Бондарчук, Сергій Федорович

Бондарчу́к, Сергі́й Фе́дорович (25.09.1920, с. Білозерка, тепер селище Херсонського району Херсонської області, Україна — 20.10.1994, м. Москва, РФ) — актор, кінорежисер, сценарист та педагог, народний артист СРСР (з 1952), лауреат премії «Оскар» (1969), Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка (1982, тепер Національна премія України імені Тараса Шевченка) та інших нагород.

Бондарчук, Сергій Федорович
Народження	25.09.1920
Місце народження	Білозерка
Смерть	20.10.1994
Місце смерті	Москва
Місце поховання	Новодівичий цвинтар
Місце діяльності	Україна, Росія
Напрями діяльності	акторське мистецтво, режисерське мистецтво

Відзнаки
Ордени	Леніна, Жовтневої Революції, Вітчизняної війни (II ст.), Трудового Червоного Прапора, Почесного легіону
Премії	Сталінська премія, Ленінська премія, Державна премії СРСР, Державна премія РРФСР імені братів Васильєвих, Державна премія Української РСР імені Т. Г. Шевченка, Оскар, Золотий глобус

Життєпис

Народився у селянській сім’ї, батько працював головою колгоспу.

Дитинство провів у м. Таганрозі (тепер РФ), де батько влаштувався на місцевому шкіряному заводі. Під час навчання в школі № 4 відвідував театральний гурток. У віці 16 років уперше виступив на сцені Таганрозького драматичного театру. 1937 родина переїхала до м. Єйська (тепер РФ), де юнак завершив середню освіту в школі № 2. Працював актором Єйського драматичного театру.

1938–1941 навчався в театральному училищі-студії при драмтеатрі в м. Ростові-на-Дону (тепер РФ). З початком німецько-радянської війни 19141–1945 був призваний до армії. Деякий час служив актором в Театрі Червоної армії в м. Грозному (тепер Чеченська республіка, РФ). Брав участь у битві за Кавказ (1942), обороні м. Сталінграда (з жовтня 1942; тепер м. Волгоград, РФ), стратегічній контрнаступальній операції радянських військ «Уран» (листопад 1942 — лютий 1943).

Після закінчення війни та демобілізації 1946 вступив на третій курс акторського факультету Всеросійського державного інституту кінематографії в м. Москві (ВДІК, тепер ім. С. А. Герасимова) до майстерні С. Герасимова і Т. Макарової. Слухав, зокрема, лекції О. Довженка, пізніше згадував про його вплив на молодих кіномитців. Після завершення навчання (1948) працював у московському Театрі-студії кіноактора (тепер Майстерня «12» Микити Михалкова).

Від 1970 приступив до педагогічної діяльності: разом з дружиною, акторкою І. Скобцевою (1927–2020; РФ) вів акторський курс у ВДІКу. Завідував кафедрою акторської майстерності (1970–1988), з 1974 — професор, керував режисерською та акторською майстернями. Депутат Верховної Ради РРФСР (1963–1990).

1971 обраний секретарем Спілки кінематографістів СРСР. 1986 не увійшов (уперше) до списку делегатів чергового з’їзду Спілки (разом із кількома іншими її керівниками — чільними постатями радянського офіціозного кінематографа). П’ятий з’їзд Спілки кінематографістів (13–15.05.1986, м. Москва), проведений на хвилі перебудови, повністю змінив склад правління. Подія отримала гучний резонанс. Від того часу С. Бондарчук зазнав критики, втрачав адміністративний ресурс і вплив у кіномистецьких колах. 1972–1994 — художній керівник студії новинної телепрограми «Час» (рос. «Время»).

Останні роки життя хворів на рак, помер від інфаркту міокарда. Похований на Новодівичому цвинтарі в м. Москві.

Творчість

Акторські й режисерські роботи Бондарчука мають широкий діапазон, — від камерних тем і ліричних персонажів (наприклад, у екранізаціях оповідань А. Чехова) до масштабних, грандіозних постановок та героїчних образів (у батальних історичних кіноепопеях).

Акторська творчість

С. Бондарчук у ролі кардинала Монтанеллі у фільмі «Овід»

Для акторських ролей С. Бондарчука притаманні самобутність і глибина образів, деталізоване психологічне опрацювання кожного персонажа, реалістичний стиль гри. Переконливо відтворював як характери сучасників, так і вдачу історичних героїв. Майстерно володів переданням емоційно-психологічних і портретних нюансів.

Дебютував як актор у фільмі «Молода гвардія» за однойменним романом О. Фадєєва (1948, режисер С. Герасимов) у ролі комуніста-підпільника українця Валька (дипломна робота; кульмінаційні моменти ролі у прокатний варіант картини не увійшли). Того самого року виконав епізодичну роль селекціонера Уральця у біографічному фільмі О. Довженка «Мічурін».

