Піаф, Едіт

Піа́ф, Еді́т [ фр. Piaf, Édith; справжні прізвище та ім’я — Гасьйон, Едіт Джованна (франц. Gassion, Édith Giovanna); 19.12.1915, м. Париж, Франція — 10.10.1963, м. Грасс, тепер регіон Прованс — Альпи — Лазуровий берег, Франція) — співачка, актриса, авторка пісень і музики.

Піаф, Едіт (Piaf, Édith)
Справжнє прізвище	Гасьйон, Едіт Джованна
Народження	19.12.1915
Місце народження	Париж
Смерть	10.10.1963
Місце смерті	Грасс
Напрями діяльності	музичне мистецтво

Життєпис

Народилася у сім’ї бідних артистів. Батько був акробатом-антиподистом, мати італо-кабільського походження — співачкою. Під час Першої світової війни батько був мобілізований на фронт, мати страждала від алкоголізму. Дівчинку спочатку виховувала бабуся за лінією матері, потім бабуся за лінією батька, яка тримала бордель у м. Берне (тепер регіон Нормандія). У дитинстві відвідувала початкову школу, але нерегулярно. Після війни у віці 12 років виступала на вулиці разом із батьком, співала і збирала подаяння; через три роки співала разом із подругою.

У жовтні 1935 Л. Лепле (1883–1936; Франція), хазяїн кабаре «Жерні’с» («Gerny's»), розташованого неподалік Єлисейських Полів, почув її спів на вулиці. Він запропонував їй перший контракт, дав сценічне ім’я «Маленький горобчик» (франц. La Môme Piaf) через її маленький зріст (1 м 47 см) та ввів у паризькі мистецькі кола. Її наставником став літератор Ж. Буржеа (1888–1966; Франція). У грудні того ж року вона записала свою першу платівку «Les Mômes de la cloche» («Маленькі бродяжки»), яка мала успіх у публіки, та дала свої перші радіоінтерв’ю на «Радіо-Сіте» («Radio-Cité»). Тоді вона виконувала переважно пісні з репертуару співачки Фреель (1891–1961; Франція).

Л. Лепле було вбито 06.04.1936, кабаре закрито; співачку затримано поліцією на 48 годин за підозрою у причетності до злочину. Її кар’єра була під загрозою. Їй допоміг Ж. Канетті (1909; Болгарія — 1997; Франція), директор «Радіо-Сіте». Він знайшов їй ангажементи в Парижі та провінції, а також організував зустріч з поетом Р. Ассо (1901–1968; Франція), який став її наставником. Р. Ассо узяв на себе відповідальність за її кар’єру, написав для неї тексти пісень, які були покладені на музику композиторкою та піаністкою М. Монно (1903–1961; Франція). Піаф виступала у паризьких концертних залах «Альгамбра» (1936), «Бобіно» (1937), «А. В. С.» і стала зіркою мюзик-холу. Їхнє партнерство закінчилося 1939, коли з початком Другої світової війни Р. Ассо був мобілізований до армії.

У 1940-х Піаф почала виконувати ролі в театрі та кіно. Драматург Ж. Кокто запропонував роль у спеціально написаній для неї одноактній п’єсі «Незворушний красень» («Le Bel indifférent»), прем’єра якої відбулася 1940 у театрі «Буфф-Парізьєн». Після успіху п’єси Піаф було запрошено на роль квіткарки Лілі у фільмі «Монмартр на Сені» (1941, режисер Ж. Лакомб). На знімальному майданчику вона познайомилася з актором і критиком А. Конте (1904–1998; Франція), який став її новим наставником і одним із авторів пісень.

Під час Другої світової війни та окупації Франції нацистами продовжувала виступати з концертами. У серпні 1943 та лютому 1944 поїхала на гастролі до м. Берліна. Згодом пояснювала цей вчинок допомогою французьким в’язням повернутися додому (допомагала їм зробити фальшиві документи, видаючи за членів свого оркестру).

У лютому 1944 Піаф склала іспит на автора пісень у Товаристві музичних авторів, композиторів і видавців.

