Бойчук, Богдан Миколайович (В. C. Василенко)

Бойчу́к, Богда́н Микола́йович (англ. Boychuk, Bohdan; 11.10.1927, с. Бертники, тепер Чортківського району Тернопільської області, Україна — 10.02.2017, м. Нью-Йорк, США) — поет-модерніст, прозаїк, перекладач, літературний критик, один зі співзасновників Нью-Йоркської групи. Писав українською мовою.

Бойчук, Богдан Миколайович (В. C. Василенко)
Народження	11.10.1927
Місце народження	Київ
Смерть	10.02.2017
Місце смерті	Нью-Йорк, США
Місце поховання	Київ
Alma mater	Міський коледж Нью-Йорка
Місце діяльності	Україна
Напрями діяльності	Поезія, проза, драматургія, літературознавство, мистецтвознавство

Життєпис

Народився у селянській сім’ї. Навчався у середній школі в рідному селі. Під час Другої світової війни вивезений на примусові роботи до Німеччини (1944). Після війни перебував у таборі для переміщених осіб в м. Ашаффенбурзі (тепер земля Баварія), де завершив середню освіту в табірній гімназії.

Переїхав до США (1949), оселився в м. Нью-Йорку. Через пів року після переїзду в нього діагностували туберкульоз; провів три роки (1951–1953) на лікуванні в санаторії «Стоуні-Волд» («Stony Wold»; штат Нью-Йорк), де й почав (за власним зізнанням) писати вірші. Після появи ефективних протитуберкульозних препаратів повернувся (1953) до м. Нью-Йорку. 1957 закінчив Міський коледж Нью-Йорка (City College of New York), здобув фах інженера-електроніка та ступінь бакалавра. Працював (1957–1992) за спеціальністю аж до виходу на пенсію.

Після повернення зі санаторію, на початку 1950-х активно включився в українське літературне життя. Один із ініціаторів створення Нью-Йоркської групи (офіційно оформлена 1958), редактор щорічника цієї групи «Нові Поезії» (1959–1971). У 1961–1973 працював літературним редактором журналу «Сучасність». Член Об’єднання українських письменників в екзилі «Слово» (з 1957).

Ініціатор і відповідальний редактор щоквартального літературно-мистецького журналу «Світо-вид» (співредактор М. Ревакович; виходив 1990–1999 у м. Нью-Йорку та м. Києві).

Після проголошення незалежності неодноразово відвідував Україну, періодично мешкав у м. Києві, паралельно — у м. Нью-Йорку і с. Глен-Спей (штат Нью-Йорк), налагоджував творчу й видавничу співпрацю між діаспорою та материком. Брав участь у численних літературних заходах, зокрема виступав на творчому вечорі в Тернопільському державному педагогічному університеті (тепер Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка) (1997), Національному музеї літератури України (2014), Львівському академічному театрі імені Леся Курбаса (2016) та ін. Почесний член Національної спілки письменників України.

Творчість

Творче кредо визначав як «дорогу до себе». У центрі його лірики — екзистенційний досвід власного «Я», осмислений як у внутрішньому вимірі, так і у взаємодії зі зовнішнім світом. Морально-етична оптика здебільшого трагічна, часто гротескно-абсурдна й суголосна з філософськими пошуками екзистенціалістів (передусім А. Камю та Ж.-П. Сартра). Органічно поєднував екзистенційні мотиви з виразним і часто епатажним еротизмом, сюрреалістичною авангардною образністю, технікою кінематографічного монтажу, осмисленням національної історії, зокрема травм війни та еміграції. На рівні поетики послідовно культивував верлібр. У поетичному доробку — збірки «Час болю» (1957), «Спомини любови» (1963), «Вірші для Мехіко» (1964), «Мандрівка тіл» (1967), «Вірші, вибрані й передостанні» (1983), «Третя осінь» (1991), «Вірші про кохання й молитви» (2002), «Київські екслібриси» (2006) та інші. Великі ліро-епічні форми, зокрема поеми «Земля була пустошня» (1959), «Подорож з учителем» (1976), «Роздуми на похилій площі» (1997), ораторія «Небесна сотня» (2015), відзначаються поліфонічністю, складною просторово-часовою архітектонікою та драматизацією тексту.

