Аркадська академія

Герб

Арка́дська акаде́мія (Академія Аркадії; італ. Accademia dell’Arcadia) — об’єднання поетів, художників і філологів, що утверджувало в італійській літературі класицистичні тенденції.

Історична довідка

Академія Аркадії заснована в м. Римі 05.10.1690 членами літературного гуртка, який започаткував свою діяльність у салоні колишньої шведської королеви Кристіни. Засновники ― теоретик Аркадської академії абат Дж. М. Крешимбені (1663‒1728) та юрист Дж. В. Гравіна (1664‒1718). Назву академії запозичено з твору «Аркадія» («DellʼArcadia»; 1504) ренесансного поета Я. Саннадзаро. Емблемою організації стала флейта Пана; небесним покровителем її члени вважали немовля Ісуса Христа.

Від 1699 академія мала вісім філій у різних містах Італії, у 18 ст. ― у всіх містах Апеннінського півострова. Згодом діяльність академії поширилася у країнах Європи та Латинської Америки. Функціонувала до 1925.

Характеристика

Діяльність академії була спрямована на утвердження принципів класицизму, головні риси якого — простота, спонтанність та природність описуваних почуттів; захист «гарного смаку» від естетики бароко, зокрема маринізму. Вишуканій метафоричності придворної галантної лірики та афектованій патетиці героїчної поезії аркадійці протиставляли невимушеність поетичного мовлення, наївність почуттів, пасторальну ідилію.

Переважали анакреонтична (від імені поета Анакреонта) і піндарична (від імені поета Піндара) лірика та петраркізм; улюблений жанр членів академії — канцонета, поширилося мистецтво імпровізації. У пошуках джерел протистояння ірраціоналізму та гіперболізму мариністів аркадійці зверталися не до життя, а до літературних традицій. В академії бароко трансформувалося в рококо, проте саме цей витончений стиль зумовив популярність поезії Аркадії в Європі в 18 ст.

Представники

У петраркізмі (неопетраркізмі) досягнув успіху астроном і математик Е. Манфреді (1674‒1739). Він надав своїм канцонам і сонетам глибини через наслідування стильових рис і ренесансної концепції кохання поезії Петрарки.

Анакреонтична лірика представлена в Аркадії канцонами та канцонетами Т. Круделі (1703‒1745), в яких домінувала насолода чуттєвим коханням, еротика, критика лицемірної християнської моралі чи релігії, зокрема єзуїтів.

Майстром канцонети був П. Роллі (1687−1765). Він добре знався на античній поезії, перекладав твори Анакреонта, вводив у італійський вірш метричні форми давньогрецької й римської лірики (алкеєву та сапфічну строфи, гендекасиллаб|Катулла.

«Третю манеру» Аркадії репрезентує насамперед К. І. Фругоні (1692−1768). Він увів у італійську поезію неримований, білий вірш, яким писав невеликі поеми, філософсько-пасторальні поезії та послання з історико-літературної проблематики. Творчість поета була багатогранною, його ліричні вірші та пасторалі вирізняє надзвичайна легкість, елегантність, галантність.

Найбільшого впливу академії Аркадії зазнала італійська драматургія, зокрема мистецтво опери.

Дж. В. Гравіна, автор трактату «Сутність поезії» («Della Ragion Poetica», 1708), намагався замінити пишну декоровану барочну оперу з пристрасними героями та романтичними сюжетами (де поетичний текст не відігравав важливої ролі) на трагедію. Однак трагедії Гравіни, опубліковані 1712, ― «Паламед» («Palamede»), «Сервій Туллій» («Servio Tullio») «Аппій Клавдій» («Appio Claudio») та Антоніо Конті ― «Юлій Брут» («Giunio Bruto»; 1742), «Юлій Цезар» («Giulio Cesare»; 1726), «Марк Брут» («Marco Bruto»; 1743) не захопили глядача.

Успіх за доби раннього італійського Просвітництва мала лише трагедія Шипіоне Маффеї (1675−1755) «Меропа» («Merope»; 1713), написана одинадцятискладовим білим віршем із дотриманням класицистичного правила трьох єдностей (дії, місця і часу). Ш. Маффеї у своїй драматургії спирався на творчість Софокла й Еврипіда та драматургів пізнього італійського Відродження (П. Тореллі, Дж. Б. Лів’єра), а не на канони трагедій французьких класицистів П. Корнеля і Ж. Б. Расіна.

На реформу італійської опери вплинув А. Дзено (1668−1750), який спільно з Маффеі видавав у м. Венеції засновану в 1710 «Газету літераторів» («Giornale de’letterati»). Він намагався позбавити оперну виставу барокових надмірностей, замінити старі лібрето новими текстами, які за формою та змістом тяжіли до трагедій французького класицизму. За основу своїх творів брав не міфологічні фабули, а історичні сюжети: «Фемістокл» («Temistocle»; 1701), «Сціпіон в Іспанії» («Scipione nelle Spagne»; 1710), «Семіраміда» («Semiramide»; 1725).

Значення

Притаманні ліричним творам пластика образів, музикальність, легкість ритму позначилися на мелодиці італійської поезії загалом.

Додатково

В Аркадії поезія була не придворною, а аристократичною, салонною, нескладною формалістичною грою в рими.

Література

  1. 3лодовский Р. И. Аркадия // История всемирной литературы : в 9 т. Москва : Наука, 1988. Т. 5. С. 165‒168.
  2. Луцкер П. В., Сусидко И. П. Итальянская опера XVIII века : в 2 ч. Москва : Государственный институт искусствознания, 1998. Ч. 1. 440 с.
  3. Белоусова А. Антиох Кантемир и итальянская академия Аркадия // Русская филология. 2008. Вып. 19. С. 25–27.
  4. Сабадаш Ю. С. Гуманізм як феномен італійської культури. Київ : Державна Академія Керівних Кадрів Культури і Мистецтва, 2008. 361 с.

Автор ВУЕ

Редакція_ВУЕ


Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Аркадська академія // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Аркадська академія (дата звернення: 24.10.2021).


Оприлюднено

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено:
22.07.2021

Офіційний телеграм-канал ВУЕОфіційний телеграм-канал ВУЕ