Василенко, Микола Прокопович

Микола Василенко, до 1935

Василе́нко, Мико́ла Про́копович (14.02.1866, с. Есмань, тепер селище Шосткинського району Сумської області, Україна — 03.10.1935, м. Київ, тепер Україна) — правознавець, історик, академік ВУАН (УАН) з 1920, державний і громадський діяч, товариш міністра освіти Тимчасового уряду Росії, генеральний суддя Української Народної Республіки, міністр освіти і мистецтв Української Держави, Голова Державного сенату Української Держави. Брат К. Василенка, чоловік Н. Полонської-Василенко.

Василенко, Микола Прокопович
Народження	14.02.1866
Місце народження	Есмань
Смерть	03.10.1935
Місце смерті	Київ
Місце поховання	Лук'янівське кладовище
Alma mater	Тартуський університет
Місце діяльності	Україна
Напрями діяльності	правознавство

Життєпис

Народився в родині службовця. Середню освіту здобув у шестикласній Глухівській прогімназії та Полтавській гімназії. 1890 зі званням кандидата російської історії закінчив історико-філологічний факультет Дерптського університету (тепер Тартуський університет). Кандидатська робота «Критичний огляд літератури з історії земських соборів» отримала схвальні відгуки. Молодого дослідника збиралися залишити при університеті для підготовки до викладацької діяльності, але через переслідування владою його наставника — професора О. Брікнера (1834, тепер РФ — 1896, тепер Німеччина) та через громадянську позицію самого Василенка на це не дали згоди.

1890 переїхав до м. Києва, де в Університеті св. Володимира (тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка) слухав цикл лекцій з історії українського козацтва В. Антоновича та з історії руського права М. Владимирського-Буданова. Паралельно вів дослідницьку роботу в архівах України. Від 1893 майже десять років викладав російську мову в приватній жіночий гімназії А. Бейтель та Київському Володимирському кадетському корпусі (існував до 1919), від 1894 — історію у Фундуклеївській гімназії.

1903–1905 служив у губернських державних установах — губернській присутності комітету піклування про народну тверезість та був секретарем гyбернського статистичного комітету. Через незгоду з діяльністю губернської влади подав у відставку, зосередився на роботі в газеті «Київське слово» (рос. «Киевское слово»; через цензурні утиски газета кілька разів змінювала назву). На поч. 1907 засуджений до увʼязнення за антиурядові публікації в газеті «Київські відгуки» (рос. «Киевские отклики»). Покарання відбував від жовтня 1908 до червня 1909 в петербурзьких «Хрестах».

Наприкінці 1907 екстерном склав іспити на юридичному факультеті Новоросійського університету (тепер Одеський національний університет імені І. І. Мечникова) та захистив дипломну роботу на здобуття наукового ступеня кандидата прав про т. зв. равликовий запис — договір щодо відчуження права на спадщину — рудимент Статутів Великого князівства Литовського, що зберігався лише в Полтавській і Чернігівській губернії. Після звільнення з в’язниці склав магістерські іспити в Університеті св. Володимира й одержав звання приват-доцента з російської історії. Як політично неблагонадійного Василенка не допустили до викладання. Від липня 1913 займався адвокатською діяльністю в містечку Ушиця поблизу м. Кам’янця-Подільського, (тепер селище Стара Ушиця Камʼянець-Подільського району Хмельницької області). За згодою місцевого з’їзду мирових суддів на літній період заступав присяжного повіреного Й. Зновицького (1863–1920; тепер Україна).

У січні 1908 оформив звання помічника присяжного повіреного; у січні 1914 став присяжним повіреним округу Одеської судової палати. У березні 1916 перевівся до аналогічної ради при Київській судовій палаті. У квітні 1914 обраний головою правління Київського обліково-позичкового товариства взаємного кредиту.

Після повалення самодержавства обіймав посади попечителя Київського навчального округу й товариша міністра освіти Тимчасового уряду Росії. Із проголошенням УНР долучився до національно-державного будівництва: був членом Генерального суду УНР, за правління гетьмана П. Скоропадського — міністром освіти й мистецтв, заступником голови уряду, президентом Державного сенату. 1918–1924 викладав у вищих навчальних закладах м. Києва. Від липня 1921 до лютого 1922 — президент ВУАН. В Академії очолював Комісію для виучування західноруського і українського права (до 1933), соціально-економічний відділ (до 1929), Товариство правників (до 1926), Історичне товариство Нестора Літописця (1919–1930), Комісію для складання біографічного словника діячів України (до 1923); був членом Архівної ради, Археографічної комісії, Всеукраїнського археологічного комітету, Комісії краєзнавства тощо.

У квітні 1924 вченого безпідставно звинуватили в участі в контрреволюційній організації «Київський обласний центр дій» і засудили до 10 років ув’язнення. Завдяки клопотанню громадськості звільнений із Лук’янівської вʼязниці в листопаді 1924, повернувся до академічної діяльності. Повністю реабілітований постановою пленуму Верховного суду УРСР лише 1991. В останні роки життя тяжко хворів. Похований на Лук’янівському кладовищі в Києві.