У прозовому доробку — романи «Дві жінки Альберта» (2002), «Три поверхи смерті» (2003), «Споживання янголів» (2005), «Краєвиди підглядника», «Аліпій ІІ і його наречена», «Життя з Алісою поза дзеркалом» (усі три видані 2004), «Над сакральним озером» (2006), «Мої феміністки» (2011), «Розанна з Нивок» (2011), книга мемуарів «Спомини в біографії» (2003). Епіка Бойчука вирізняється психологічною щільністю, тяжінням до модерністського експерименту, фрагментарністю оповіді, автобіографічним підтекстом. У центрі його прозових полотен — проблеми самотності й марґінальності, дослідження тілесності, мінливості людської пам’яті. Для його романів характерне поєднання гіркої іронії, сновидних (візійних) елементів, філософської есеїстики, а зовнішній сюжет у них нерідко підпорядкований внутрішній еволюції персонажа-наратора, зазвичай alter ego автора.

Драматургія Бойчука сформувалася на тлі театральних революцій 1960–1980-х, зокрема під впливом експериментів режисерів Є. Гротовського (1933; Польща — 1999; Італія), Т. Кантора (1915–1990; Польща), П. Брука, А. Мнушкіної та інших, а основним творчим стимулом для його ранніх одноактних п’єс був театр абсурду, зокрема творчість С. Бекетта. Серед його п’єс найвідоміші: «Голод», «Приречені» (обидві — 1968), «Регіт» (1972; інсценізовано в м. Києві, Український театр-студія «Будьмо!», 1991, режисер С. Проскурня), «Коротка розмова на один голос» (1970) та інші. Драми Бойчука здебільшого не містять традиційної побутової інтриги чи зовнішньої подієвої динаміки. Це умовно-метафоричний, статичний театр ідей, що спирається на поетику абсурду й мінімалізму, ритмізовану, поетичну структуру діалогів. Головні проблемно-тематичні вузли його п’єс: онтологічна самотність, екзистенційне відчуження, знеособлення індивіда і його трагічне зіткнення з тоталітарною машиною смерті, абсурдом буття і травмами власної пам’яті (зокрема трансформація національної історії в універсальний екзистенційний міф).

Виступив співупорядником двотомної антології української поезії на Заході «Координати» (1969, у співпраці з Б. Рубчаком) та головним редактором видання модерної поезії в діаспорі «Поза традиції» (1993).

Укладач двох мистецтвознавчих видань: «Христя Оленська, олії, біжутерія, скульптури» (2002), «Аркадія Оленська-Петришин, олійні твори, офорти» (2003).

Перекладав з англійської, іспанської, польської, російської мов на українську (твори Х. Р. Хіменеса, С. Бекетта, Б. Пастернака, Теннессі Вільямса тощо). З української — на англійську (зокрема, поезії Б.-І. Антонича та І. Драча у співпраці з М. Рудманом, П. Немсером та іншими американськими поетами).

Автор літературно-критичних статей, рецензій, передмов до багатьох видань. У фокусі його критичного зацікавлення перебувала поезія Є. Маланюка, Б.-І. Антонича, В. Лесича, В. Барки, Б. Кравціва та інших, твори поетів-шістдесятників (В. Симоненка, І. Драча, В. Голобородька, Л. Костенко, М. Вінграновського, В. Стуса), членів Нью-Йоркської групи (В. Вовк, Е. Андієвської, Ю. Тарнавського), сучасних українських авторів (Р. Лиші, Ю. Андруховича, С. Жадана, І. Карпи) та ін.