У липні 1944 познайомилася з І. Монтаном. Він виступав у кабаре «Мулен Руж» у першій частині її концерту, був партнером на знімальному майданчику у фільмі «Зірка без світла» (1946, режисер М. Блістен). Піаф допомогла йому в професійному становленні. Підбирала пісні для його репертуару, наполягала на тому, щоб його запрошували на ролі у виставах.

Ділилася досвідом також із вокальним гуртом «Компаньйон де ла шансон» («Les Compagnons de la chanson»), виступала разом із ними, записала низку пісень, серед яких «Les Trois Cloches» («Три дзвони») автора Ж. Віллара (1895–1982; Швейцарія). Наприкінці 1945 Піаф самостійно написала одну з найпопулярніших пісень усіх часів «La Vie en rose» («Життя у рожевому кольорі»), однак лише наступного року включила її до свого репертуару. Авторство музики приписують її піаністу Луїгі (1919; Іспанія — 1991; Франція). Кар’єра співачки набула нових вимірів завдяки виступам за кордоном, багаторазовим поїздкам до США. Перебування у м. Нью-Йорку ознаменувалося для неї двома ключовими зустрічами. Вона познайомилася з актрисою М. Дітріх (підтримувала зв’язок з нею до смерті Дітріх), а також закохалася в боксера М. Сердана (1916; тепер Алжир — 1949; Азорські острови). Для нього написала слова однієї з її найвідоміших і найчастіше співаних пісень «L’Hymne à l’amour» («Гімн коханню»; 1949, музика М. Монно), а згодом присвятила його пам’яті пісню «Mon Dieu» («Боже мій»; 1960, музика Ш. Вокера, слова Ш. Дюмона). Раптова загибель М. Сердана в авіакатастрофі стала для Піаф трагедією та початком тривалого періоду депресії.

1951 її секретарем і довіреною особою став співак і автор пісень Ш. Азнавур, який написав для неї кілька пісень. Того ж року Піаф потрапила у дві автомобільні аварії. Після другої, в якій вона отримала важкі травми, їй дали морфін. Препарат спричинив наркотичну залежність, якої вона намагалася позбутися, пройшла кілька детоксикаційних процедур.

Виступила з тріумфом у паризькій концертній залі «Олімпія» (1955). Того ж року вирушила у турне по США, яке завершилося на початку 1956 концертом із 22 пісень у Карнегі-холі в м. Нью-Йорку.

У січні —травні 1956 Піаф вирушила у турне Латинською Америкою. 24.05. вона повернулася до «Олімпії», де співала до липня. З турне Піаф привезла мелодію, яка згодом стала піснею «La foule» («Натовп», музика А. Кабраля, слова М. Рівгоша), виконала її під час концертів в «Олімпії» на початку 1958 (виступала там упродовж 3 місяців).

У лютому 1958 Піаф познайомилася з молодим співаком Ж. Мустакі (1934, Єгипет — 2013; Франція), який написав для неї слова пісні «Milord» («Мілорд»; 1959, музика М. Монно). Ця пісня стала світовим хітом.

Попри успіх, Піаф продовжувала боротися з наркотичною та алкогольною залежністю. 13.12.1959 співачка знепритомніла на сцені під час виступу. Вона перенесла численні операції через виразку шлунку.

На початку 1960-х Ш. Дюмон (1929–2024; Франція) написав для неї її останні хіти, серед яких «Non, je ne regrette rien» («Ні, я ні про що не шкодую»; 1960, слова М. Вокера). Вона виконала цю пісню під час серії концертів 1961 в «Олімпії».

1961 Піаф познайомилася з перукарем грецького походження Т. Ламбукасом (1936–1970; Франція), якому дала сценічний псевдонім Тео Сарапо (грецькою означає «я тебе кохаю»). Спочатку він був її секретарем, потім менеджером, у жовтні 1962 став її чоловіком. Піаф допомагала йому освоїти мистецтво співу, вони співали дуетом, зокрема пісню «À quoi ça sert l’amour?» («Для чого слугує кохання?»; 1962, музика і слова М. Емера) у залах «Бобіно» та «Олімпія». Публіка вітала її оваціями понад двадцять хвилин. Останньою записаною Піаф піснею була «Чоловік з Берліна» (1963, музика Ф. Лея, слова М. Вандома).

