Військовополонені

Військовополоне́ні — особи, які належать до збройних сил сторони, яка перебуває у стані війни, добровольці, партизани, учасники руху опору та інші комбатанти, а також деякі некомбатанти (військові кореспонденти, члени екіпажів торговельного флоту й цивільної авіації, духовенство, медичний персонал й інші), які під час війни опинилися під владою ворожої сторони.

Історична довідка

Сучасне поняття започатковано у 19 ст. під час Громадянської війни в США 1861–1865. Юрист і політичний філософ Ф. Лібер на основі законів і звичаїв польових військ США, що воювали проти Конфедеративних Штатів Америки, розробив положення (Кодекс Лібера; 1863) щодо осіб, які мають право на захист як військовополонені: члени особового складу збройних сил (ЗС); особи, які беруть участь у масовому повстанні ворожої країни або належать до груп, що приєдналися до армії. Документ виключав осіб нерегулярних сил, які воюють без уповноваження (не входять до складу організованої ворожої армії та не беруть постійної участі у війні), тому із ними належало поводитися як із грабіжниками або піратами (Кодекс Лібера, ст. 82).

Питання про захист нерегулярних учасників бойових дій як військовополонених набуло актуальності під час франко-прусської війни 1870–1871 для «франтирерів» (фр. franc-tireurs; див. Франтирери і партизани) — військових, які не були членами особового складу ЗС Франції, але були призвані французьким урядом воювати. Франтирерів, захоплених у полон зі зброєю, без форми і дозволу воювати від французького уряду, піддавали позасудовим стратам.

1874 у Брюсселі (Бельгія) на конференцію для тлумачення звичаїв сухопутної війни зібрались 15 європейських держав. Відбулась дискусія щодо статусу нерегулярних сил, які не мали вищого командування, керівництва і регламенту, керувалися лише патріотичним поривом і не могли дотримуватися законів і звичаїв війни. Франція, яку підтримали менші європейські держави, нездатні утримувати професійні війська, вимагала юридичного визнання громадян, що носять зброю для захисту своєї країни. Натомість Німеччина вважала, що нерегулярні сили призводять до військової ескалації та репресалій і мають бути поза законом. Зрештою Брюссельська декларація (1874) передбачила, що статус військовополонених мають не лише захоплені члени регулярних ЗС, але й ополчень, добровольчих загонів та озброєні під час масового повстання (франц. levеe en masse) особи, для яких встановили чотири критерії: є командир, відповідальний за підлеглих; відмітний знак, добре розпізнаваний на відстані; відкрите носіння зброї; здійснення операції згідно із законами і звичаями війни. Брюссельська декларація не стала обов’язковою до виконання, але визначений нею термін «військовополонені» згодом практично без змін ухвалили Гаазькі конвенції з міжнародного гуманітарного права 1899 і 1907, Женевські конвенції 1949 (а саме III Женевська конвенція про поводження із військовополоненими; далі — ІІІ Женевська конвенція).

Під час Першої світової війни держави уклали двосторонні угоди, в яких уточнили право на статус військовополонених (наприклад, Угода між Францією та Німеччиною щодо військовополонених 1918; Угода між США та Німеччиною щодо військовополонених, медичного персоналу й цивільного населення 1918). Женевська конвенція про військовополонених (1929, чинна від 1931), посилаючись на Гаазькі конвенції 1907, поширила дію на осіб, захоплених у полон у ході морських або повітряних військових операцій (Перша світова війна стала прикладом масових убивств тих, хто вижив після морських нападів).

Наявність чисельних нерегулярних сил під час Другої світової війни виявила необхідність уточнення поняття «військовополонені». Зокрема, керівництвом СРСР не були підписані Гаазькі (1899, 1907) і Женевська (1929) конвенції, тож їхній правовий режим не поширювався на військових Червоної армії. У 1941–1945 величезна кількість червоноармійців опинилась у полоні. На території окупованої Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) у понад 180 нацистських таборах [найбільші — Дарницький (під м. Києвом), Володимир-Волинський (Волинь), «Богунія» (Житомирщина), «Гросс-лазарет» (м. Славута), «Цитадель» (м. Львів), «Уманська яма» і «Хорольська яма» (обидва — Полтавщина)], в яких смертність від голоду, хвороб і тортур наближалася до 60 %, загальна кількість загиблих радянських військових склала 1 млн 367 тисяч осіб. Також звичайною практикою нацистів були позасудові страти партизан (до 1944 у партизанських операціях брали участь 250 000 радянських солдатів).

