Геодезичні знаки

Геодези́чні зна́ки — наземні й підземні спеціальні інженерні споруди, пристрої або маркери, призначені для закріплення на місцевості геодезичних пунктів, координати та/або висоти яких визначені з високою точністю.

Тріангуляційний пункт Фельштин (Україна)

Загальна характеристика

Геодезичні знаки забезпечують довготривале збереження геодезичних пунктів, розпізнавання їх на місцевості, можливість повторних спостережень і передачу координат на інші території. До геодезичних знаків належать: центри пунктів, репери, маркери, сигнали, піраміди, вежі; в новітній практиці — також антенно-референтні глобальні навігаційні супутникові системи (ГНСС; англ. Global Navigation Satellite System, GNSS), які безперервно фіксують сигнали від штучних супутників.

Геодезичні знаки є матеріальною основою геодезичних мереж — систем просторово взаємопов’язаних точок, які використовують для геоінфомаційного картографування, землеустрою, будівництва, навігації, моніторингу деформацій земної кори та вивчення параметрів фігури Землі.

Історична довідка

Ідея закріплення опорних точок для вимірювання великих територій виникла разом із розвитком геодезії й картографії у ранньомодерну добу (кінець 15 — початок 16 ст.). Перші прототипи геодезичних знаків використовували у 16–17 ст. під час тріангуляційних вимірювань. Зачинателем системного застосування геодезичних знаків вважають математика і картографа В. Снелліуса (1580–1626; Нідерланди), який у 1615–1617 уперше застосував метод тріангуляції для визначення довжини градуса меридіана в Нідерландах. Для побудови трикутникової мережі використовували спеціально вибрані сигнальні точки — церковні вежі, пагорби, штучні сигнали. Ця система заклала концептуальні основи геодезичних пунктів і знаків. Подальший розвиток концепції пов’язаний із роботами астрономів Ж. Пікара та родини Кассіні — Дж. Д. Кассіні, Ж. Кассіні (1677–1756), С.-Ф. Кассіні де Тюрі (1714–1784), Ж.-Д. Кассіні (1748–1845; усі — Франція), котрі у 17–18 ст. розвинули великомасштабні тріангуляційні мережі у Франції. Тоді ж набули поширення спеціально споруджені дерев’яні та кам’яні сигнальні споруди. У 18 ст. геодезичні знаки стали невід’ємним складником державних картографічних служб Франції, Великої Британії, Російської імперії, Австрійської імперії (Австро-Угорщини) та Пруссії. У цей період вони остаточно набули статусу обов’язкових елементів тріангуляційних і нівелірних мереж, що формували основу точного картографування територій держав.

Важливий внесок у розвиток теоретичної та практичної геодезії зробив Й. К. Ф. Гаусс, який удосконалив методи тріангуляції, розробив математичні підходи до опрацювання геодезичних вимірів і заклав основи сучасного зрівнювання геодезичних мереж методом найменших квадратів.

У 1816–1855 астроном і геодезист В. Струве організував і реалізував створення мережі тріангуляційних пунктів, що простягалася на відстань понад 2 800 км від півночі Норвегії до узбережжя Чорного моря (див. Геодезична дуга Струве). Для цієї мережі було закладено систему стабільно закріплених геодезичних знаків із кам’яними центрами, підземними маркерами та наземними сигнальними спорудами (пірамідами, вежами та штативними сигналами. Дуга Струве стала одним із найвизначніших геодезичних проєктів 19 ст., що вперше забезпечив високу точність визначення параметрів Землі на міждержавному рівні. Як пам’ятка внесена до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО у 2005 (№ 1 187).

Розвиток геодезичних знаків у світі

У 19 ст. більшість держав перейшла до створення національних геодезичних мереж. Геодезичні знаки у цей період класифікувалися за функціями: планові (тріангуляційні) пункти, нівелірні знаки (репери), гравіметричні пункти, астрономічні пункти.

