Билини

Пам'ятник Іллі Муромцю в м. Києві
(автор — В. Журавель)

Били́ни, старини — твори давньоруської усної поетичної літератури епічного характеру.

Історична довідка

Назва походить від давньоруського слова, що мало значення «справжні події». Лексема трапляється в «Слові о полку Ігоревім». У науковий обіг поняття ввів фольклорист І. Сахаров (1807–1863; тепер Росія), який збирав такі твори. У народі ці пісні називали старинами, старинками.

Нижня межа творення билин сягає архаїчних, додержавних часів, за іншими даними — 9–13 ст.; верхня — монголо-татарської навали. Їх виконували на території сучасної України до початку — середини 17 ст. Спершу вони побутували паралельно з ранніми думами. Пізніше думи, що відтворювали нові реалії, витіснили билини.

За часів Володимира Святославича відбулася кристалізація основних билинних мотивів у спільне тіло, але зі збереженням місцевих особливостей.

Дослідники пов’язують розповсюдження билин із торгівлею. Купці після тривалих подорожей по Русі й чужих землях поверталися додому, везли і товари, й епос, поширювали його на різних територіях, де тексти заучували й запам’ятовували місцеві люди.

Протягом століть билини зазнавали книжного впливу, запозичень з усних сказань народів Європи й Азії.

Унаслідок колонізації русинами угро-фінських земель билини стали частиною традиційної культури цих слов’янізованих народів (тепер росіян), остаточно перетворилися з придворних рапсодій на селянський репертуар, набули місцевих особливостей.

На початку — у середині 18 ст. козак К. Данилов (1703–1776; тепер Росія) записав найвідоміші київські та новгородські билини (опубліковано 1804). Цей жанр представлено в пісенниках М. Чулкова тощо. У середині 19 ст. почалося записування билин безпосередньо з вуст народу. Захоплення билинами призвело до віднайдення давніх поетичних пам’яток, пов’язаних з історією Давньої Русі.

У збірнику М. Драгоманова «Малорусские народные предания и рассказы» (1876) представлено розділ «Билини», де подано сюжети: «Ілля Швець і Змій», «Чудовищний людожер Буняка», «Настина могила», «Михайло і Золоті ворота», «Богатир і кінь». Цикл казок із билинними мотивами є в зібранні В. Кравченка.

За царських та радянських часів билини трактували тільки як спадщину російського народу. За Й. Сталіна створювали псевдобилини про більшовицьку добу. Останні осередки автентичного виконання зникли на початку 1950-х.

Дискусійні питання про місце й час виникнення билин, особливості класифікації, зміст та методологію досліджень неодноразово порушували на сторінках «Записок Наукового товариства ім. Шевченка», де спростовано думку про винятково російське коріння билин.

Характеристика

Класифікація

Билини поділяють на цикли:

1. Київський, або Володимирів:

- архаїчні, або дохристиянські (про Вольгу Всеславича, Микулу Селяниновича, Святогора та ін.);

- київські (про Іллю Муромця, Олексія Поповича та Добриню Микитича та ін.);

- волинсько-галицькі (про Чурила Пленковича, Дуная, Михайла Козарина, Дюка Степановича та ін.);

- чернігівські (про Ставра Годиновича).

Твори оповідають про подвиги богатирів часів князя Володимира Святославича, не оминають вчинків, вартих осуду, а також соціально-побутові діяння.

2. Новгородський, створений у купецькому середовищі до захоплення м. Новгорода московитами, містить билини лише авантюрного змісту (про Василія Буслаєва, Садка та ін.).

Є також билини пізнішого походження, складені в Московській державі. Окрему групу становлять так звані новелістичні чи казково-новелістичні билини.

Особливості жанру

Билини виконували речитативом, граючи на гуслях або без супроводу. Рядки різноскладові, строфи неусталеного віршового розміру. Верлібр і спорадичні рими. Притаманні різноманітні ритмічні конструкції, постійні епітети, трафаретні описи, повтори, паралелізми та інші поетичні фігури, так званий епічний час (коли різні епохи змішуються, а персонажі мовби не старіють), опис подій на віддалених і розлогих обширах (Русь, Литва, Індія тощо).

Персонажі та мотиви

Головні дійові особи (князь Володимир Святославич, богатирі Добриня, Олексій Попович та ін.) мають історичних прототипів, однак дуже видозмінених, гіперболізованих, у характеристиках яких поєднано риси діячів різних епох, з елементами чудесного. Інші, як-от Соловей-Розбійник, Ілля Муромець, є узагальненими персонажами. З усіх князів у билинах постає богатирем тільки князь Олег (Вольга). Наймогутніший витязь — Микула Селянинович, у незалежній вдачі якого та працьовитості відтворено риси українського народу. Богатиря Самсона Самійловича, героя біблійного походження, потрактовано як уособлення християнської віри русичів.

Серед персонажів трапляються жінки-богатирки — поляниці, які перевершували силою і кмітливістю чоловіків (але участі у битвах не брали). На захист Русі в кризові моменти ставали підліток Михайлик та п’яниця Василь.

