Блум, Гарольд

Блум, Га́рольд (англ. Bloom, Harold; 11.07.1930, м. Нью-Йорк, США — 14.10.2019, м. Нью-Гейвен, шт. Коннектикут, США) — літературознавець, літературний критик, письменник, історик і теоретик культури, член Американської академії мистецтв і літератури (з 1990). Писав англійською мовою.

Блум, Гарольд (Bloom, Harold})
Народження	11.07.1930
Місце народження	Нью-Йорк
Смерть	14.10.2019
Місце смерті	Нью-Гейвен
Alma mater	Корнелльський університет
Місце діяльності	США
Напрями діяльності	літературознавство, літературна критика, історія та теорія культури

Життєпис

Походив із ортодоксальної єврейської сім’ї іммігранта з м. Одеси, був п’ятою і наймолодшою дитиною в родині. Рідна мова — їдиш, змалку опанував іврит та англійську. З раннього підліткового віку зацікавився поезією, захоплювався творчістю В. Блейка, Ч. Дікенса, Г. Мелвілла, В. Шекспіра. Як вундеркінд відрізнявся надзвичайною пам’яттю та швидкістю читання.

Здобув ступінь бакалавра в Корнелльському університеті (1951), де під впливом викладача-літературознавця М. Г. Абрамса (1912–2015; США) спеціалізувався на поезії романтизму; ще рік навчався у Кембриджському університеті.

Ступінь доктора філософії (1955) здобув у Єльському університеті, де відтоді викладав до кінця життя: асистент, асоційований професор (доцент, з 1960), ад’юнкт-професор (з 1963), професор англійської мови (з 1965, став одним із наймолодших професорів в історії університету), професор гуманітарних наук (з 1974). Одночасно 1988–2004 — запрошений професор англійської мови в Нью-Йоркському університеті, обіймав інші запрошені професорські посади.

Від 1984 був головним редактором і коментатором серії «Сучасні критичні інтерпретації», що містила понад 100 томів найвідоміших і найбільше читаних творів західної літературної традиції.

Член Американського філософського товариства (з 1995).

Останню лекцію в Єльському університеті провів за кілька днів до смерті.

Наукова діяльність

Замолоду зазнав впливу праць Н. Фрая, якого вважав найбільшим і найважливішим літературним критиком в англомовній культурі, та творчості В. Блейка (особливо на світоглядні гностичні переконання).

Досліджував переважно європейську (зокрема, англійську) літературу, зажив відомості як шекспірознавець, блейкознавець. Залишив розвідки про багатьох письменників, найбільше — про представників англійського романтизму та В. Шекспіра, вплив якого на європейську ментальність і літературу вважав винятковим.

Автор оригінальних філософсько-естетичних і літературознавчих концепцій, що спричиняли полеміку в літературних, наукових, мистецьких, медійних колах. Уже ранні праці Блума, присвячені творчості поетів-романтиків — «Міфотворчість Шеллі» («Shelley’s Mythmaking»; 1959), «Компанія візіонерів: читання англійської романтичної поезії» («The Visionary Company: A Reading of English Romantic Poetry»; 1961, перероб. і розшир. 1971), «Апокаліпсис Блейка» («Blake’s Apocalypse: A Study in Poetic Argument»; 1963), «Дзвонарі на вежі: дослідження романтичної традиції» («The Ringers in the Tower: Studies in Romantic Tradition»; 1971), — увиразнили конфронтаційну позицію щодо попередньої критики літературної, академічної науки, принципів мультикультуралізму, нових методологічних підходів (зокрема постструктуралізму, т. з. нового історицизму, гендерних студій).

Головні ідеї сформулював у працях «Тривога впливу: теорія поезії» («The Anxiety of Influence: A Theory of Poetry»; 1973), «Мапа неправильного читання» («A Map of Misreading»; 1975), «Поезія і витіснення: ревізіонізм від Блейка до Стівенса» («Poetry and Repression: Revisionism from Blake to Stevens»; 1976), «Західний канон. Книги та вчення століть» («The Western Canon: The Books and School of the Ages; 1994). Розглядав розвиток літературного процесу крізь оптику суперечливих відносин між різними поколіннями митців (змагальність, конкуренція, навмисно інакше прочитання, ревізіонізм, усе — задля подолання впливу потужного попередника та самоствердження). Визначив (зокрема з позицій психоаналізу) феномен «тривоги впливу» (страх усіх видатних письменників бути подібними до попередника), пов’язаної з ним психологічної кризи та опору, як чинників оприявлення «сильних» авторів у літературі (тоді як «слабші» лишаються в сутінках неслави й забуття). Так, В. Фолкнер постав із опору Г. Мелвіллу, Е. Гемінґвей — Марку Твену, Ф. С. Фіцджеральд — Г. Джеймсу, В. Вордсворт — Дж. Мільтону, завдяки чому кожен із них витворив абсолютно новий стиль і спосіб мислення. На противагу панівним літературознавчим теоріям обстоював принципи автономії художньої літератури, підхід до твору літературного як самоцінної естетичної досконалості — поза зв’язком із соціальним середовищем, актуальним контекстом, тяглістю політичних і соціальних ідей. Вирізнив три основні ознаки високої літератури: пізнавальна сила (спрямована передусім на самопізнання, інтенцію до «глибинного Я»), оригінальність та естетична велич.