Перша велика головна роль — фронтовика-героя Сергія Тутаринова у фільмі «Кавалер Золотої Зірки» (1950, режисер Ю. Райзман).

Багато знімався у кінофільмах кіностудії ім. О. П. Довженка (тепер Національна кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка). Виконав головну роль у фільмі «Тарас Шевченко» (1951, режисер І. Савченко). За створення образу Кобзаря (фільм охопив 18-річний період життя поета) здобув всесоюзне визнання, Сталінську премію й премію МКФ у Карлових-Варах (обидві — 1952) та звання народного артиста СРСР. Зіграв роль Івана Франка в однойменній біографічній стрічці режисера Т. Левчука (1956), знятій до 100-річчя від дня народження діяча. За роль кардинала Монтанеллі у трисерійному телевізійному фільмі «Овід» (за мотивами однойменного роману Е. Л. Войнич, 1980, режисер М. Мащенко) здобув Шевченківську премію. Читав дикторський текст (вірші Т. Шевченка) у художньо-документальній стрічці «Тарас» (1989; режисер В. Сперкач, студія «Укркінохроніка»).

Працював у фільмах зарубіжних режисерів, зокрема, грав радянського сержанта Федора Назукова в картині «У Римі була ніч» (1960, режисер Р. Росселліні, Італія) та партизана Мартина в стрічці «Битва на Неретві» (1969, реж В. Булаїч, Югославія).

Виконував головні ролі у власних кінофільмах, як-от шофера Андрія Соколова у воєнній драмі «Доля людини» (1959, за однойменним оповіданням М. Шолохова), П’єра Безухова у кіноепопеї «Війна і мир» (1967, за романом Л. Толстого), рядового Івана Звягінцева у воєнно-історичному фільмі «Вони воювали за Батьківщину» (1975, за романом М. Шолохова), обозника Омеляна у кінофільмі «Степ» (1977, за повістю А. Чехова), царя Бориса Годунова в однойменному фільмі (1976, за трагедією О. Пушкіна) та ін.

Створив глибокі драматичні образи мавра Отелло («Отелло», за трагедією В. Шекспіра, 1955, режисер С. Юткевич, фільм здобув нагороду Каннського МКФ у 1956), доктора Михайла Львовича Астрова («Дядя Ваня», за п’єсою А. Чехова, 1970, режисер А. Михалков-Кончаловський), радянського фізика Ігоря Васильовича Курчатова («Вибір цілі», 1975, режисер І. Таланкін), офіцера Сергія Касатського, який прийняв чернечий постриг і став аскетом-самітником («Отець Сергій», за повістю Л. Толстого, 1977, режисер І. Таланкін) та ін.

Режисерська діяльність

Режисуру С. Бондарчука відрізняє потяг до епічності й масштабності, досконала робота з кадрами, візуальна виразність мізансцен, драматургічна будова епізодів, реалістичність, застосування інноваційних технічних рішень і прийомів, особливо у зйомках батальних сцен (панорамні зйомки з рухомих камер, використання висотних кранів і гвинтокрилів тощо).

Успішно дебютував як режисер (і виконавець головної ролі) екранізацією оповідання М. Шолохова «Доля людини» (1959). Фільм здобув Великий приз Першого Московського кінофестивалю, приніс міжнародне визнання (призи на МКФ у Чехословаччині, Австралії, Південній Америці) та Ленінську премію (1960) на батьківщині.

Від 1961 почав працювати над екранізацією роману Л. Толстого «Війна і мир». Створив епічну військову драму у 4-х частинах — одну з найграндіозніших і монументальних кінопостановок у радянському та світовому кінематографі 20 ст. Частини кіноепопеї під назвами «Війна і мир: Андрій Болконський», «Війна і мир: Наталка Ростова», «Війна і мир: 1812 рік», «Війна і мир: П’єр Безухов» виходили в прокат з 1965 по 1967. Фільм де факто набув статусу кінопроєкта державного значення. За сприяння міністерства оборони у зйомках батальних епізодів була безкоштовно задіяна 120-тисячна масовка з армійських підрозділів (занесено до Книги рекордів Гіннеса як найбільша масовка в історії кіно). До кінопроєкту були залучені ресурси міністерства сільського господарства (за його вказівкою виділено близько 900 коней), міністерства культури (понад 50 музеїв надали для зйомок різноманітні історичні артефакти — меблі, люстри, посуд тощо). Попри державну підтримку, фільм став найбільш високовартісним у радянському кіновиробництві. Спеціально для кінокартини були створені тисячі історичних костюмів, більша частина з яких — військові; спеціально відлиті 60 гармат наполеонівських часів; побудовано 50 великих декораційних об’єктів (зокрема 8 мостів, з них 3 — через р. Дніпро). У грудні 1962 — травні 1963 зйомки відбувались у Закарпатській області УРСР, переважно в м. Мукачево та Мукачівському районі. Тут знято епізоди битви під Аустерліцем 1805, битви під Красним, Шенграбенського бою, Бородінської битви 1812 та ще близько 230 ін. батальних сцен. Кіноепопея мала успішний світовий прокат, здобула численні номінації та нагороди, серед яких Великий приз Московського МКФ (1965), Гран-прі МКФ у Акапулько, «Золотий глобус» та «Оскар» (усі — 1969).

