Торчинський едикт

То́рчинський еди́кт (від м. Торчин) — Акт декларації про церковну унію, що засвідчував намір переважної більшості руського єпископату перейти з юрисдикції Константинопольського патріарха під владу Папи Римського. Підписаний 02.12.1594 у м. Торчині.

Початки унійного процесу

Про наміри православних владик перейти під владу Ватикану вперше згадують під час перебування Константинопольського патріарха Єремії II Траноса на українських і білоруських землях у 1588–1599. Патріарше втручання в справи Київської митрополії не виправдало сподівань ані руського духовенства, ні мирян, поглибило церковну кризу замість того, щоб сприяти її подоланню. Безумовна підтримка патріархом організованого у братства міщанства поставила в опозицію до нього усіх ієрархів Київської митрополії. Після від’їзду Єремії ІІ руський єпископат розпочав діяльність за поновлення втрачених ним прав, статусу і привілеїв.

На таємному синоді православних єпископів у м. Белзі 1590, ініціатором якого став львівський єпископ Гедеон Балабан, ухвалено так званий Белзький документ — лист-звернення до польського короля Сигізмунда III Вази. У ньому єпископи офіційно заявили про свою згоду вийти з підпорядкування Константинопольського патріархату та визнати владу Папи Римського за умов збереження східних обрядів і традицій та церковнослов’янської мови богослужінь.

1590 владики Київської церкви зібралися на перший після довгої перерви собор у м Бересті (тепер м. Брест, Білорусь). Проведення соборів у наступних роках стало регулярним і засвідчило серйозність намірів ієрархії відновити авторитет єпископату і церкви. На перших двох соборах порушували питання про доцільність виходу з-під юрисдикції Константинополя та переходу під зверхність Апостольського престолу в Римі. У цьому вбачали не тільки можливість позбавитися залежності духовних осіб від торговельно-ремісничих кіл, а передусім оздоровити церковний організм, зрівняти правовий статус Руської церкви в Польсько-Литовській державі з тим, який мала Римо-католицька церква.

На третьому (1593) та четвертому (1594) Берестейських соборах питання про унію не порушували. Проте ним потай займалися єпископи Кирило Терлецький, Гедеон Балабан, Ісая Копинський і Діонісій Збіруйський (дата народження невідома — 1803; тепер Польща).

У червні 1594 на таємному (покутному) зібранні у м. Сокалі ці владики підтвердили чинність раніше схваленого Белзького документа про унію, уклали відповідну декларацію про умови, за яких могла бути здійснена унія, та зобов’язали єпископа Кирила Терлецького провести перемовини з рештою єпископату щодо доцільності та необхідності унії з Римом. Православні єпископи вимагали зберегти православні обряди та свята, на вищі духовні посади обирати кандидатів з-поміж українців або греків, залишити під контролем владик (без втручання світських осіб) монастирі, церкви та церковні братства тощо; висували низку вимог соціально-політичного характеру, спрямованих на забезпечення повноцінного юридичного статусу церкви та її духовенства у державі, гарантом виконання яких вважалася королівська влада.

Підписання едикту

02.12.1594 Терлецький прибув у м. Торчин для зустрічі з єпископом Володимирським і Берестейським Іпатієм Потієм. На цьому етапі до справи активно підключився римо-католицький Луцький єпископ Бернард Мацейовський (1548–1608; тепер Польща). Не без його впливу Іпатій Потій поставив свій підпис під Сокальськими умовами. За місцем оголошення документ називають Торчинським едиктом.

На думку більшості істориків, уже в грудні 1594 практично всі єпископи Київської митрополії та митрополит Михайло Рогоза підписали умови унії.

У лютому 1595 Торчинський едикт був представлений на розгляд сейму в м. Кракові, Кирило Терлецький вручив його Апостольському нунцієві у м. Варшаві.

Поряд із тим звістка про унійну діяльність церковних ієрархів викликала вибух невдоволення серед русько-православної людності Речі Посполитої, передусім міщанства, опір православних братства у Львові, Вільно, Перемишлі та інших містах.

Значення

Торчинський едикт був етапом складного й напруженого процесу (за висновком істориків — завершенням підготовчого періоду), який призвів до укладання Берестейської церковної унії 1596 та конституювання Української греко-католицької церкви.

Література

1. Архиєпископські синоди українського католицького єпископату і їх правні основи. Кастельгандольфо : Видання “Благовісника верховного архиепископа”, 1970. 72 с.
2. Крижанівський О. П., Плохій С. М. Історія церкви та релігійної думки в Україні : у 3 кн. Київ : Либідь, 1994. Кн. 3: Кінець XVI — середина XIX століття. 336 с.
3. Історія православної церкви в Україні / Відп. ред. П. Яроцький. Κиїв : Четверта хвиля, І997. 292 с.
4. Тимошенко Л. В. Інтриги і конфлікти в історії укладення Берестейської унії у світлі документальних джерел та полемічної літератури // Соціум. Альманах соціальної історії. 2015. Вип. 11–12. С. 185–209.

Автор ВУЕ

П. Л. Яроцький

Покликання на цю статтю: Яроцький П. Л. Торчинський едикт // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Торчинський едикт (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 22.07.2023