Діяльність

Помітна постать дореволюційного українського національно-культурного руху. Входив до Старої Громади, співпрацював у часописі «Київська старовина» та просвітницьких організаціях. Політичні переконання еволюціонували протягом життя вченого. Під час навчання в університеті входив до марксистського гуртка. На початку перебування в м. Києві увійшов до конспіративного осередку доктора М. Фокіна, створеного з уцілілих від арештів 1885 членів «Народної волі». Значний вплив на Василенка як дослідника і громадського діяча в ці роки мали О. Лазаревський та І. Лучицький (1845–1918; тепер Україна). Став одним із членів гуртка «Звільнення» (рос. «Освобождение»), діяльність якого мала виразне конституційно-демократичне спрямування. 1910 офіційно вступив до Конституційно-демократичної партії (Партії народної свободи), у якій перебував аж до виходу її з політичної арени. Водночас входив до пацифістського Товариства друзів миру, до напівпартійної за своєю природою організації прихильників автономії України — Товариства українських поступовців, до керівного ядра українських масонів тощо. Під час Першої світової війни Василенко став помітною постаттю у київських відділеннях Союзу міст, Воєнно-промислового комітету, Тетянинського комітету, Товариства допомоги населенню Півдня Росії та різних інших аналогічних організацій; став одним із фундаторів Київського загальноміського комітету із задоволення потреб, пов’язаних із війною.

Був послідовним прихильником ідеї автономії української держави. Виступав за відродження національної науки, культури й освіти. За Гетьманату проводив зважений курс, який критикували прихильники радикальніших заходів. Завдяки Василенку та його однодумцям засновано Українську Академію Наук (тепер Національна академія наук України), Національну бібліотеку, Державний український архів, Національний музей, Національну галерею мистецтва, українські університети в м. Києві та м. Камʼянці-Подільському, театральний інститут, сотні українських середніх і початкових навчальних закладів. Наукова діяльність Василенка була багатогранною. Творча спадщина дослідника — кількасот праць із різних галузей знань, найбільше з питань історії держави і права України. Серед них: «До історії малоросійської історіографії і малоросійського суспільного ладу», «Сервітути й сервітутне питання у Південно-Західному краї» (обидві — 1894), «О. М. Бодянський та його заслуги у вивченні Малоросії» (1903), «Нариси з історії Західної Русі та України» (1916), наукові розвідки «Пам’ятник української правничої літератури XVII ст.» (1925), «Як скасовано Литовського статута» (1926), «“Права, по которым судится малороссийский народ” як джерело до історії державного права України ХVІІІ в.» (1928), «Конституція Пилипа Орлика» (1929) тощо. Видав класичну юридично-археографічну працю «Матеріали до історії українського права» (1929). Опублікував «Генеральні слідства про маєтності українських полків 1729–1730 рр.», які фактично були повним переліком універсалів та інших документів, що закріплювали право на володіння землею у відповідній місцевості. Один із засновників української історико-правової науки. У часи, коли українське право розглядали як різновид польського чи російського права, почав досліджувати оригінальні пам’ятки правової культури українського народу, аналізувати історію української державності. Першим увів до наукового обігу відому пам’ятку «Екстракт з указів, інструкцій і установ... 1756 року», опублікував в Брокгауза і Єфрона енциклопедії статті про Литовсько-Руську державу, Магдебурзьке право тощо, а в «Київській старовині» — низку рецензій на історично-юридичні праці Ф. Леонтовича, М. Любавського (1860–1936; тепер РФ), Ф. Тарановського, М. Ясинського та інших правознавців. 1905 за редакцією і з передмовою Василенка видано текст німецької конституції.

Як організатор науки згуртував навколо себе у ВУАH плеяду непересічних дослідників-правників: Л. Окіншевича, С. Борисенка, І. Черкаського, С. Іваницького-Василенка та інших, створив наукову школу, здобутки якої у дослідженні історії української держави і права багато в чому залишаються неперевершеними. За редакцією Василенка вийшло 7 випусків «Праць Комісії для виучування західноруського та українського права» (1925–1930) і 6 томів (у 4 –х кн.) Записок соціально-економічного відділу ВУАН (1923–1930).

Нагороди і визнання

Нагороджений кількома орденами Російської імперії.

1991, 2006 і 2016. академічна громадськість відзначила ювілеї вченого.

Від 1991 присуджують премію НАН України ім. М. П. Василенка за видатні наукові роботи в галузі держави і права України.

1991 ім’ям Василенка названо вулицю в м. Києві, 2016 — вулицю в м. Сумах.

На честь вченого встановлено меморіальні дошки в м. Києві на приміщенні Президії НАН України, в м. Глухові на центральному корпусі Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка та в селищі Есмані — на приміщенні загальноосвітньої школи.

2006 Національний банк України викарбував та ввів до обігу пам’ятну монету на честь Василенка номіналом 2 гривні.