На запрошення продюсера Д. де Лаурентіса (1919; Італія — 2010; США) узявся за постановку радянсько-італійського батального фільму «Ватерлоо» (1970). Стрічка розповідає про останню видатну подію епохи наполеонівських воєн. Режисер скрупульозно підійшов до відтворення реалістичності подій — від достовірності костюмів до психологічних рис персонажів. Працював із інтернаціональним складом акторів (головну роль Наполеона Бонапарта зіграв Р. Стайгер). Деякі батальні сцени знімалися в Україні за участю близько 15 000 радянських солдатів.

Сценарист і режисер кінокартини «Вони воювали за Батьківщину» (1975). Ролі у фільмі виконали зіркові актори тогочасного радянського кінематографу: В. Шукшин, В. Тихонов, Ю. Нікулін, Н. Мордюкова, І. Смоктуновський та ін. На відміну від панівних на той час офіціозних зображень війни, у сюжетному фокусі фільму — драматичний момент відступу радянських військ у 1942. Епізоди боїв неодноразово показані очима виснажених солдат, які вели важкі оборонні бої та зазнавали значних втрат.

Зйомки фільму «Степ» (1977), над сценарієм якого Бондарчук вів роботу від початку 1960-х, відбувались у заповідному Хомутовському степу Донецької області. Українські краєвиди стали невід’ємною частиною художньої тканини й мови фільму.

1982 завершив роботу над історичним фільмом-ділогією «Червоні дзвони» (СРСР, Мексика, Італія). Сценарною основою першого фільму («Мексика у вогні») стала книга журналіста Дж. Ріда «Повстала Мексика»; другого («Я бачив народження нового світу») — його ж «Десять днів, що сколихнули світ». Роль політика О. Керенського зіграв у фільмі український актор Б. Ступка.

Історико-біографічний фільм «Борис Годунов» (1986) став останньою завершеною кінорежисерською роботою Бондарчука. Екранізація була створена у співпраці радянських кінематографістів з колегами з Польщі, Чехословаччини та ФРН. Крім написання сценарію та режисури, Бондарчук виконав у фільмі й головну роль.

У 1986 режисер поставив у Державному академічному Великому театрі Росії оперу П. Чайковського «Мазепа» (в основі лібрето — поема О. Пушкіна «Полтава»). Привніс на оперну сцену кінематографічну виразність та глибокий психологізм. Запис вистави зберігся в архівах Великого театру і вважається класичним взірцем радянського оперного академічного мистецтва.

Наприкінці 1980-х Бондарчук планував приступити до екранізації роману М. Шолохова «Тихий Дон», підписав (1990) контракт на зйомки британо-радянського телесеріалу (10 серій). Проте за життя режисера цей масштабний проєкт завершити не вдалося. Не було реалізовано й плани екранізувати повість М. Гоголя «Тарас Бульба», де мріяв зіграти головну роль.

Літературний доробок

Автор сценаріїв, публіцистичних і теоретичних праць, методичних посібників, літературних есе. Серед його доробку: збірка художніх нарисів, роздумів про мистецтво та власний творчий шлях «Бажання дива» («Желание чуда»; 1981), посібник «Виховання правдою» (1993), де автор ділиться професійним досвідом постановки камерних і масштабних сцен, статті та есе про кінематограф, посвяти пам’яті діячів мистецтва (зокрема В. Шукшина) у радянських журналах та збірниках.

Нагороди та визнання

Герой Соціалістичної Праці (1980).

Заслужений артист РРФСР (1951), заслужений діяч культури Чехословацької Соціалістичної Республіки (1959).

Лауреат Сталінської премії (1952, за виконання головних ролей у фільмах «Тарас Шевченко» та «Кавалер Золотої Зірки»), Ленінської премії (1960; за фільм «Доля людини»), Державної премії СРСР (1984, за фільм «Червоні дзвони»), Державної премії РРФСР імені братів Васильєвих (1977; за фільм «Вони воювали за Батьківщину»), Державної премії Української РСР імені Т. Г. Шевченка (1982, за роль кардинала Монтанеллі у фільмі «Овід»).