Вважав, що естетична свідомість людини формується впродовж усього життя лише через твори мистецтва. Водночас світова класика, передусім літературна, виходить за межі суто естетичного та генерує уявлення про фундаментальні категорії — автономне «Я», особистість, народ, історія, культура, цінність, цивілізація [«Як читати і навіщо» («How to Read and Why»; 2000)].

Звернувся до одного з найскладніших питань — вибору з огрому світової літератури творів виняткової значущості та художньої досконалості, що є обов’язковими для прочитання. Уклав «західний канон» — список 26 прозаїків і поетів різних країн («Західний канон. Книги та вчення століть»), які, на його думку, вийшли на універсальний рівень у своїй творчості (як В. Шекспір) або ж «не вписалися» в стилістику своєї епохи, стали літературними феноменами (як Данте Аліг'єрі). До переліку увійшли: Дж. Чосер, В. Шекспір, Дж. Мільтон, В. Вордсворт, Ч. Дікенс, С. Джонсон, Дж. Остін (усі — Велика Британія), М. Монтень, Ж.-Б. Мольєр, М. Пруст (усі — Франція), Данте (Італія), М. де Сервантес (Іспанія), Л. Толстой (Росія), Й. В. Гете (Німеччина), Г. Ібсен (Норвегія), Х. Л. Борхес і П. Неруда (Латинська Америка), В. Вітмен і Е. Дікінсон (США) та ін. Чільний критерій канонічності (див. Канон літературний) — самобутність, дивовижність твору, читацьке відчуття несподіваності, несправджених очікувань. Центральною і ключовою в літературному каноні вважав постать В. Шекспіра. Блум міркував про започаткування митцем нової художньої традиції та нової філософії зображення персонажів, схильних до саморефлексії, заглиблення у власне «Я»; аргументував якісну та кількісну відмінність В. Шекспіра від решти авторів, його унікальну неподібність на інших, описав шок зустрічі зі словесним мистецтвом, котре перевищує будь-що інше. Книга «Західний канон» була чи не найполемічнішою з усього творчого доробку Блума, зазнала гострої критики за авторську ангажованість в англомовну літературу, суб’єктивність добору, ігнорування мультикультуралізму західної літератури, а водночас стала бестселером.

Блум заглиблювався також у релігійну й релігієзнавчу тематику. У праці «Книга J» (1990, де J — умовне позначення одного з джерел П'ятикнижжя, див. Яхвіст) кинув виклик більшості гіпотез у біблеїстиці. Припустив, що автором багатьох найдавніших фрагментів Святого Письма є жінка епохи Давида і Соломона; а власне тексти — це літературні (а не релігійні) твори, які пізніше переписувачі додали до канону стародавнього юдаїзму. Міркував про особливості сучасної релігійності американців («Американська релігія; виникнення постхристиянської нації»; 1992). Упродовж десятиліть цікавився єврейськими езотеричними й містичними творами («Каббала і критика»; 1975; «Знамення тисячоліття: Гнозис ангелів, снів та воскресіння»; 1996; «Ісус і Ягве: Божественні імена»; 2005 та ін.).

Спадщина Блума охоплює понад 40 книг, сотні літературознавчих есеїв, статей, передмов.

Визнання і нагороди

Здобув стипендії: Гуггенгайма за винятковий творчий потенціал (1962), Фулбрайта, Макартура (1985, т. з. грант генія).

Лауреат премій: Дж. Еддісона Портера (1956, за докторську дисертацію), М. Д. Забеля (1982), К. Гаусса (1989, за працю «Руїни священних істин: поезія та віра від Біблії до сьогодення»), Міжнародної премії Каталонії (2002), Міжнародної премії А. Реєса (2003, Мексика), імені
Г. К. Андерсена (2005, Данія) та ін.