Перелік осіб, які мають право на статус військовополонених, був узгоджений ІІІ Женевською конвенцією (12.08.1949). Згідно із нею крім чотирьох критеріїв, встановлених міжнародними документами раніше, під визначення підпадають: члени ополчень або добровольчих загонів, які належать до воюючої сторони, навіть якщо вони діють на окупованій території; члени особового складу ЗС, які заявляють про належність до уряду або органів влади, не визнаних державою, що тримає їх у полоні; члени або колишні члени особового складу ЗС, які були повторно інтерновані на окупованій території.

Спірні питання, неврегульовані ІІІ Женевською конвенцією, були доопрацьовані у Додаткових протоколах [1977 (після появи партизанської війни); Протокол І щодо захисту жертв міжнародних конфліктів збройних; Протокол ІІ — неміжнародних конфліктів збройних]. У разі застосування Протоколів їхні норми враховують нарівні із конвенцією, проте Протоколи визнають, що їхнє застосування не обмежує права будь-якої особи вважатися військовополоненим відповідно до статті 4 ІІІ Женевської конвенції.

Міжнародно-правові документи

Міжнародно-правові документи, які надають статус військовополоненого категоріям осіб в умовах міжнародного конфлікту збройного:

• IV Гаазька конвенція про закони і звичаї сухопутної війни (1907) і Положення про закони і звичаї сухопутної війни (1907);
• Конвенція про поводження з військовополоненими (Женевська конвенція 1929, регулювала поводження із військовополоненими у Другій світовій війні);
• ІІІ Женевська конвенція і Додаткові протоколи.

Стаття 4 III Женевської конвенції проголошує, що військовополонені — це особи, які потрапили під владу ворога й належать до категорій:

1) весь особовий склад ЗС воюючої сторони (включно із членами ополчення або добровольчих загонів, які є їхньою частиною);

2) особовий склад добровольчих загонів та інших ополчень, включно з особовим складом організованих рухів опору, які належать до однієї із воюючих сторін і діють на своїй території або за її межами, навіть якщо цю територію окуповано;

3) особовий склад регулярних ЗС, які заявляють про свою відданість урядові або владі, не визнаних державою, яка тримає у полоні;

4) особи, які супроводжують ЗС, але безпосередньо не входять до їхнього складу (наприклад, цивільні особи з екіпажів військових літаків, військові кореспонденти, постачальники, особовий склад робочих підрозділів або служб побутового обслуговування ЗС, за умови, що вони отримали на це дозвіл тих ЗС, які вони супроводжують);

5) члени екіпажів суден торговельного флоту, цивільних повітряних суден сторін збройного конфлікту (якщо не користуються сприятливішим режимом згідно з іншими положеннями міжнародного права);

6) населення неокупованої території, іще не сформоване в регулярне військо, яке озброюється (відкрито носить зброю та дотримується законів і звичаїв війни) для боротьби із ворогом, що вторгається.

За ознакою поводження із військовополоненими ІІІ Женевська конвенція до них прирівнює:

1) інтернованих на розсуд держави-окупанта осіб, які належать/належали до ЗС окупованої країни;

2) осіб, які підлягають інтернуванню відповідно до міжнародного права, дипломатичної та консульської практики і договорів.

III Женевську конвенцію застосовують до військовополонених з моменту, коли вони потрапили у полон, до їхнього остаточного звільнення й репатріації.

Порівняно із визначенням у III Женевській конвенції, Протокол І дає більш стисле і лаконічне визначення терміну — військовополоненими вважають усіх осіб, які входять до складу ЗС, груп і підрозділів, що знаходяться під відповідальним командуванням і потрапляють під владу супротивної сторони.

