Авторитарної особистості теорія

Теоретик теорії авторитарної особистості Вільгельм Райх
Теоретик теорії авторитарної особистості Герберт Маркузе

Авторита́рної особи́стості тео́рія — сукупність теоретичних уявлень про авторитарну особистість, що постали на основі спостережень за особистісними особливостями, характером, поведінкою таких осіб.

Проблематика авторитарної особистості актуалізувалася в науковому дискурсі на початку 1930-х. Становлення тоталітарних режимів наштовхнуло науковців на думку про наявність у людини потреби коритися авторитету чинної влади.

Напередодні Другої світової війни німецько-американський психолог, один із основоположників неофройдизму (неофрейдизму) Е. Фромм дослідив причини масового прийняття нацистської ідеології в Німеччині. Розроблюючи вчення про соціальні характери, ввів у науковий вжиток поняття «авторитарний характер». На думку Е. Фромма, носії «авторитарного характеру» становлять «людську базу» фашизму: вони свідомо чи несвідомо ототожнюють себе із владою, задовольняючи таким чином власні амбіції та переживаючи приналежність до чогось значного. Типовим носієм «авторитарного характеру» Е. Фромм вважав главу бюргерської Реформації в Німеччині Мартіна Лютера (в книзі «Втеча від свободи»; 1941).

Відтак поняття «авторитарна особистість» з’являється в розробках теоретиків Франкфуртської школи Т. Адорно, М. Горкгаймера, Г. Маркузе, які розглядають його з позицій неомарксизму.

Остаточно це поняття концептуалізується в колективній монографії «Авторитарна особистість» (1950) дослідницької групи Каліфорнійського університету (США), до якої входили Т. Адорно, Е. Френкель-Брунсвік, Невітт Сенфорд, Д. Левінсон. У монографії всебічно описаний феномен авторитарної особистості; висновки оперті на результати проведеного впродовж кількох років ґрунтовного емпіричного дослідження. Автори витлумачили феномен авторитарної особистості суголосно до психоаналітичного підходу З. Фройда (Фрейда) — як наслідок проблем ранньої соціалізації дитини (занадто суворе родинне виховання, емоційна холодність батьків тощо). Дитина кориться суворій владі батьків. Але в ній наростає ворожість, яку вона не може безпосередньо виплеснути на фруструючий її об’єкт — батьків, оскільки вона їх боїться. Потреба придушувати ворожість до батьків спричиняє ідентифікацію з фруструючою владою та ідеалізацію цієї влади. Водночас приглушена ворожість зміщується на аут-групи (зовнішні групи), які зазвичай мають нижчий соціальний статус. Саме на ці низькостатусні аут-групи проектуються авторитарні імпульси. Побоювання цих власних імпульсів і потреба жорстко їх пригнічувати призводять до ригідної організації особистості, стереотипного мислення.

Ці тлумачення неодноразово зазнавали критики. На противагу їм було висунуто концепції, в яких поява авторитарної особи пояснюється тим, що в суспільстві бракує рівноправних стосунків, співпереживання, взаємної користі.

Розроблення теорії авторитарної особистості продовжується й нині, адже проблема авторитарної особистості знову набуває актуальності.

Література

  1. Adorno Т. W. et al. The Authoritarian Personality. New York, 1950.
  2. Дмитриев А. С. «Число зверя»: к происхождению социологического проекта «Авторитарная личность» // Социологические исследования. 1993. № 3.
  3. Лясота Л. Причини відтворення авторитарних цінносттей в Україні // Нова політика. 2001. № 5.
  4. Адорно Т. и др. Исследование авторитарной личности. Москва, 2001.
  5. Хорни К. Невротическая личность нашего времени. Санкт-Петербург, 2002.
  6. Фромм Э. Бегство от свободы. Минск, 2003.
  7. Короткий оксфордський політичний словник / Пер. з англ. Київ, 2005.

Автор ВУЕ

К. С. Максименко

Покликання на цю статтю:
Максименко К. С. Авторитарної особистості теорія // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Авторитарної особистості теорія (дата звернення: 15.11.2019).