Блакитні гори

Краєвид на долину Джеймісон (Новий Південний Вельс, Австралія)

Блаки́тні го́ри — масив гірський, частина Великого Вододільного хребта, простягається в штаті Новий Південний Вельс (Австралія).

Зміст

1 Походження назви
2 Історична довідка
3 Характеристика
4 Література
5 Автор ВУЕ

Походження назви

Оригінальна назва гір — Коломатта, що мовою корінних народів гундунгурра та дхаруг означало «місце для коал».

Уперше найменування «Блакитні гори» згадав капітан Дж. Гантер (1737–1821; Велика Британія) у творі «Історичний журнал про події в Порт-Джексоні та на острові Норфолк, з описом відкриттів у Новому Південному Вельсі та Південному океані з моменту публікації "Подорожі" Філліпа» (1793). Він, зокрема, описав експедицію капітана А. Філліпа (1738–1814; Велика Британія) річкою Гоксбері 1789. Сучасну назву пов’язують із кольором серпанку, який огортає гори, якщо на них дивитися здалеку. Блакитний відтінок серпанку спричиняють Релея розсіювання та випари ефірної олії з листя евкаліптів.

Історична довідка

Понад 14. тис. років тому Блакитні гори заселяли австралійські аборигени.

Одними з перших європейців, які перетнули хребет 1813, були поселенці, дослідники Г. Блексленд (1778; Велика Британія — 1853; Австралія), В. Лоусон (1774; Велика Британія — 1850; Австралія) та письменник, юрист, політик В. Вентворт (1790–1872; Велика Британія).

1814–1815 через гори прокладено першу дорогу, після чого почалося заселення Блакитних гір. Будівництво залізниці (1867–1876) посприяло розвитку туризму.

1959 засновано Національний парк «Блакитні гори». 2000 Великих Блакитних гір район внесено до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Характеристика

Блакитні гори розташовані на південному сході Австралії. Передгір’я починається приблизно за 50 км на захід від м. Сіднея, поблизу м. Пенріта.

Рельєф

Хребет складається з добре розчленованого пісковикового (див. Пісковик) плато, яке піднімається від східного уступу (370–550 м) до 1180 м у західному уступі. Схили переважно круті, розділені ущелинами завглибшки до 760 м.

Найвища точка — безіменна вершина, розташована на північний схід від м. Літгоу (1189 м). Основні вершини: г. Піддінгтон (1094 м), г. Бойс (1093 м), г. Йорк (1061 м), г. Маунт-Бенкс (1049 м) та ін.

Річкова долина р. Кокс ділить Блакитні гори на західну частину, складену вапняками, з карстовими формами рельєфу, і східну — пісковикову. У Блакитних горах також беруть початок річки Гроуз, Коло, Варрагамба та ін.

Клімат

Клімат помірний. Середня температура взимку коливається від –1 до +10–11 С; улітку становить близько +22 С, може підніматися до +30 С.

Клімату зміни спричиняють стихійні лиха, зокрема лісові пожежі та шторми.

Тваринний і рослинний світ

Район Великих Блакитних гір населяють понад 400 видів тварин, 40 з яких перебувають під загрозою зникнення. У фауні представлені рідкісні види ссавців — квол тигровий, коала сірий, потору довгоногий (див. Поторові) та ін.; плазунів — водяний сцинк (див. Сцинкові) тощо. У районі водяться динго — головні хижаки, що полюють, зокрема, на кенгуру велетенських (Macropus giganteus).

Територія гірського масиву характеризується надзвичайно високим різноманіттям біотопів і таксономічним багатством флори, у складі якої відомо понад 1500 видів рослин із 484 родів і 152 родин. Серед них 114 ендеміків і 177 рідкісних видів, які перебувають під загрозою зникнення. Найчисельнішими за кількістю таксонів у складі флори є родини миртових (150 видів), бобових (149 видів), протейних (177 видів). Лише видів роду акація з родини бобових тут відомо 64. Понад 85 % рослинності гір складають сухі склерофільні ліси з різних видів евкаліптів. Ще 15 % — це рослинні угруповання водно-болотних угідь (лісових, прісноводних прибережних заплавних лісів тощо, високогірних боліт), евкаліптових рідколісь, вересовищ (жорстколистяних чагарникових фітоценозів на відкритих вершинах хребтів у неглибоких, бідних на поживні речовини ґрунтах із домінуванням вересу), ізольованих осередків лісів тропічних, вологих склерофільних лісів. Східні схили гір вкриті евкаліптовими лісами, у долинах — зарослі папоротеподібних, на західних схилах — світлі евкаліптові ліси та савани.

