Білогірськ

Герб Білогірська

Прапор Білогірська

Караван-сарай Таш-Хан XIII-XVI ст.

Білогі́рськ (назва до 1944 — Карасубазар; кримськотатар. Qarasuvbazar) — місто, адміністративний центр Білогірського району Автономної Республіки Крим, Україна.

Білогірськ (Qarasuvbazar)
Країна	Україна
Область	Автономна Республіка Крим
Чисельність населення (тис.осіб)	18,420
Територія (кв.км.)	6,7
Уродженці	Чобан-заде, Бекір, Барсак, Леон

Географічне положення

Розташоване біля східного краю Внутрішнього пасма Кримських гір у долині р. Біюк-Карасу (права притока р. Салгиру, бас. Азовського моря) та її лівої притоки Сарису. Висота центру міста — 180 м над рівнем моря, перевищення відносних висот — до 25 м. Відстань до м. Сімферополя — 42 км. Площа — 6,7 км².

Історична довідка

Територія була заселена від часів палеоліту. Навколо міста виявлено кілька неолітичних поселень (4 тис. до н. е.), два поселення періоду міді (3 тис. до н. е.), одне таврське, а також понад 20 курганів з похованнями періодів бронзи та скіфського. Першу писемну згадку про Карасубазар (букв. — ринок на річці Карасу; назва річки букв. — Чорна вода) як важливий пункт на великому караванному шляху зі Сходу датують 13 ст. Археологічні розкопки зафіксували залишки золотоординської культури.

У період Кримського ханства місто — центр окремого Карасубазарського каймаканства (адміністративно-територіальна одиниця ханства, подібна до провінції; було другим за площею з-поміж 6 каймаканств, включало 9 кадиликів, тобто округів, у сер. 18 ст. до нього входило 342 села). Було значним транзитним пунктом (відомим, зокрема, як невільницький ринок) на шляху до портів західного (м. Гезлєв, тепер м. Євпаторія) і південного (м. Кафа, тепер м. Феодосія) узбереж Криму; важливим торговим і ремісничим центром. У цю добу — найбільше за кількістю населення місто Кримського півострова (1590).

Тут у 1620–1622 перебував як бранець полонений турками у битві під Цецорою (1620) Б.-З. Хмельницький. Кілька разів зазнавало набігів (1624, 1628, 1630) запорозьких козаків, 1675 на м. Карасубазар здійснив похід козацький загін на чолі з кошовим отаманом Сірком.

Місто з давніх часів було багатонаціональним, зокрема до 1770 х значну частину його населення становили вірмени. Відоме як один з осередків вірменської освіти, створення вірменських рукописних пам’яток.

У 1736 кримський хан Фетіх II Ґерай переніс сюди столицю ханства з м. Бахчисарая (що було захоплене й спалене російськими військами під проводом фельдмаршала Б.-Г. Мініха). 1737 місто зайняте російською армією. У березні 1777 в околицях м. Карасубазара відбулася сутичка кінного татарського загону з російськими військовими підрозділами під командуванням О. Суворова.

Після анексії Російською імперією території Кримського ханства (1783) упроваджено нову систему адміністративно-територіального поділу, місто короткий час було центром Таврійської області (1784‒1802; до утворення Таврійської губернії з центром у м. Сімферополі). Відтоді поступово занепадало.

За даними перепису 1897, тут мешкало 12 968 осіб, з них 8 787 міщан, 2 932 селянина, 167 дворян, 62 особи духовного стану, 208 купців, 655 іноземних підданих. За етнічним складом найбільшу групу становило вже російське населення (бл. 4,5 тис.), значними були громади кримських татар, євреїв-ашкеназі та кримчаків. Наприкінці 19 ст. тут діяли 4 невеликі цегельно-черепичні та 4 свічково-миловарні заводи, 4 тютюнові та ватна фабрики, кустарні підприємства з обробки шкір і виготовлення шкіряних виробів, сап’яну тощо. 1906–1908 друкували газету «Ватан хадімі» («Слуга вітчизни»).

1914 збудовано аеропланний завод, де працювало понад 500 робітників.

Владу більшовиків встановлено в січні 1918. Від 1921 — адміністративний центр Карасубазарського району, з 1826 — статус міста районного значення. За переписом 1939 тут мешкало понад 10,8 тис. осіб: переважало російське населення (4,4 тис.), другою за кількістю була спільнота кримських татар (понад 3,5 тис.), а також українці (бл. 0,7 тис.), греки, євреї, німці, вірмени, болгари та ін. Антирелігійна й передусім антимусульманська політика радянської влади була спрямована на заборону духовної освіти, ісламської культури, релігійних практик (з понад 20 мечетей до 1935 лишилася одна), розібрано на будівельні матеріали муровані мечеті, караван-сараї, а також надгробки з мусульманських і кримчацьких цвинтарів (зокрема для будівництва в 1934‒1938 Тайганського водосховища).

Під час Другої світової війни окуповано (з листопада 1941), у квітні 1944 звільнено. 18‒20.05.1944 кримськотатарське населення було депортоване, місто перейменоване на Білогорськ (від назви розташованої поряд г. Біла скеля, див. Ак-Кая).