Герої билин не шукали особистих вигод, а здійснювали подвиги задля процвітання давньоруської держави. Вони були воїнами-богатирями, втіленням народних ідеалів сили, мужності, справедливості, любові до рідної землі. Походили з князівського, воєводського, селянського, купецького середовищ, із духовенства. Богатирі були охрещені й переважно діяли як захисники християнізованої Русі від загарбників із Заходу, Лівонії, та Сходу, хижого степу.

Боротьба русів проти готів, гунів, половців, печенігів, хозар та інших загарбників в устах гуслярів перетворилася на боротьбу проти «татар», «поганих» як узагальнених ворогів Давньої Русі.

У билинах знайшло відображення життя і діяльність торгового елементу — гостей, тобто купців; часто згадують «богатиря-гостя», який поселяється за «окіяном-морем»; торгових людей, саме море тощо. Купці в давні часи були як торгівцями, так і воїнами, вони супроводжували князівську дружину в походах. На думку М. Драгоманова, билини ввібрали в себе відгомони навіть індійських епосів, які прийшли через тюркське запозичення.

Билинна традиція прив’язана до міст, які були основними торговельними вузлами, де купецтво вчиняло свої оборудки: Чернігів — шлях на схід, Новгород — на північ, Галич — на захід, Київ (центр усієї торгівлі) — на південь.

Мотиви епосу київського циклу часто поєднано з мотивами купецькими. Билини новгородського циклу є суто купецькими.

В Україні билинні образи й мотиви збереглися в інших фольклорних жанрах, зокрема казках, легендах, баладах, думах, історичних піснях. На думку В. Шевчука, окремі билини в Україні переродилися в прозові казки (про Котигорошка, Кирила Кожум’яку та ін.). Кілька казок билинного походження зафіксовано в 19 ст. Одна з них у запису 1850–1860 А. Димінського містить фрагменти поетичного тексту зведеного циклу билин із Поділля про Іллю Мурина. У 1850-х за межами України записано три українські билини, які строфікою нагадують думи.

В українській фольклористиці твори цього жанру досліджували М. Грушевський, О. Котляревський, І. Франко, Т. Рильський, М. Возняк, А. Лобода, М. Плісецький, В. Шевчук та ін.

Додатково

Сліди билин є в українських думах. Наприклад, билинний герой Олексій Попович — персонаж української думи «Про бурю на Чорному морі», Чурило — герой подільських і галицьких пісень. Ім’я Дуная трапляється в чернігівських варіантах веснянок. Билинний ратай Микула Селянинович має дещо спільне з ратаєм із колядки про золотий плуг.

Цитата

«Михайло Максимович, той, що був першим ректором Київського університету, а за ним і Микола Костомаров, той, що був заарештований разом із Тарасом Шевченком, Пантелеймоном Кулішем та іншими за організацію у Києві Кирило-Мефодіївського товариства, вказали на факт, що історичні й суспільні події в Україні в XVII столітті були настільки революційні, що витіснили з пам’яті українців історичні спомини про віддалені епохи, а вся сила й енергія нового часу була звернена на нові теми — оспівування гарячих подій сьогодення. Твори Володимирового циклу билин, вказали вони, ще жили на Півночі з тієї причини, що ніякі події пізніших часів не змогли відволікти їх од спогадів про ту далеку старовину… Другу причину того, чому билини значною мірою забулися на території, де постав їхній головний масив, указав видавець билин В. Авенаріус у збірці ‘‘Книга былин. Свод избранных образцов’’ (СПБ, 1880 р.): ‘‘Визначально, що найзначніша частина співців неграмотна: як сліпий, прозрівши, губить колишню тонкість дотикового сприймання, так і людина грамотна не в силі втримати в пам’яті просторих віршованих рапсодій у кількасот віршів. Першим гонителем вільної народної творчості було варварство, другим – цивілізація’’. А у XVII столітті в Україні неграмотних людей майже не було. ‘‘Освіта і грамотність, — пише В. Авенаріус, — з кожним кроком уперед витісняли стародавню пісню все далі’’».

Цит. за: Українські билини: Історико-літературне видання східнослов’янського епосу / Упоряд. В. Шевчука. Київ : Веселка, 2003. С. 5.

Джерела

1. Слово о полку Ігоревім. Київ : Веселка, 2008. С. 29.
2. Златоплуг: епос України-Русі. На київському циклі билин / Упоряд. В. Гребенюка. Луцьк : Надстир’я, 2022. 352 с.

Література

1. Грушевський М. С. Історія української літератури : в 6 т. Київ : Либідь, 1993. Т. 1. 391 с.
2. Українські билини: Історико-літературне видання східнослов’янського епосу / Упоряд. В. Шевчука. Київ : Веселка, 2003. 247 с.
3. Івашків В. Билини // Наукове товариство імені Шевченка: енциклопедія. 2015. URL: https://encyclopedia.com.ua/entry-259

Автор ВУЕ

В. І. Гребенюк

Покликання на цю статтю: Гірік С. І. Билини // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/FREEARTICLES:Билини (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 04.09.2024