Посольство надзвичайне

Посо́льство надзвича́йне — дипломатичне представництво однієї держави, яке надсилається у столицю іншої держави чи міжнародну організацію для вирішення конкретного важливого завдання загальнодержавного значення (встановлення дипломатичних відносин, ведення мирних переговорів, участь у важливих заходах міжнародного значення, коронації або інавгурації глав держав тощо).

Історична довідка

Такі посольства держави використовували від часів зародження звичаєвих норм дипломатичного права у царствах Стародавнього Єгипту, князівствах й імперіях Стародавнього Китаю, містах-полісах Еллади, Римській республіці та імперії. Посольства надзвичайні діяли однократно для вирішення нагальних проблем міждержавних відносин, позаяк інститут постійного дипломатичного представництва держави в іноземній країні тоді був відсутній. Існувала традиція надсилати т. з. човникових послів і перемовників, яку наслідували папські легати та учасники міжнародних конгресів і конференцій.

В історії України радянського періоду існувало Надзвичайне посольство УСРР (див. Українська Соціалістична Радянська Республіка) в Анкарі, сформоване у жовтні 1922 з метою встановлення дипломатичних відносин із Туреччиною; його очолював М. В. Фрунзе.

Характеристика

Процеси формування, відкриття і функціонування посольства надзвичайного визначені філософією логістичного забезпечення діяльності органів зовнішніх зносин незалежних держав-членів міжнародного співтовариства у контексті виконання ними завдань і функцій конкретної держави на міжнародній арені. Для здійснення зовнішніх зв’язків з іншими державами і суб’єктами міжнародного права в умовах миру держави утворюють систему ординарних дипломатичних представництв. Натомість в екстраординарних умовах функціонування державності (конфлікт воєнний, війна, техногенні або екологічні катастрофи тощо), а також під час кризи у міждержавних відносинах чи виникнення питань, розв’язання яких потребує окремої, особливої й перманентної реакції та присутності держави у центрах прийняття політико-правових рішень, — вдаються до посольства надзвичайного (екстраординарне представництво).

Міжнародно-правовий статус та ознаки

Загальний міжнародно-правовий статус різних форм діяльності посольств надзвичайних закріплений у Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961.

Сучасне міжнародне право передбачає організаційні й нормативні можливості держав використовувати інститут посольства надзвичайного у Конвенції ООН про спеціальні місії (1969; далі — Конвенція).

Глосарій Конвенції характеризує і визначає ідентифікаційні ознаки інституту посольства надзвичайного:

  • представляє державу і направляється в іншу державу за згодою останньої для розгляду із нею певних питань або для виконання щодо неї певного завдання;
  • на відміну від постійного дипломатичного представництва має тимчасовий характер;
  • глава спеціальної місії — особа, на яку державою покладено обов’язок діяти в цій ролі;
  • представник держави у спеціальній місії — будь-яка особа, якій держава, що направляє, надала такі повноваження;
  • членами спеціальної місії є глава місії, представники держави, що направляє, та члени персоналу спеціальної місії.

Конвенція визначає також терміни «члени персоналу спеціальної місії», «члени дипломатичного персоналу», «члени адміністративно-технічного персоналу спеціальної місії» тощо. Держава може направляти спеціальну місію в іншу державу за згодою останньої, попередньо отриманою через дипломатичні або інші узгоджені чи взаємоприйнятні канали (ст. 2 Конвенції).

Процес формування

Процес створення посольства надзвичайного відбувається з урахуванням організаційно-правових засад імперативного характеру:

  • здійснюється відповідно до настанов національного законодавства та приписів міжнародного (дипломатичного) права;
  • передбачає наділення такого посольства уповноваженими органами публічної влади держави, що направляє, відповідними завданнями і функціями;
  • супроводжується забезпеченням відповідним фаховим кадровим складом (в особі голови посольства надзвичайного або групи співробітників під його керівництвом) на основі одноосібного рішення уповноваженої особи, яка спрямовує посольство надзвичайне;
  • має відповідне матеріально-технічне ресурсне забезпечення для здійснення профільної діяльності;
  • ідентифікується із чіткою вказівкою на виконання відповідного завдання або результату;
  • зазвичай контекстуалізується із чітким зазначенням терміну дії такої дипломатичної місії.

