Вільшина, Остап
Вільши́на, Оста́п (справжнє імʼя: Пентелейчу́к, Ю́рій Пили́пович; криптоніми: В. О., П-чук; 14. 03. 1899, с. Рогізна, тепер у складі м. Чернівці, тепер Україна — 15. 05.1924, с. Ленківці, тепер у складі м. Чернівці, тепер Україна) — поет, прозаїк, літературний критик, публіцист, громадсько-культурний діяч. Писав українською мовою.
|
Вільшина, Остап | |
|---|---|
| Псевдоніми | Остап Вільшина |
| Справжнє ім’я | Юрій |
| Справжнє прізвище | Пентелейчук |
| Народження | 14.03.1899 |
| Місце народження | Чернівці (місто) |
| Смерть | 15.05.1924 |
| Місце смерті | Чернівці (місто) |
| Місце діяльності | Україна |
| Напрями діяльності | літературна творчість, громадська діяльність |
Життєпис
Народився в багатодітній родині сільського ремісника. Початкову освіту здобув у школі с. Рогізна. Малолітнім працював на цукровому заводі, від нещасного випадку отримав опіки, відтак лікувався. Упродовж 1915–1920 (з перервами) навчався в Чернівецькій учительській семінарії. Організував там таємний літературний гурток, який об’єднував любителів української культури й історії. 1917 мобілізований до австрійської армії на італійський фронт для участі в Першій світовій війні. Тяжко захворів на запалення легень. Восени 1920 Вільшину забрали до румунської армії, з якої він дезертирував. Переховувався на Буковині, Закарпатті. В м. Ужгороді працював у громадській благодійній організації «Комітет допомоги українським збігцям», познайомився з А. Волошиним, М. Садовським, В. Пачовським, В. Бірчаком, М. Підгірянкою та ін. Продовжував хворіти.
1922 поліція розшукала Вільшину і відправила на підрумунську територію — до в’язниці м. Чернівців. Через кілька місяців його знову мобілізували до війська, з якого він утік. Жив у гірському с. Усть-Путилів (тепер с. Усть-Путила Вижницького р-ну Чернівецької обл.). Згодом сім’я переїхала до с. Ленківці. Помер від туберкульозу.
Творчість
Перший відомий вірш «Молитва» датований 11. 04. 1920. Дебютував 10. 06. 1920 в чернівецькому двотижневику «Каменярі» віршем «Над могилою учительки П. Б.». Друкувався також у чернівецькому місячнику «Промінь» (часопис), львівському двотижневику «Світ дитини», «Календарі “Зоря” на переступний рік 1924» (1923). У 1930-х публікував твори в чернівецьких виданнях «Самостійна думка», «Самостійна думка української матері», «Українська ластівка», виданнях української діаспори в Канаді та США.
Автор рукописних збірок «З-над Пруту» (зберігається у Відділі рукописів та текстології Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України [ф. 119, од. зб. 352]) та «Жмуток незабудьків» (призначена для дітей), підготовлених 1923, але не виданих.
Художня спадщина поета кількісно невелика (до ста віршів), у ній помітне захоплення П. Тичиною, Д. Загулом, В. Кобилянським, творчістю «Молодої музи» й народнопісенною традицією. Поет прагнув передати якнайбільше власного чуття в ліричній формі. Вигнанство, тяжка хвороба зумовили органічну єдність національно-патріотичних та особистісних, екзистенційних мотивів у творчості письменника («В чужину», «Син гуцульських гір», «Коли б я птахом був…», «Там, де тужить калина…», «Люблю я Буковину…», «Плаче небо… Плачуть квіти…»). Герой ліричний демонструє силу духу й глибоку перейнятість інтересами загалу, майже без патетики (див. Патетичне) героїзує «стрілецьку Голгофу» («Шуміла липа…»), пропагує працю як спосіб здобуття народом кращої долі («Несу у серці біль…», «Я плакать не буду!..», «Веснянка», «Пролетарський дзвін»), прагне розважити читача з неінтелігентського середовища («Про глухого та губатого в церкві», «Хрін і Пастернак»). Властиві молодості любовні страждання зосереджені в проникливих мініатюрах «Стріча», «Прийшла… Усміхнулась…», «За тобою», «З прив’ялих еротез», а світла печаль — у пейзажних замальовках («Лине осінь… Гай жовтіє…», «Ой гаю мій рідний, що сталось з тобою…», цикл «З осінніх настроїв»). Творчість Вільшини перегукувалася з творчістю інших його сучасників, які тяжко переживали складну ідеологічну й духовну ситуацію на підрадянській Україні та на інших розрізнених частинах України і фактично попереджали про небезпеку ворожих людині глобальних апокаліптичних зрушень («На чужині», «Куди лиш не гляну…», «Їде Осінь пустими полями…», «Чорна ніч (фрагмент із поеми)»). Візія «постаті Христової розп’ятої» на рідній землі суголосна з візією П. Тичини у вірші «Скорбна мати». Засторозі дегуманізації життя присвячені вільні переспіви творів болгарина С. Чуккалова, представника романдської літератури Р. Моракса, індійського письменника Р. Тагора.