Особи зі складу регулярних ЗС отримують статус і користуються правом військовополонених незалежно від дотримання, а учасники іррегулярних сил (партизани) лише за умови дотримання законів і звичаїв війни. Якщо на окупованих територіях держава-окупант із міркувань безпеки вирішить інтернувати осіб зі складу ЗС, які повернулися до цивільного життя, вона повинна забезпечити їм статус військовополонених. Якщо нейтральна держава інтернує військовослужбовців, які опинилися на її території у пошуках захисту, вона повинна забезпечити їм поводження, передбачене для військовополонених (за відсутності сприятливішого звернення).

Військовополонених мають якомога швидше евакуювати із зони бою. Під час допиту вони зобов’язані повідомити прізвище, ім’я, військове звання, дату народження, армійський, полковий, особовий чи серійний номер (якщо цього немає, іншу рівноцінну інформацію), на інші запитання мають право не відповідати. Відповідальність за військовополонених несе держава, яка їх захопила, а не окремі командири (що не виключає відповідальності кримінальної останніх за злочини проти них). У ст. 13 ІІІ Женевської конвенції визначено правила поводження із військовополоненими. Держава, яка утримує в полоні:

• поводиться із військовополоненими гуманно;
• утримується від будь-яких незаконних актів чи бездіяльності, які спричиняють смерть або створюють серйозну загрозу здоров’ю військовополоненим, що є порушенням конвенції;
• не має права піддавати військовополонених фізичному каліченню, медичним чи науковим експериментам;
• може використовувати працездатних військовополонених для виконання певних робіт (заборонено залучати до виконання робіт, які мають шкідливий для здоров’я або небезпечний характер);
• не має права застосовувати репресії;
• зобов’язана забезпечити безоплатне утримання, медичну допомогу, необхідний одяг, харчування.

Військовополонені мають право:

• на повагу їхньої особи і честі;
• бути захищеними, зокрема від актів насильства, залякування, образ і цікавості публіки;
• одержувати поштою чи будь-якими іншими способами індивідуальні та колективні посилки (зокрема, продукти харчування, одяг, медикаменти, предмети релігійного, освітнього чи розважального характеру або інші, що можуть задовольнити їхні потреби);
• мати у своєму розпорядженні речі та предмети особистого користування.

Табори полонених розташовують у достатньо безпечному місці на суші, вони не повинні заважати обстрілу військових об’єктів. Військовополонені зберігають правосуб’єктність і можуть передавати юридичні документи через держави, що взяли їх у полон, або через Міжнародний рух Червоного Хреста і Червоного Півмісяця. Невдала втеча військовополонених карається лише дисциплінарною відповідальністю. Після втечі під час повторного полону військовополонені не повинні зазнавати покарання.

Виключення та особливі випадки

Некомбатанти

Особи, які йдуть зі ЗС, але не входять до їхнього складу безпосередньо (постачальники, військові кореспонденти, духовенство, медичний персонал, інші), є некомбатантами. Можуть мати зброю лише для самозахисту. Проти них забороняється застосовувати зброю доти, доки вони не візьмуть безпосередньої участі у бойових діях (у разі участі у бойових діях некомбатанти набувають статус комбатантів).

Незаконні комбатанти

Від початку 20 ст. в юридичній літературі, праві прецедентному і статутах військових часто вживається термін «незаконний комбатант», який не користується захистом конвенцій комбатант/учасник бойових дій, «непривілейований учасник». Під цією дефініцією розуміють особу, яка бере безпосередню участь у бойових діях, не маючи на це права, тому її не можна відносити до військовополонених у разі потрапляння під владу противника. Термін застосовують до цивільних осіб, що беруть безпосередню участь у бойових діях, народного ополчення й інших добровільних формувань, зокрема учасників організованих рухів опору, які не входять до складу регулярних ЗС, проте належать до однієї зі сторін збройного конфлікту за умови, що вони не дотримуються вимог ст. 4 III Женевської конвенції. Режим військового полону не поширюється на медико-санітарний персонал і священнослужителів (незаконних комбатантів), які опинившись під владою ворога можуть бути затримані лише тоді, коли цього вимагають санітарний стан і духовні потреби військовополонених. Вони можуть продовжувати здійснювати свої медичні й духовні обов’язки на користь військовополонених зі складу тих ЗС, до яких належать самі, проте самі військовополоненими не вважаються (ст. 33 III Женевської конвенції).