Питання формування, спрямування, функціонування посольства надзвичайного вирішуються державами (або державою й міжнародною організацією) винятково на двосторонньому рівні, жодна третя сторона не може впливати на їхнє вирішення (ст. 3 Конвенції).

Поряд із тим Конвенція передбачає різні поліваріативні можливості формування й існування посольства надзвичайного: спрямування однієї спеціальної місії у дві або кілька держав (ст. 4); направлення спільної спеціальної місії двома або кількома державами (ст. 5) в іншу державу за згодою цієї держави (відповідно до ст. 2) для колегіального розгляду за погодженням між усіма цими державами питання, що становить для них спільний інтерес (ст. 6).

Існує загальне правило, завдяки якому посольство надзвичайне постає універсальним засобом розв’язання актуальних міждержавних питань: відсутність/наявність дипломатичних або консульських зносин між державами-контрагентами не є необхідною умовою для направлення або прийняття спеціальної місії.

Початком функцій спеціальної місії (ст. 13 Конвенції) є момент встановлення офіційного контакту із міністерством закордонних справ або іншим органом держави, що приймає (тобто не залежить від представлення її постійним дипломатичним представництвом держави, яка направляє, і вручення вірчих грамот або повноважень). Всі офіційні справи із державою, що приймає, які доручені спеціальній місії, провадять із міністерством закордонних справ або з іншим органом уряду цієї держави, щодо якого є домовленість (ст. 15).

Правила старшинства

Коли дві або кілька спеціальних місій зустрічаються на території держави, що приймає, або третьої держави, старшинство місій встановлюється (якщо немає спеціальної угоди) відповідно до алфавітного порядку назв держав, установлених протоколом держави, на території якої місії перебувають. Старшинство двох або кількох спеціальних місій, що зустрічаються з нагоди церемоніальної або урочистої події, визначається протоколом держави, що приймає. Старшинство членів спеціальної місії буде таким, як воно повідомлено державі, що приймає, або третій державі, на території якої зустрічаються дві або кілька спеціальних місій (ст. 16 Конвенції).

Місцеперебування

Зазвичай місцеперебуванням спеціальної місії є місце, встановлене за згодою між зацікавленими державами. За відсутності такої згоди місцеперебуванням такої місії є місце, де розташоване міністерство закордонних справ держави, що приймає. Якщо спеціальна місія виконує свої функції у різних місцях, зацікавлені держави можуть домовитися, щоби місія мала кілька місць перебування, з яких вони можуть обрати одне як основне (ст. 17 Конвенції).

Спеціальній місії належить право користуватися прапором і емблемою держави, що направляє, на приміщеннях, які займає місія, її транспортних засобах під час використання в офіційних цілях, зваживши на закони, правила і звичаї держави, що приймає (ст. 19 Конвенції).

Кадровий склад

Спеціальна місія складається з одного або кількох представників держави, що направляє, серед яких призначається глава місії (ст. 9 Конвенції).

Порядок кадрового забезпечення складу посольства надзвичайного визначається міжнародним правом (ст. 8 Конвенції). Держава, що направляє, на свій розсуд (за винятками, передбаченими у ст. 10–12 Конвенції) призначає членів спеціальної місії, повідомивши попередньо державі, що приймає, всю необхідну інформацію про її чисельність і склад. Держава, що приймає, може не дати згоди на направлення спеціальної місії, чисельність якої вона не вважає доцільною через власні обставини, умови і потреби місії; однаково може, без пояснення причин, відмовити у призначенні будь-якої особи як члена спеціальної місії.

Глава посольства надзвичайного

Глава (або, якщо держава, що направляє, такого не призначила, один із її представників) уповноважений діяти від імені спеціальної місії та вести листування із державою, що приймає. Дипломатична практика держав сформувала підходи до визначення правового статусу глави посольства надзвичайного:

  • є громадянином держави, що направляє;
  • належить до дипломатичної служби держави, що направляє, може бути як професійним дипломатом, так і політичним призначенцем (фахівцем у питаннях, що вирішуються);
  • якщо главою призначено кар’єрного (професійного) дипломата, то він зазвичай має дипломатичний ранг надзвичайного і повноважного посла;
  • з огляду на особливу важливість питань, що вирішуються посольством надзвичайним, очолити місію може глава держави, що направляє, та особи високого рангу цієї держави (ст. 21 Конвенції).