Золота медаль Американської академії мистецтв і літератури (1991).

Почесні ступені університетів Рима, Болоньї.

Книга «Шекспір: винахід людини» (1998) стала фіналістом Національної книжкової премії 1998.

Визнаний найвідомішим літературним критиком Америки. Твори Блума перекладено понад 45 мовами. В Україні двічі перекладали книгу «Західний канон» (за ред. Р. Семківа 2007, О. Буйвола 2024).

Цитата

«Я намагався репрезентувати національні канони через їхні найважливіші постаті: Чосер, Шекспір, Мільтон, Вордсворт, Діккенс для Англії; Монтень і Мольєр для Франції; Данте для Італії; Сервантес для Іспанії; Толстой для Росії; Ґете для Німеччини; Борхес і Неруда для іспаномовної Америки; Вітмен і Дікінсон для США. …Розмірковуючи про більшість із цих двадцяти шести письменників, я спробував підступитися до величі якомога ближче. Я запитував, що робить автора або твір канонічним. Відповіддю, як правило, була дивовижність, така собі форма самобутності, яку або не можна засвоїти, або яка сама засвоює нас і перестає здаватися дивною. … Коли читаєш канонічний твір вперше, то зустрічаєшся з незнайомцем, із дивовижним відчуттям несподіванки, а не зі своїми справдженими очікуваннями. Єдине спільне відчуття, яке з’являється після першого прочитання «Божественної комедії», «Утраченого раю», другої частини «Фауста», «Хаджі-Мурата», «Пер Гюнта», «Улісса» і «Всезагальної пісні», — це та сама тривожна дивовижність, здатність змусити нас почуватися в рідних стінах не як удома».
Цит. за: Блум Г. Західний канон. Книги та вчення століть / Пер. з англ. О. Буйвол. Харків : Фоліо, 2024. С. 6.

Додатково

Блум називав себе «монстром читання»: за його словами, міг прочитати та засвоїти книгу на 400 сторінок за годину. За спогадами його друга професора філософії Р. Бернштейна, дивитися, як читає Блум, «було страшно». Завдяки фотографічній пам’яті міг переказувати розлогі віршовані тексти напам’ять — В. Шекспіра, Дж. Мільтона, В. Блейка, Біблію.

Твори

The Anxiety of Influence: A Theory of Poetry. New York : Oxford University Press, 1973. 208 р.
A Map of Misreading. New York : Oxford University Press, 1975. 206 р.
The Western Canon: The Books and School of the Ages. New York : Harcourt Brace & Company, 1994. 578 р.
The Book of J. New York : Grove Weidenfeld, 1990. 340 р.
How to Read and Why. New York : Simon & Schuster, 2001. 288 р.
У к р. п е р е к л. — Західний канон: книги на тлі епох / Пер. з англ. під заг. ред. Р. Семківа. Київ : Факт, 2007. 720 с.
Західний канон. Книги та вчення століть / Пер. з англ. О. Буйвол. Харків : Фоліо, 2024. 544 с.
Гарольд Блум: «Ми всі сьогодні перебуваємо у прірві» // Всесвіт. 2008. № 9–10. URL: https://www.vsesvit-journal.com/old/content/view/490/41/

Література

Fite D. Harold Bloom: The Rhetoric of Romantic Vision. Amherst : University of Massachusetts Press, 1985. 230 p.
De Bolla P. Harold Bloom: Toward Historical Rhetorics. London; New York : Routledge, 1988. 155 p.
Allen G. Harold Bloom: A Poetics of Conflict. New York : Harvester Wheatsheaf, 1994. 200 р.
Sauerberg L. O. Versions of the Past — Visions of the Future: The Canonical in the Criticism of T. S. Eliot, F. R. Leavis, Northrop Frye, and Harold Bloom. New York : St. Martin's, 1997. 216 р.
The Salt Companion to Harold Bloom / Ed by G. Allen, R. Sellars. Cambridge : Salt, 2007. 536 p.
Дроздовський Д. Літературна цивілізація в іменах, або чому все починається з Шекспіра // Всесвіт. 2008. № 5–6. С. 157–165. URL: https://www.vsesvit-journal.com/old/content/view/448/41/

Автор ВУЕ

Редакція ВУЕ

Покликання на цю статтю: Блум, Гарольд // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Блум, Гарольд (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 14.11.2025