Шпигуни і лазутчики

Такій категорії осіб як шпигуни (лазутчики) приділена увага в IV Гаазькій конвенції про закони і звичаї сухопутної війни (1907), а також у Протоколі І (1977). У разі затримки (арешту) під час шпигунства така особа «не має права на статус військовополоненого, і з нею можуть поводитися як зі шпигуном» (ст. 46 Протоколу І). Шпигун, спійманий на місці, не може бути покараний без попереднього суду. Також шпигун, що повернувся до своєї військової частини і вже після цього потрапив у полон до ворога, визнається військовополоненим і не підлягає жодній відповідальності за колишні свої дії (ст. 31 IV Гаазької конвенції).

У Протоколі І наявна низка положень, що містять ознаки, за якими шпигунство відрізняють від інших дій комбатантів. Так, осіб зі складу ЗС сторони, що перебуває в збройному конфлікті, які від імені цієї сторони збирають або намагаються збирати інформацію на території, контрольованій супротивною стороною, не вважають особами, що займаються шпигунством, якщо діючи у такий спосіб одягнені у формений одяг своїх ЗС, а називаються військовими розвідниками. У разі захоплення противником вони користуються правами військовополонених.

Найманці

У міжнародному гуманітарному праві встановлена норма, згідно з якою найманці — особи, спеціально завербовані для участі у збройному конфлікті з метою отримання матеріальної винагороди. Вони не перебувають під захистом законів і звичаїв війни. Це кримінальні злочинці, які не мають права на статус комбатанта, а отже, і військовополонених відповідно до ст. 47 Протоколу І, Конвенції ООН про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців (1989). На відміну від найманців участь добровольців у воєнних діях однієї зі сторін, що воюють, є правомірною. Вони входять до особового складу ЗС, внаслідок чого набувають статусу законних комбатантів, а у випадку потрапляння в полон — військовополонених.

Військові радники

Від найманців слід відрізняти військових радників, що не беруть безпосередньої участі у воєнних діях. Військовий радник або фахівець — це військовослужбовець однієї держави, який відповідно до міжнародного договору прямує в іншу державу для надання допомоги у створенні ЗС, підготовки військових кадрів, навчання військ, обслуговування бойової техніки та озброєння, а іноді й для допомоги в організації та веденні бойових дій. Для уникнення невизначеності й довільних рішень під час захоплення у полон Протокол І передбачає, що особу, яка бере участь у військових діях та опинилась у противника, вважають військовополоненою і з нею повинні поводитись як із військовополоненою, навіть якщо є сумніви відносно її права на такий статус. У цьому випадку питання повинне вирішуватися пізніше відповідним судовим органом (згідно зі ст. 5 III Женевської конвенції і ст. 45 Протоколу І). Слід відрізняти найманців від осіб, які беруть участь у збройному конфлікті з інших (нематеріальних) міркувань: політичного співчуття, спільності ідеології, релігії.

Особи, які залишили на парашуті літальний апарат

Під час розробки Протоколу І постало питання, як забезпечити застосування правових гуманітарних норм до осіб, які покидають літальний апарат, що терпить лихо, на парашуті. Досягли угоди, що особі, яка залишила на парашуті літальний апарат, що терпить лихо, «після приземлення на територію, яку контролює супротивна сторона, надають можливість здатися у полон до того, як вона стане об’єктом нападу, якщо не стає очевидним, що вона вчиняє ворожу дію». Подібне положення забезпечує гуманне поводження з особою, яка спускається на парашуті, якщо вона не відкриває стрілянину й не здійснює інших ворожих дій стосовно тих, хто знаходиться на землі.

Закінчення воєнних дій

Після закінчення воєнних дій військовополонених без зволікання звільняють і репатріюють, за винятком осіб, проти яких було розпочато кримінальне провадження за скоєні злочини. Утримання у полоні за деяких обставин може завершитися раніше — важкопоранені та важкохворі військовополонені повинні бути відправлені на батьківщину або госпіталізовані у нейтральних країнах, як тільки вони будуть у стані, що дозволяє перевезення. Не чекаючи закінчення війни, конфліктуючі сторони із гуманних міркувань можуть домовитися про обмін військовополоненими (частина IV Женевської конвенції 1949). Практика Першої і Другої світових воєн, інших війн і збройних конфліктів доводить, що у будь-яких державах і арміях світу грубо порушують положення конвенцій про військовополонених. Механізми контролю за дотриманням норм міжнародного гуманітарного права відносно визначення статусу полонених і поводження з ними, є недостатньо ефективними (станом на 2024).