У 20 ст. класичні тріангуляційні мережі доповнилися полігонометричними та електронними далекомірними системами. Після появи супутникової геодезії (GPS, GLONASS, Galileo) почався новий етап розвитку: традиційні наземні знаки стали поєднувати з постійно діючими супутниковими станціями (CORS, GNSS). Новітня світова геодезична інфраструктура ґрунтується на глобальних мережах, зокрема системах International GNSS Service (IGS), що забезпечують високоточне позиціонування у глобальній геоцентричній (див. Геоцентризм) системі координат.

Геодезичні знаки в Україні

На українських землях системне закладання геодезичних знаків почалося у 1 й половині 19 ст. в межах топографічних робіт Російської імперії та Австро-Угорщини. Важливу роль відіграло створення мережі тріангуляційних пунктів для військової картографії. Окремі пункти геодезичної дуги Струве були закладені на території сучасної України (Одеська область), що стало першим міжнародним геодезичним проєктом на теренах України. Системне формування державної геодезичної мережі в Україні розпочалося 1822 у період діяльності Корпусу військових топографів. Однак централізований розвиток мережі відбувся після створення у 1924 в м. Харкові Українського геодезичного управління. У радянський період геодезичні знаки поділялися на:

• астрономо-геодезичні пункти I–II класів;
• геодезичні мережі згущення III–IV класів;
• нівелірні репери;
• гравіметричні пункти.

Типовими зовнішніми знаками були дерев’яні піраміди, металеві сигнали та бетонні центри. У лісистій місцевості висота сигналів могла перевищувати 30 м.

Після набуття Україною незалежності розпочалася модернізація геодезичної основи держави. У 1998 Кабінет Міністрів України затвердив нові принципи побудови Державної геодезичної мережі України (ДГМ), що передбачали перехід від класичних тріангуляційних систем до супутникових технологій.

На початку 21 ст. ДГМ включає:

• фундаментальну геодезичну мережу;
• мережі 1–3 класів;
• нівелірну мережу;
• гравіметричну мережу;
• мережу постійно діючих ГНСС-станцій.

Дедалі більшого значення набувають цифрові геодезичні системи та супутникові референтні мережі, які частково замінюють традиційні геодезичні знаки, хоча останні залишаються необхідними для інженерних, кадастрових і моніторингових робіт.

Значення

Геодезичні знаки є ключовим елементом геопросторової інфраструктури держави. Вони забезпечують єдність координатного простору, точність картографування, функціонування Державного земельного кадастру, інженерне проєктування та моніторинг геодинамічних процесів. Розвиток супутникових технологій трансформує форму геодезичних знаків, але не скасовує їхнього фундаментального значення як опорних пунктів просторових вимірювань.

Література

1. Vaníček P., Krakiwsky E. Geodesy: The Concepts. Amsterdam : North-Holland Publishing Company, 1986. 697 p.
2. Torge W. Geodesy. 3rd ed. Berlin ; New York : de Gruyter, 2001. 416 p.
3. Hofmann-Wellenhof B., Moritz H. Physical Geodesy. Wien ; New York : Springer, 2005. 403 p.
4. Мала гірнича енциклопедія : у 3 т. / за ред. В. С. Білецького. Донецьк : Донбас, 2007. Т. 2. 670 с.
5. U.S. National Geodetic Survey. Geodetic Surveying and the North American Datum. NOAA Technical Report, 2007. URL: https://www.ngs.noaa.gov
6. Ordnance Survey. A History of the Ordnance Survey. Southampton : Ordnance Survey, 2011. 120 p.
7. Баран П. І. Інженерна геодезія. Київ : [б. в.], 2012.
8. Leick A., Rapoport L., Tatarnikov D. GPS Satellite Surveying. 4th ed. Hoboken : Wiley, 2015. 584 p.
9. Тревого І., Дрбал А., Ільків Є. Дослідження технічних характеристик стінових нівелірних знаків. Львів, 2021.
10. Struve Geodetic Arc // UNESCO World Heritage Centre. URL: https://whc.unesco.org/en/list/1187/

Автор ВУЕ

В. С. Білецький

Покликання на цю статтю: Білецький В. С. Геодезичні знаки // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Геодезичні знаки (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 24.06.2026