У творчості для дітей поет тяжів до національно-культурницьких мотивів, вона пронизана життєлюбством і турботою про майбутнє нації («Україна», «Люби, дитино!..», «Ранок», «Над колискою»).
Вільшина не встиг продемонструвати експериментування з формою поетичних творів, однак подав цікаві зразки елегії, медитації (в поезії), сонета, тріолета, байки, сміховинки. Національний (суто буковинський) колорит поезії створював завдяки вкрапленню лексичних діалектизмів, специфічних форм деяких слів, а на рівні змісту й підтексту — майстерному відтворенню психоемоційних настроїв буковинця — творчої людини із соборницьким мисленням, якій випало жити в переломові часи.
У новелах письменника змальовано протистояння народу більшовицькій окупації підрадянської України («На Шевченковій могилі», «В хвилях революції»). Заявив про себе як літературний критик і публіцист, автор статей, рецензій, заміток про громадсько-культурне життям Буковини, Закарпаття, Наддніпрянщини, про нові літературні видання на цих територіях. Аналітичний хист, естетичний смак, вимогливість, точність і доброзичливість в оцінках, турбота про читача рецензованих книжок — основні якості літературно-критичних виступів письменника.
Визнання
Іменем Остапа Вільшини названо вулицю і чотири провулки в м. Чернівцях.
2003 в Рогізні (тепер частина м. Чернівців) відкрито пам’ятник письменникові [скульптор В. Гамаль (нар. 1948; тепер Україна)].
Твори
- [Поезії] // Яворова сопілка: Творчість народних поетів / Упоряд. Ю. І. Балеги, В. Ю. Вовчка, В. П. Густі та ін. Ужгород : Карпати, 1991. С. 47–66.
- [Поезії] // Письменники Буковини другої половини ХІХ — першої половини ХХ століття : в 2 ч. / Упоряд.: Б. І. Мельничук, М. І. Юрійчук. Чернівці : Прут, 2001. Ч. 1. С. 675–690.
- Вільшина Остап. Я — син вільного роду. Чернівці : Букрек, 2006. 168 с.
Література
- Коржупова А. П. Буковинський поет Остап Вільшина // Українське літературознавство. 1970. Вип. 8. С. 119–124.
- Погребенник Ф. П. Вільшина Остап // Українська літературна енциклопедія : в 3 т. / Відп. ред. І. О. Дзеверін. Київ : «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1988. Т. 1. С. 324.
- Мельничук Б. Назавше двадцятип’ятилітній // Вільшина О. Я — син вільного роду. Чернівці : Букрек, 2006. С. 5–16.
- Старик В. Пантелейчук Юрій Пилипович // Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Енциклопедія : в 4 т. Івано-Франківськ : Манускрипт-Львів, 2020. Т. 3. С. 61–62.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Мельничук Б. І., Ковалець Л. М. Вільшина, Остап // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Вільшина, Остап (дата звернення: 11.10.2026).
Покликання на цю статтю: Мельничук Б. І., Ковалець Л. М. Вільшина, Остап // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Вільшина, Остап (дата звернення: 11.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 07.08.2024