Окремий масив у творчому доробку Бойчука становлять статті про театр, серед яких: «Між “Живим театром” і Гротовським» (1970), «Пітер Брук і його “Сон літньої ночі”» (1971), «“Живий театр” — далекі і близькі рефлексії» (1984), «Варіації Семюеля Беккета в темній симфонії ніщоти» (1984), «“Попіл” — парафраза “Попелюшки”» (про постановку п’єси «Попіл» Я. Гловацького Нью-Йоркським публічним театром; 1985), «Ступаючи на американські театральні помости» [про режисера В. Ткач (нар. 1952; США); 1986], «Два міста — два театри — два світи» (про театральні вистави Києва та Нью-Йорка; 1996) та інші.

Автор розвідок про мистецтво балету — творчість П. Вірського, П. Бауш (1940–2009; тепер Німеччина), П. Тейлора (1930–2018; США), М. Грем (1894–1991; США) та ін.

Нагороди та визнання

Лауреат Міжнародної літературної премії імені М. Гоголя «Тріумф» (1998).
Нагороджений Міжнародною медаллю О. Довженка (2018, посмертно) за внесок в українську літературу.

Твори

Час болю. Нью-Йорк : Об’єднання Українських Письменників «Слово», 1957. 64 с.
Спомини любови. Нью-Йорк : Видавництво Нью-Йоркської Групи, 1963. 100 с.
Мандрівка тіл. Нью-Йорк : Видавництво Нью-Йоркської Групи, 1967. 78 с.
Подорож з учителем. Нью-Йорк : Видавництво Нью-Йоркської Групи, 1976. 92 с.
Вірші вибрані й передостанні. Нью-Йорк : Сучасність, 1983. 200 с.
Третя осінь. Київ : Дніпро, 1991. 286 с.
Дві жінки Альберта. Київ : Факт, 2002. 168 с.
Спомини в біографії. Київ : Факт, 2003. 198 с.
Три романи. Київ : Факт, 2004. 376 с.
Добрані п’єси. Львів : Піраміда, 2013. 280 с.
Паноптикум Ді-Пі. Львів : Піраміда, 2013. 412 с.
Над сакральним озером. Кохання поза світанком. Львів : Піраміда, 2015. 212 с.
Прощання в Парижі та інші тексти. Львів : Піраміда, 2016. 196 с.
Навіщо про це говорю. Вибрані статті. Театр. Балет. Література. Львів : Піраміда, 2017. 452 с.

Література:

Державин В. Поезії Б. Бойчука // Визвольний Шлях. 1958. Кн. 1/49 (123). С. 116–117.
Рубчак Б. Ідуть, щоб жити на землі [«Земля була пустошня»] // Українська літературна газета. 1959. Ч. 6. С. 7.
Лавріненко Ю. На труднім шляху до перемоги // Листи до приятелів. 1963. Кн. 5–6. С. 42–44.
Дивнич Ю. Мехікансько-українське видиво в поезіях Богдана Бойчука // Листи до приятелів. 1965. Кн. 8–9–10. С. 25–27.
Царинник М. Богдан Бойчук. Поет сучасної міської психіки // Смолоскип. 1966. Ч. 6. С. 10.
Барка В. Трагізм і сила щирости // Сучасність. 1969. Ч. 7 (103). С. 48–56.
Фізер І. Завершення певного етапу // Сучасність. 1969. Ч. 1. С. 116–117.
Тарнавський О. Поет у пошуках реальности: поетичні дороги Богдана Бойчука // Сучасність. 1984. Ч. 4 (276). С. 34–40.
Костецький І. Прогулянка книгарнею // Кур’єр Кривбасу. 2007. № 214–215. С. 263–267.
Гумецька А. С. Кров’ю скам’янілого серця про поезію Богдана Бойчука // Вибрані філологічні праці. 2-ге вид., скор. й відред. Київ : Київ — Париж — Дакар, 2017. С. 419–424.
Карабович Т. Приватна молитва як метафора у творчості Богдана Бойчука на тлі літ. контексту // Слово і Час. 2017. № 7. С. 11–16.

Автор ВУЕ

В. C. Василенко

Покликання на цю статтю: Бойчук, Богдан Миколайович (В. C. Василенко) // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Бойчук, Богдан Миколайович (В. C. Василенко) (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 16.06.2026