На початок 1972 у Білогірську працювало 9 промислових підприємств, де було зайнято 1 257 осіб; 65 % валової продукції міста припадало на галузі харчової промисловості. Діяв державний племінний розплідник з розведення фазанів (засновано 1956). Перші кримськотатарські сім’ї поверталися до Білогірська наприкінці 1960-х — на початку 1970-х, основна частина — після 1989 та проголошення незалежності України.

Включене до Списку історичних населених місць України (2001).

Від 2014 знаходиться на тимчасово окупованій РФ території.

Населення

Загальна кількість населення (2001, перепис): 18 420 осіб, густота — 3 367,5 осіб/км². Склад населення за етнічними групами: росіяни (56,04 %), кримські татари (27,83 %), українці (12,51 %), білоруси (0,55 %), мешкали також татари, вірмени, поляки, молдовани та ін. Українську мову вважали рідною 7,48 % жителів, російську — 62,77 %, кримськотатарську — 27,62 %, білоруську — 0,13 %, грецьку — 0,08 %, вірменську — 0,05 %, румунську — 0,05 % та ін. (2001, перепис).

Клімат

Місто належить до Передгірського Кримського агрокліматичного району, посушливого й дуже теплого. Спекотний сезон триває з травня до вересня, холодний — з листопада до березня. Середня температура січня — –1,4°С, липня — +21,4 °С, середньорічна кількість опадів — 425 мм.

Господарство

Білогірськ — центр значного сільськогосподарського регіону. Економіка представлена переважно підприємствами харчової промисловості, торгівлі та сфери послуг. Функціонують Білогірський виноробний завод, ВАТ «Білогірський завод будівельних матеріалів», філіал ВАТП «Білогірський завод продтоварів» і ВАТП «Білогірський завод добувних матеріалів», колективне підприємство «Білогірське кар’єроуправління» та ін.

Є автостанція. Має автобусне сполучення з усіма містами АР Крим.

Освіта, культура

У місті — 4 загальноосвітні школи, технологічний технікум, 2 дитсадки, 2 лікувальні установи, поліклініка, Будинок культури, 2 бібліотеки, музична та дитяча спортивні школи, 2 спортклуби, стадіон. Є краєзнавчий музей. Діють готель, будинок побуту, філії банків, поштові відділення. Наявні 4 культові споруди, зокрема 2 мечеті.

Пам’ятки архітектури — залишки караван-сараю Таш-хана (15 ст., збереглися ворота і прилегла до них частина стіни).

У міському ландшафті переважає одно- та двоповерхова забудова.

Археологічні пам’ятки — 4 стоянки первісної людини мустьєрської епохи: Ак-Кая ІІІ, Заскельна ІІІ, V, VI.

Встановлено пам’ятники: кримськотатарському поетові, тюркологу Б. Чобан-заде (його ім’я носить також одна з бібліотек); воїнам і партизанам, які загинули під час Другої світової війни, академіку К. Щолкіну, воїнам-афганцям, О. Суворову та ін.

Персоналії

У Білогірську народилися: поет, письменник, вчений-тюрколог Бекір Чобан-заде, поет і педагог Абдуреїм Ільяс Шейх-заде (1898‒1976), художник-костюмер Леон Барсак, Герой Радянського Союзу розвідник, морпіх О. Д. Мірошниченко (1915‒1976). Тут навчався майбутній вчений-ядерник К. Щолкін; мешкав композитор, один із основоположників вірменської класичної музики О. О. Спендіаров (1871‒1928) та ін.

Література

Зінченко Ю. Кримські татари: Історичний нарис. Київ : Головна спеціалізована редакція літератури мовами національних меншин України, 1998. 205 с.
Сергійчук В. Український Крим. Київ : Українська Видавнича Спілка, 2001. 304 с.
Кримські татари: шлях до повернення. Кримськотатарський національний рух (друга половина 1940-х — початок 1990-х років) очима радянських спецслужб : в 2 ч. / Упоряд.: О. Г. Бажан, Ю. З. Данилюк, С. А. Кокін та ін. Київ : Інститут історії України, 2004. Ч. 2. 362 с.
Kizilov М. Post-Ottoman Cities: Changes in the Urban Structure of the Ottoman and Tatar Crimea after the Russian Annexation until the Crimean War (1783–1853/6) // Acta orientalia academiae scientiarum hungaricae. 2006. № 59 (2). P. 181‒191.
Марков Є. Нариси Криму. Картини кримського життя, історії та природи / Пер. з рос. С. Іванюк ; ред. А. Троскот. Київ : Темпора, 2007. 584 с.
Крим від античності до сьогодення: історичні студії / Ред. кол.: В. Смолій (відп. ред.), О. Бачинська, Г. Боряк та ін. Київ : Інститут України НАН України, 2014. 707 с.
Крим в умовах суспільно-політичних трансформацій (1940–2015) / Упоряд.: О. Г. Бажан, О. В. Бажан, С. М. Блащук та ін. Київ : Інститут України НАН України, 2016. 1092 с.