Джонсон-Серліф, Еллен

Джонсон-Серліф, Еллен (Johnson Sirleaf, Ellen)
Народження	29.10.1938
Місце народження	Монровія
Alma mater	Медісонський бізнес-коледж, Університет Колорадо в Боулдері, Гарвардський університет
Місце діяльності	Ліберія
Напрями діяльності	політика, державне управління, міжнародна діяльність
Відзнака	Нобелівська премія миру, Президентська медаль Свободи

Джо́нсон Се́рліф, Е́ллен (англ. Johnson Sirleaf, Ellen; 29.10.1938, м. Монровія, Республіка Ліберія) — політична та державна діячка, президент Ліберії (2006–2018), лауреат Нобелівської премії миру (2011).

Життєпис

1961 здобула бухгалтерську освіту в Медісонському бізнес-коледжі (США). 1970 отримала ступінь бакалавра економіки в Університеті Колорадо в Боулдері (англ. University of Colorado at Boulder), 1971 — ступінь магістра публічного адміністрування в Гарвардському університеті (США).

1965 почала кар’єру в Міністерстві фінансів Ліберії. 1972–1973 — помічниця міністра фінансів, 1977–1979 — заступник міністра фінансів; 1979–1980 — міністр фінансів Ліберії.

Після державного перевороту (12. 04. 1980) на запрошення нової влади очолювала державний Ліберійський банк розвитку й інвестицій. Проте вже в листопаді того ж року залишила країну під загрозою репресій за критику економічної політики очільника хунти, голови т. зв. Ради народної спокути (англ. Peopleʼs Redemption Council) С. Доу (1951–1990; Ліберія).

Працювала у Світовому банку (1973–1977, 1980; США). 1981–1985 — віцепрезидент африканського регіонального офісу американського банку «Сітібанк» («англ. Citibank»). 1986–1992 — віцепрезидент американського банку «Екватор Банк» («англ. Equator Bank»).

Діяльність

Політична кар’єра до президенства

На загальних виборах 1985, які мали стати формальним завершенням перехідного періоду в країні, була кандидатом у віцепрезиденти разом із претендентом на президентську посаду Дж. Доу (1934–1990; Ліберія). Усунена від кампанії внаслідок політично вмотивованих арешту й ув’язнення. Звільнена завдяки підтримці міжнародної спільноти, згодом обрана до Сенату. Відмовилася від посади на знак протесту проти фальсифікації результатів виборів. Після чергового арешту 1986 емігрувала до США.

Після початку Першої громадянської війни в Ліберії (1989–1997) підтримала повстання Національного патріотичного фронту Ліберії (англ. National Patriotic Front of Liberia) на чолі з Ч. Тейлором (нар. 1948; Ліберія). Стала міжнародним координатором організації, відповідала за залучення коштів з-за кордону на її потреби.

1992–1997 — помічниця адміністратора Програми розвитку ООН (ПРООН), директор Регіонального бюро ПРООН для Африки на посаді помічниці Генерального секретаря ООН.

1997 повернулася до Ліберії як політична суперниця Ч. Тейлора, якого засудила за схильність до авторитаризму. Опонувала йому на президентських виборах, посіла друге місце. Відмовилася ввійти до складу уряду Ч. Тейлора та залишила країну.

1997–1999 присвятила себе підприємництву та діяльності громадській у Кот-д’Івуарі.

Після Другої громадянської війни в Ліберії (1999–2003) повернулася на батьківщину, де очолила Комісію реформ урядування при перехідному уряді країни.

Президенство

2005 у другому турі виборів обрана президентом Ліберії. Обіймала посаду два терміни (2006–2018, з переобранням 2011).

Пріоритетами на посаді президента стали економічне відновлення країни, боротьба з корупцією та деескалація внутрішньої політичної напруги. За її каденції утворено Комісію правди та примирення (2006) для визначення й усунення з державних посад осіб, причетних до порушення прав людини під час громадянських воєн.

Відновлювала втрачені внаслідок збройних конфліктів позиції Ліберії на міжнародній арені для залучення іноземних інвестицій і допомоги на повоєнну відбудову країни.

На її каденцію припали спалахи хвороби, спричиненої вірусом Ебола (2014–2016), наслідком якої стали 4806 смертельних випадків (ситуаційний звіт Всесвітньої організації охорони здоров’я від 30. 03. 2016).

Міжнародна діяльність

Після завершення президентського терміну заснувала Президентський центр Еллен Джонсон Серліф із питань жіноцтва та розвитку (2018).

2019–2020 — посол доброї волі Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ). Від 2020 — співголова Незалежної панелі ВООЗ із питань готовності до пандемій та реагування на них.

Визнання

2011 лауреат Нобелівської премії миру (спільно з Л. Р. Ґбові та Т. Карман) «за їхню ненасильницьку боротьбу за безпеку жінок та жіноче право повноцінної участі в роботі з розбудови миру» (2011).

Президентська медаль Свободи (США, 2007), премія Індіри Ганді (2012).

Твори

• This Child Will Be Great: Memoir of a Remarkable Life by Africa's First Woman President. New York : HarperCollins Publishers, 2009. 352 p.

Література

1. Іващук Л. А., Удовик В. М. Премія миру в контексті гендерної рівності // Вісник Національної академії наук України. 2012. № 1. С. 69–72.
2. Cooper H. Madame President: The Extraordinary Journey of Ellen Johnson Sirleaf. New York : Simon & Schuster, 2018. 320 p.
3. Harry T., Niekerk R. Van. Searching for Meaning in the Life of Ellen Johnson-Sirleaf: A Call to Meaningful Responses to Tragedies // Journal for Person-Oriented Research. 2023. Vol. 9 (2). P. 93–103.

Автор ВУЕ

• В. В. Петрів

Покликання на цю статтю: Петрів В. В. Джонсон-Серліф, Еллен // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Джонсон-Серліф, Еллен (дата звернення: 10.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 10.07.2026