Глава держави, який очолює спеціальну місію, користується у державі, що приймає, перевагами, привілеями та дипломатичними імунітетами, які визнаються міжнародним правом за главами держав, котрі відвідують іншу державу з офіційним візитом.

Члени посольства надзвичайного

До спеціальної місії може входити дипломатичний, адміністративно-технічний та обслуговуючий персонал. Глава уряду, міністр закордонних справ та інші особи високого рангу в спеціальній місії держави, що направляє, користуються у державі, що приймає, також і перевагами, привілеями та імунітетами, які визнаються за ними міжнародним правом. Якщо члени постійного дипломатичного представництва або консульської установи, що знаходиться в іноземній державі, включені до складу спеціальної місії, вони зберігають свої привілеї та дипломатичні імунітети як члени дипломатичного представництва або консульської установи, крім привілеїв та імунітетів, наданих Конвенцією.

Представники держави, що направляє спеціальну місію, члени її дипломатичного персоналу в принципі мають бути громадянами цієї держави (ст. 10 Конвенції). Громадяни держави, що приймає, можуть бути призначені до складу посольства надзвичайного країни, що направляє, лише за їхньою згодою, що може бути у будь-який час анульована державою, що приймає. Таке ж право держава, що приймає, може обумовити щодо громадян третьої держави.

Держава, що приймає, може у будь-який час, без зобов’язань мотивувати рішення, повідомити державу, що направляє, про оголошення будь-якого представника спеціальної місії, члена її дипломатичного персоналу персоною нон грата. У такому разі держава, що направляє, повинна відкликати цю особу або припинити її функції в місії. Якщо держава, що направляє, відмовиться або не виконає протягом розумного строку свої зобов’язання, держава, що приймає, може відмовитися визнати цю особу членом спеціальної місії (ст. 12 Конвенції; дисмисл — визнання дипломатичного представника приватною особою).

Припинення функцій

Функції спеціальної місії припиняються, зокрема: за домовленістю держав; після виконання завдання спеціальної місії; після закінчення строку, встановленого для спеціальної місії, якщо він спеціально не подовжений; після повідомлення державою, що направляє, про припинення або відкликання спеціальної місії; після повідомлення держави, що приймає, про те, що вона вважає діяльність спеціальної місії припиненою. Розірвання дипломатичних або консульських відносин між державами не тягне за собою припинення діяльності спеціальних місій, що існують у момент розірвання відносин (ст. 20).

В Україні

Можливості створення посольства надзвичайного передбачені національними законодавствами держав. Стаття 4 пункт 5 Закону України «Про дипломатичну службу» (2018) передбачає, що у системі органів дипломатичної служби можуть утворюватися спеціальні місії, а також делегації на сесії статутних органів міжнародних організацій, статус, завдання і функції яких залежно від рівня місії визначаються Президентом України або Міністром закордонних справ України.

Також встановлено, що спеціальні місії є тимчасовими, за своїм характером представляють Україну і спрямовуються Україною до іншої держави за її згодою для спільного розгляду з цією державою певних питань або для виконання щодо неї певного завдання.

Джерела

Література

  1. Juan X. The Western Regions according to the Hou Hanshu / Тrans. from chin. by J. E. Hill. 2nd еd. // University of Washington Departments Web Server. 2003. URL: https://depts.washington.edu/silkroad/texts/hhshu/hou_han_shu.html
  2. Kalous A. Late Medieval Papal Legation Between the Councils and the Reformation. Rome : Viella, 2017. 256 р.
  3. Баймуратов М. О. Міжнародне публічне право. Київ; Одеса : Фенікс, 2018. 762 с.
  4. Берд M. S.P.Q.R.: Історія Давнього Риму / Пер. з англ. О. Дем’янчук. Київ : Book Chef ; Форс Україна, 2019. 480 с.
  5. Ujházi L. The Role of Pontifical Legates in Facilitating Peace // Ius canonicum. 2021. Vol. 61. Р. 691–731.

Автори ВУЕ

М. О. Баймуратов Б. Я. Кофман


Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Баймуратов М. О., Кофман Б. Я. Посольство надзвичайне // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Посольство надзвичайне (дата звернення: 11.10.2026).


Оприлюднено

Статус гасла: Оприлюднення
Оприлюднено: 09.08.2024

Отримано з https://vue.gov.ua/index.php?title=Посольство_надзвичайне&oldid=390660
Увага! Опитування читачів ВУЕ. Заповнити анкету ⟶