україна,1978. 80 с.
2. Дзюпина Є. Деякі принципи втілення карпатського фольклору в струнних ансамблях Л. Дичко, М. Скорика, Є. Станковича // Українське музикознавство. 1982. Вип. 17. С. 82–90.
3. Гусарчук Т. До проблеми індивідуально-особистісного в хоровій творчості Лесі Дичко // Науковий вісник Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського. 2002. Вип. 19. Кн. 3: Леся Дичко: Грані творчості. С. 13–39.
4. Пархоменко Л. Обриси творчого шляху Лесі Дичко // Науковий вісник Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського. 2002. Вип. 19. Кн. 3: Леся Дичко: Грані творчості. С. 144–152.
5. Фільц Б. Народна обрядовість у творчості Л. Дичко (на матеріалі кантат для дитячих хорів ) // Матеріали до українського мистецтвознавства. 2003. Вип. 3. С. 112–116.
6. Грабовський В. Національне музичне мистецтво у контексті духовності: про сакральну творчість Лесі Дичко // Науковий вісник Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського. 2007. Вип. 56. С. 224–232.
7. Бондар Є. Жанровий простір в творчості Л. Дичко // Вісник Прикарпатського університету. Мистецтвознавство. 2011. Вип. 21–22. С. 196–201.
8. Грица С. Леся Дичко в житті і творчості. Дрогобич : Посвіт, 2012. 272 с.
9. Луніна А. «Український музичний Куїнджі», або «Леся Дичко в житті і творчості» // Музика. 2013. № 3. С. 39–41.
10. Крепак К. В. Індивідуальність композиторського стилю Лесі Дичко // Вісник Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Педагогічні науки. 2017. № 2 (1). С. 151–158.
11. Луніна А. Є. Дичко, Леся Василівна (в авторській редакції). URL: https://vue.gov.ua/FREEARTICLES:Дичко,_Леся_Василівна

Автор ВУЕ

А. Є. Луніна

Покликання на цю статтю: Луніна А. Є. Дичко, Леся Василівна // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Дичко, Леся Василівна (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 22.02.2024