Міста

Місто Блакитних гір — це утворена 1947 конфедерація, що складається з понад 20 населених пунктів. Розташоване в межах національного парку. Основні центри — міста Катумба, Леура, Маунт-Вікторія, Блекгіт, Спрінгвуд, Вентворт-Фоллс і Гейзелбрук — розташовані уздовж залізниці, а також на Великому західному шосе між містами Сіднеєм (60 км на схід) і Літгоу на західних схилах гір.

Природоохоронні об’єкти

Значна територія Блакитних гір є частиною Району Великих Блакитних гір, що складається з семи національних парків і карстового заповідника Печери Дженолан.

Національний парк Блакитні гори — природоохоронна територія площею 2680 км2 (2025, оцінка), центром якої є долина р. Гроуз.

Від 1967 діє Національний парк Дхаруг, що зберігає культуру аборигенів.

Функціонують також національні парки річок Гоулберн (з 1983), Аберкромбі (з 1995), Тарло (з 1982).

Культура та туризм

На схилах Блакитних гір проводять фестивалі (сільські, квіткові, класичних автомобілів тощо), музичні заходи, спортивні змагання, ярмарки та ін.

Серед популярних спортивних подій — Виклик Каперті (англ. Capertee Challenge) — перегони на гірських велосипедах через Каперті — найбільшу закриту долину в Австралії.

Щороку в жовтні триває Туристичний фестиваль Блакитних гір, Літгоу та Оберона, що передбачає прогулянки сільською місцевістю, походи, сімейні заходи, історичні тури та дегустацію сирів і вина.

Музичний фестиваль регіону Блакитних гір — триденний захід, який відбувається щороку в березні та збирає виконавців блюзу і фолк-музики з Австралії та всього світу.

Станом на 2025 Блакитні гори — популярний туристичний район із багатьма пам’ятками, зокрема Печерами Дженолан, скельним утворенням «Три сестри», залізницею Зиґзаґ тощо.

Література

Hill A. Shades of Blue: The Blue Mountains Region // LSJ: Law Society Journal. 2024. Is. 9. P. 90–109.
Robson E. Planetary Health Values and their Implications for Sustainability Governance: Case Study in the City of Blue Mountains, Australia // Environmental Science & Policy. 2024. Vol. 154. P. 1–16. URL: https://www.sciencedirect.com/science/article/pii/S1462901124000340
McMaster E. S., Yap J.-Y. S., Chen S. H. et al. On the Edge: Conservation Genomics of the Critically Endangered Dwarf Mountain Pine Pherosphaera fitzgeraldii // Basic and Applied Ecology. 2024. Vol. 80. P. 61–71.
Smith P., Smith J. Recovery of the Southern Greater Glider (Petauroides volans) Following the Extreme Drought, Heatwaves, and Mega-fires of 2019–2020 in the Southern Greater Blue Mountains World Heritage Area, Australia // Pacific Conservation Biology. 2025. Vol. 31 (2). P. 1–14. URL: https://www.researchgate.net/publication/389171273_Recovery_of_the_Southern_Greater_Glider_Petauroides_volans_following_the_extreme_drought_heatwaves_and_mega-fires_of_2019-2020_in_the_southern_Greater_Blue_Mountains_World_Heritage_Area_Australia
Blue Mountains // VisitNSW. URL: https://web.archive.org/web/20130526051706/http://www.visitnsw.com/destinations/blue-mountains
World Heritage and History // VisitNSW. URL: https://web.archive.org/web/20130605040729/http://www.visitnsw.com/things-to-do/nature-and-parks/world-heritage-nsw