Лауреат нагороди Академії кінематографічних мистецтв і наук (1969, «Оскар», за фільм «Війна і мир»), кінопремії Голлівудської асоціації іноземної преси (1969, «Золотий глобус»), обидві — у номінації найкращий фільм іноземною мовою, Міжнародної премії Академії Сімба в Італії (1982, за внесок у кінокультуру).

Нагороджений орденами: Леніна (1967, 1980), Жовтневої Революції (1974), Вітчизняної війни II ступеня, Трудового Червоного Прапора, ордена Почесного легіону (1967), мав інші нагороди.

Про митця опубліковано багато спогадів та біографічних праць. Йому присвячено біографічний документальний фільм «Сергій Бондарчук» (2000, режисерка Є. Головня).

Додатково

• Батько режисера мав болгарсько-сербське походження, мати — українське. Глибоко релігійна мати назвала сина на честь св. Сергія Радонезького, похрестила його в Благовіщенському монастирі поблизу м. Херсона.

• С. Бондарчук був тричі одружений. Ще під час навчання у м. Ростові-на Дону узяв шлюб з працівницею Будинку культури вертольотного заводу Євгенією Бєлоусовою (син Олексій, математик). Вдруге одружився з акторкою Інною Макаровою, з якою знімався разом у фільмі «Молода гвардія» (донька — акторка, кінорежисер Наталія Бондарчук). З третьою дружиною — акторкою І.Скобцевою — прожив у шлюбі понад 35 років (донька — акторка Альона Бондарчук, син — актор, режисер, продюсер Федір Бондарчук).

• Бондарчук виказував підтримку Анні Тімірьовій — колишній політичній ув’язненій та цивільній дружині адмірала О. Колчака. Домагався дозволу на її участь у зйомках низки кінострічок. У кіноепопеї «Війна і мир» Тімірьова була консультанткою з етикету та виконала епізодичну роль літньої дами.

• Під час роботи над кіноепопеєю «Війна і мир» Сергій Бондарчук переніс два інфаркти. Під час другого з них майже 4 хвилини перебував у стані клінічної смерті. За його спогадами, біле світло, яке у фільмі бачить перед смертю Андрій Болконський, було навіяне пережитим власним досвідом режисера.

• Хобі С. Бондарчука був живопис. Писав переважно натюрморти.

• Під час роботи над телесеріалом «Тихий Дон» трапилася неприємна й болісна для митця ситуація, коли чорновий варіант монтажу, зроблений самим Бондарчуком, зарубіжні колеги переробили без його відома. Надалі матеріали, відзняті 1992–1993, понад десятиліття перебували без руху в італійських продюсерів, які за контрактом були власниками прав. Попри брак коштів на завершення роботи, ніхто з продюсерів не поступався правами власності. Лише в 2006 остаточний монтаж доступних матеріалів здійснив син митця, режисер Федір Бондарчук. Натепер режисована С. Бондарчуком екранізація «Тихого Дону» існує у двох варіантах: 7-серійний телесеріал, який демонстрували на російському телебаченні, та вдвічі коротша (180 хв.) кінотеатральна версія, права на показ якої у Європі належать представникам італійської та американської кінематографії.

Література

1. Рева Л. Г. Українські джерела творчості Сергія Бондарчука // Українська біографістика. 2005. Вип. 3. С. 222–232.
2. Baraban E. "The Fate of a Man" by Sergei Bondarchuk and the Soviet Cinema оf Trauma // The Slavic and East European Journal. 2007. Vol. 51. №. 3. Р. 514–534.
3. Рева Л. Г. Феномен Сергія Бондарчука: звернення до витоків // Наукові записки Криворізького державного педагогічного університету. Серія: Філологічні науки / літературознавство. 2012. Вип. 110. С. 106–115.
4. Брюховецька Л. І. Невідоме про фільм «Тарас Шевченко» (1951) // Кіно-Театр. 2013. № 6. С. 19–23.
5. Youngblood D. J. Bondarchuk’s War and Peace: literary classic to Soviet cinematic epic. Lawrence : University Press of Kansas, 2015. 175 р.
6. McCallum C. The Fate of the New Man: Representing & reconstructing masculinity in Soviet visual culture, 1945–1965. DeKalb : Northern Illinois University Press, 2018. 259 р.
7. Perloff M. Rereading War and Peace with Sergei Bondarchuk // Raritan. 2023. Vol. 42. No. 4. Р. 43–71.

Автор ВУЕ

Редакція_ВУЕ

Покликання на цю статтю: Бондарчук, Сергій Федорович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Бондарчук, Сергій Федорович (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 18.08.2026