Додатково

Багаторічна дружба, теплі, майже сімейні стосунки пов’язували вченого з родиною Требінських: Марією Миколаївною (вдовою сина І. В. Лучицького), її сином Дмитром та донькою Оленою. Серед друзів М. П. Василенка були відомі науковці та громадські діячі: В. І. Вернадський, В. М. Доманицький, В. Желєзнов (1869–1933; тепер РФ), Є. О. Ківлицький (1961; тепер РФ — 1921; тепер Україна), В. Косинський, О. Левицький, В. Модзалевський, В. М’якотін (1867; тепер РФ —1937; тепер Чехія), В. Науменко, Д. Петрушевський, А. І. Степович (1857–1935; тепер Україна) та інші непересічні особистості того часу.

У сучасній літературі дискусійним залишається питання про т. зв. подвійну лояльність Василенка до російської держави і української культури. До 1917 в побуті дослідник здебільшого спілкувався російською мовою, підписувався як «Николай» все життя, але свої аматорські вірші писав лише українською мовою.

Василенко та його учні переконливо довели, що українське право необхідно вивчати не тільки в контексті розвитку загальноросійського права, як це робили попередні дослідники, а як таке, що «має свій самостійний інтерес для правника історика й соціолога».

Зусиллями співробітників Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України опубліковано біобібліографію вченого, його наукову біографію, тритомник вибраних творів, статті в енциклопедичних виданнях та низку інших публікацій, присвячених Василенку.

Праці

К истории малорусской историографии и малорусского общественного строя // Киевская старина. 1894. Т. 47. Кн. 11. С. 242–270; Кн. 12. С. 402–424.
Первые шаги по введению положений 11 февраля 1861 г. в Черниговской губернии // Киевская старина. 1901. Т. 72. Кн. 3. С. 396–423; Т. 73. Кн. 4. С. 97–125; Т. 75. Кн. 11. С. 303–327.
О. М. Бодянский и его заслуги для изучения Малороссии. Киев : Типография Императорского университета Св. Владимира, 1904. 231 с.
Очерки по истории Западной Руси и Украины. Киев : Н. Я. Оглоблин, 1915. 589 с.
Конституция Филиппа Орлика // Ученые записки Института истории Российской Ассоциации научно-исследовательских институтов общественных наук. 1929. Т. 4. С. 153–171.
Матеріали до історії українського права // Збірник соціально-економічного відділу ВУАН. 1929. № 11. 336 с.
Вибрані твори : у 3 т. Київ : ТОВ «Юридична думка» ; Видавничий дім «Академперіодика», 2006–2008.

Література

Наріжний С. П. М. П. Василенко і його наук. діяльність. Львів : Друкарня Наукового Товариства ім. Шевченка, 1936. 50 с.
Гришко В. До пам’яті учителя (В 25-річчя з дня смерти академіка М. П. Василенка) // Батьківщина. 1960. Ч. 35–36 (1019–1020). С. 5–12.
Соловей Д. Василенко, Мілюков і самостійність України в 1918. Вінніпег : [б. в.], 1965. 68 с.
Полонська-Василенко Н. Д. Микола Прокопович Василенко — його життя та наукова діяльність // Український історик. 1966. № 3–4. С. 41–51.
Окіншевич Л. Пам’яті академіка М. П. Василенка: 3 нагоди сторіччя з дня його народження // Правничий вісник. 1971. Кн. 3. С. 22–29.
Вороненко В. В., Кістерська Л. Д., Матвєєва Л. В., Усенко І. Б. Микола Прокопович Василенко. Київ : Наукова думка, 1991. 268 с.
Петрів М. Конституція 1710 р.: Орлик і Василенко. Київ : Українська Видавнича Спілка, 1997. 36 с.
Гирич І. М. Грушевський і М. Василенко (До історії творчих взаємин). Український археографічний щорічник // Український археографічний збірник. 1999. Вип. 3–4. С. 344–355.
Кіржаєв С., Новохатський К. «Конспіративне» листування В. Вернадського і М. Василенка 1919 р. // Пам’ятки. 2015. Т. 15–16. C. 103–126.
Наталя Полонська-Василенко. Микола Прокопович Василенко. 1866–1935. Матеріали до біографії // Historians. 2015. URL: https://www.historians.in.ua/index.php/en/statti/1731-natalia-polonska-vasylenko-mykola-prokopovych-vasylenko-1866-1935-materialy-do-biohrafii
Усенко І. Б. М. П. Василенко як фундатор української історико-правової науки // Правова держава. Щорічник наукових праць. 2016. Вип. 27. С. 8–15.
Андрусяк Т. Г. Микола Василенко і Наукове товариство ім. Шевченка // Правова держава. Щорічник наукових праць. 2016. Вип. 27. С. 15–23.
Міхневич Л. В. Микола Василенко і Київський інститут народного господарства // Правова держава. Щорічник наукових праць. 2016. Вип. 27. С. 23–30.
Усенко І. Б. М. П. Василенко: сторінки великого життя // Часопис Київського університету права. 2016. № 1. С. 8–16.

Автор ВУЕ

І. Б. Усенко

Покликання на цю статтю: Усенко І. Б. Василенко, Микола Прокопович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Василенко, Микола Прокопович (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 17.01.2025