Церква відмовила співачці у релігійному похованні, оскільки вона жила всупереч моралі католицизму. Але на похорон на кладовищі Пер-Лашез у м. Парижі прийшли понад 40 тис. осіб.

Творчість

Піаф відома насамперед як виконавиця пісень. Вона мала глибокий, потужний та емоційний голос і чудове вібрато. Голос Піаф нетиповий та впізнаваний. Справді унікальним його робить тембр, дуже однорідний, постійний, з невеликими варіаціями, як у всіх її піснях, так і у нотах однієї пісні. Співачка глибоко відчувала музику. Її пісні спочатку ґрунтувалися на традиції реалістичного шансону. Надалі вони поступово еволюціонували, набували більш мелодійної та оркестрової форми.

Завжди виступала з акордеоністом та піаністом, іноді з оркестрами чи хорами. Не хотіла, щоб її зовнішність відволікала глядачів, тому була вдягнена у чорну сценічну сукню, з якою асоціюється її образ.

У піснях віддавала перевагу простоті та ясності слів, які передають сильні емоції.

Сама писала тексти деяких пісень. Загалом Піаф є авторкою слів до 87 пісень. Почала писати, щоб розповісти історію свого життя і кохання. Одна із таких перших пісень «J’ai dansé avec l’amour» («Я танцювала з коханням»; 1941, на музику М. Монно). Серед її ранніх пісень — «Je ne veux plus laver la vaisselle» («Не хочу більше мити посуд», знайдена і видана 2003), трохи кумедна феміністична пісня. Вона писала пісні для І. Монтана і Т. Сарапо. Але найбільшими хітами стали «Життя в рожевому кольорі» та «Гімн кохання». Пісні Піаф виконували співаки з різних країн світу: М. Матьє, Дж. Голлідей, С. Діон, П. Каас, Мадонна та інші.

Крім пісенної творчості, виконала кілька ролей у кіно і театрі. Зіграла невеличку роль співачки у фільмі «Емансипована дівчина» (1936, режисер Ж. Лімур). Кінокар’єра розвинулася під час Другої світової війни. Найцікавіші ролі: співачка Мадлен у мелодрамі «Зірка без світла» (1946) та Сімона у драматичному фільмі «Коханці завтрашнього дня» (1951, обидва — режисер М. Блістен). Знялася у невеликих ролях у провідних режисерів: у ролі співачки-робітниці у фільмі «Якби мені розповіли про Версаль» (1953, режисер С. Гітрі) та співачки Ежені Бюффе у драматичній комедії «Французький канкан» (1954, режисер Ж. Ренуар).

У театрі вона грала, зокрема, у мюзиклі «Маленька Лілі» М. Ашара (1951), поставленому у паризькому театрі «А. B. C.» режисером Р. Руло (1904; Бельгія — 1981, Франція).

«La Vie En Rose».
Джерело ютуб канал «Edith Piaf Officiel».

Україніка

Творчість Піаф добре відома в Україні.

До циклу «Нічні концерти» (1977), що є однією з вершин поезії М. Бажана, увійшов вірш «Голос Едіт Піаф».

Співачці були присвячені вистави у театрах, серед них: п’єси «Чудо Піаф. Соло» Н. Мазур і В. Кіно у театрі «Колесо» (прем’єра у вересні 2004, режисер Д. Дімов), «Édith Piaf: життя в рожевому кольорі» О. Гаврилюк у Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки (прем’єра 25.06.2005, режисер О. Гаврилюк); мюзикл «Едіт Піаф. Життя в кредіт» В. Васалатій і Ю. Рибчинського у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка (прем’єра 23.05.2008, режисер І. Афанасьєв), драма «Ассо та Піаф» О. Миколайчука-Низовця у театрі «Сузір’я» (прем’єра 01.03.2008, режисер Т. Жирко; згодом поставлена у театрі «Око» у м. Львові, режисер Б. Ривкевич, та інших театрах), моновистава «Едіт Піаф» О. Дудич у театрі «Сузір’я» (прем’єра 16.03.2025, режисер О. Дудич) та інші.