Військовополонені і російсько-українська війна

В українському законодавстві визначення поняття, поводження й тримання військовополонених визначають: «Інструкція про порядок виконання норм міжнародного гуманітарного права у Збройних Силах України» (наказ Міністерства оборони України № 164 від 23.03.2017; пункт 8 глави 2 розділу ІІ); Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку тримання військовополонених» (№ 413 від 05.04.2022), «Про утворення Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими» (№ 257 від 11.03.2022), «Про затвердження Порядку здійснення заходів щодо поводження з військовополоненими в особливий період» (№ 721 від 17.06.2022).

Державні органи України, що займаються пошуком і звільненням полонених: Національне інформаційне бюро; Об’єднаний Центр з пошуку та звільнення полонених при Службі безпеки України (СБУ); Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими [у складі представників Головного управління розвідки (ГУР) Міноборони України, РНБО, СБУ, Міноборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Збройних сил України, Національної гвардії України, Національної поліції України, Державної прикордонної служби України, Міністерства національної єдності України (до 03.12.2024 — Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України), Міністерства юстиції України, Міністерства економіки України, Міністерства охорони здоров’я України, офісу Генерального прокурора]; Головне слідче управління Національної поліції України; Уповноважений Верховної Ради України з прав людини; Уповноважений з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин. Від початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну (24.02.2022; див. Російсько-українська війна) точна кількість військовополонених українців невідома. Для того, щоб людина отримала статус військовополоненого, її перебування у полоні має підтвердити Міжнародний рух Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, однак організація не має безперешкодного доступу до всіх військовополонених. Іноземних добровольців, які воюють на боці України, РФ часто класифікує як найманців, що суперечить міжнародному праву і призводить до кримінального переслідування та суворих вироків для цих осіб.

Полонені

Неологізм вантаж 500 (500-й) виник як позначення полонених (військових, цивільного населення, волонтерів й ін.), визволених із неволі під час збройного конфлікту на території Донецької і Луганської областей України. Поняття з’явилося спонтанно, коли співачка-волонтер Р. Лижичко та її команда вивозили полонених, серед яких був 500-й визволений (за номером по порядку; з інтерв’ю співачки каналу Еспресо TV 20.11.2014). До цього у воєнній термінології поняття не вживали.

Джерела

1. Женевська Конвенція про поводження з військовополоненими від 12 серпня 1949 р. // Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_153#Text
2. Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 р. // Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_199#Text
3. Международное право / Сост.: А. В. Трояновский, Ю. В. Чайковский. Одесса : Феникс, 2010. 768 с.
4. Basic Principles of the Legal Status of the Combatants Struggling Against Colonial and Alien Domination and Racist Regimes // United Nations. URL: https://docs.un.org/en/A/RES/3103(XXVIII)

Література

1. Короткий Т. Р. К вопросу о правомерности применения термина «незаконный комбатант» // Альманах международного права. 2009. № 1. С. 203–220.
2. Грушко М. В. Поняття «військовополонений» в міжнародному гуманітарному праві // Актуальні проблеми держави і права. 2010. Вип. 52. С. 377–387.
3. Дем’яненко Б. Військовополонений // Вдовичин І. Я., Угрин Л. Я., Шипунов Г. В. та ін. Новітня політична лексика (неологізми, оказіоналізми та інші новотвори). Львів : Новий Світ — 2000, 2015. С. 53.
4. Дем’яненко Б. 500-й (вантаж 500) // Вдовичин І. Я., Угрин Л. Я., Шипунов Г. В. та ін. Сучасна політична лексика. Львів : Новий Світ — 2000, 2015. С. 345–346.
5. Філяніна Л. А. Військовополонені // Енциклопедія політики і права / За ред. В. П. Горбатенка, П. В. Мироненка. Київ : Видавництво Політія, 2024. С. 129–130.

Автор ВУЕ

Б. Л. Дем’яненко

Покликання на цю статтю: Дем’яненко Б. Л. Військовополонені // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Військовополонені (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: оприлюднено
Оприлюднено: 18.03.2025