Нагороди та визнання

Пісня «Життя в рожевому кольорі» здобула премію Зали слави «Греммі» (1998).

На честь Піаф названий астероїд (відкритий 1982) і кратер на Венері (1991).

Музей Піаф відкритий 1978 у м. Парижі в будинку, де вона жила.

11.10.2003 на честь сорокової річниці смерті Піаф у м. Парижі відкрито статую співачки (скульптор Л. Деліль), встановлену на площі Піаф (утворена 1978).

Її іменем названі зали, вулиці, площі у різних містах Франції.

Про життя співачки створені численні вистави, фільми, шоу.

Театральна вистава музична комедія «Піаф, я люблю тебе» (1996, слова К. Лемеля, музика Ш. Дюмона), присвячена життю співачки, мала великий успіх у м. Парижі.

Серед фільмів про неї: «Піаф» (1974, режисер Г. Казаріль), «Едіт і Марсель» (1983, режисер К. Лелуш). Фільм «Життя в рожевому кольорі» (2007, режисер О. Даан, у головній ролі М. Котіяр) зібрав понад 5 млн переглядів у Франції, 5 премій «Сезар» і 2 «Оскари». М. Котіяр отримала премію «Золотий глобус», премію Британської академії кіно і телевізійних мистецтв, «Оскар» (усе —2008).

Додатково

Приблизно у віці 3–8 років дівчинка тимчасово втратила зір, але одужала, за легендами, завдяки молитвам біля гробниці Святої Терези у м. Лізьє (тепер регіон Нормандія). До кінця життя вона носила на шиї медальйон святої.

Цитата

«Ніколи її не бачив, але я собі навіюю
Цей образ — худеньку жінку з устами як рваною раною.
Без пісні їй ким же бути? Розтоптаною повією?
Без Франції ким же їй бути? Німою жебрачкою п’яною?
Крізь семеро демонських кругів лихого паризького пекла
Вона перейшла й підвелася, базарних фіглярів дочка,
Розрадниця людського горя, сама від зрадливості стекла,
Лунка і тремтлива, як флейта, як бильце гвоздики, гнучка […]»

 (Бажан М. Голос Едіт Піаф // Бажан М. Вибрані твори у 2 т. Вірші та поеми. Т. 1. Київ : Українська енциклопедія, 2003. С. 307).

Твори

• L’Hymne à l’amour. Paris : Librairie Générale Française, 1994. 384 p.
• Au bal de la chance. Paris : Archipoche, 2007. 224 р.
• Mon amour bleu. Paris : Grasset, 2011. 224 р.

Література

1. Duclos P., Martin G. Piaf. Paris : Éditions du Seuil, 1995. 544 p.
2. Piaf Édith (Édith Giovanna Gassion, dite) // La Chanson française et francophone / Dir. Saka P., Plougastel Y. Paris : Larousse, 1999. P. 363–367.
3. Bonnieux B., Cordereix P., Giuliani E. Souvenirs, souvenirs… Cent ans de chanson française. Paris : Gallimard, 2004. 159 р.
4. Bonini Е. Piaf, la vérité. Paris : Pygmalion, 2008. 592 p.
5. Бурке К. Не шкодую… Життя Едіт Піаф. Київ : Темпора, 2012. 274 с.
6. Belleret R. Édith Piaf: vivre pour chanter. Paris : Editions Gründ, 2015. 64 р.

Автор ВУЕ

С. В. Глухова

Покликання на цю статтю: Глухова С. В. Піаф, Едіт // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Піаф, Едіт (дата звернення: 11.10.2026).

Автор ВУЕ

С. В. Глухова

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 18.12.2025