Дахма

Зороастрійська дахма за межами м. Єзд (провінція Єзд, Іран)

Да́хма, дакма (перс. دخمه‎, від авест. daxma- — могила), Вежа мовчання — у зороастризмі — поховальна споруда (кругла кам’яна або цегляна вежа з колодязем-осуарієм), де залишали тіла померлих.

Зміст

1 Історична довідка
2 Архітектурні та функціональні особливості
3 Сучасний стан
4 Література
5 Автор ВУЕ

Історична довідка

Чільний принцип поховальних ритуалів у зороастризмі — якнайшвидше позбутися тіла спочилого, яке вважають знечищеним смертю, непотрібним (після відокремлення безсмертної душі) та небезпечним об’єктом. Причому здійснити це в такий спосіб, щоби: а) не зашкодити живим (родині, громаді), людському поселенню, чистим тваринам, рослинам і стихіям (вогню, воді, землі); б) уникнути повільного гниття й розкладу трупу.

Відповідно, поховальні традиції зороастрійців поділяють на 2 частини:

ті, що стосуються усунення мертвого тіла;
ті, що спрямовані для блага душі спочилого (яка, за віруваннями, затримується в земному світі ще на 3 дні) та захисту її від демонів.

Обрядові приписи до поховальних ритуалів містить одна з чотирьох частин (Вендидад, або Відевдат — Кодекс проти демонів) священної книги зороастрійців Авести.

Згідно з релігійними уявленнями зороастрійців про обов’язок людини боронити чистоту всіх творінь, нечисте мертве тіло не можна віддавати ні вогню, ні воді, ні землі. Звідси — історично усталений спосіб поховання у спеціальних вежах, які віддалені (відмежовані суцільною стіною) від поселення та унебезпечують чисті стихії від забруднення. За принципом «нечисте — нечистому» мертву плоть залишали на споживання хижим птахам-некрофагам (переважно грифам, які знищували її за лічені хвилини або години).

Про архаїчні поховальні звичаї персів повідомляв Геродот (зокрема, виставлення тіла диким собакам чи хижим птахам) та вказував на утаємниченість таких обрядів, але дахми в його часи ще невідомі. Практика поховання царів династії Ахеменідів може свідчити про традицію використання висічених у скелі гробниць (камінь «захищав» землю від забруднення продуктами розкладу), виявлено також керамічні та алебастрові (кальцитові) осуарії, випадки заливання тіл воском. Пізніше місця поховання мали, імовірно, вигляд цвинтарів на височинах чи пустирях на встановленій відстані від житлових будинків, торованих шляхів і оброблюваних полів. За припущенням, будівництво дахм сягає 3–6 ст., тобто часів імперії Сасанідів. Набуває поширення за часів ісламізації Ірану (коли виникла потреба огороджувати та охороняти місця поховання від можливої наруги, осквернення).

Перша відома письмова згадка про дахми належить до 1-ї пол. 9 ст. (лист до зороастрійців м. Самарканда порушує питання про поховальні ритуали у разі, коли стара дахма зруйнована, а нова ще не зведена), з неї висновують про вежі мовчання як усталену тоді поховальну практику.

Архітектурні та функціональні особливості

Будівництво дахми супроводжували спеціальними релігійними церемоніями, які умовно поділяють на церемонії риття ґрунту, закладання фундаменту та освячення завершеної споруди.

Вежі мовчання будували з добре зцементованого каменю або цегли на вивищених ділянках ландшафту, пагорбах, віддалено від житла. Висота — близько 6‒8 м, центр башти нижчий за її краї. Оголені тіла спочилих викладали на верхньому рівні так, щоби полегшити доступ до них сонцю і птахам. Верхній рівень захищений високим парапетом і розділений на три концентричних кола — для тіл чоловіків, жінок і дітей (відповідає трьом чільним моральним заповідям зороастризму — «добрі справи», «добрі слова», «добрі думки»). До вежі вела брама, обов’язково виготовлена із заліза.

Звільнені від плоті, відбілені сонцем і вітром кістки потрапляли у колодязь-осуарій в центрі вежі (борти і дно якого також викладені каменем), де поступово розпадалися. Рештки з дощовою водою просочувалися підземними колодязями через шари деревного вугілля та піску (фільтри періодично оновлювали).

Доступ до дахми мали лише спеціальні священнослужителі, які переносили тіла померлих. За традиціями, тіло доправляли до вежі в будь-який час дня (категорично заборонено ховати вночі; якщо смерть наставала вночі — тіло виносили наступного дня вранці). Кількість священнослужителів обов’язково мала бути парною (два, чотири, шість або більше, з огляду на вагу спочилого).

Сучасний стан

У новітній час дахми поступово виходили з вжитку, у деяких країнах (Ірані) будівництво нових веж було суворо заборонене. Це спонукало вірян до зміни поховальних ритуалів, запровадження нових способів поховання (за збереження засадового принципу унебезпечити чисті стихії від контакту зі смертю) — засипання тіл вапном, поховання у могилах з каменю, цементу, бетону.

Дахми дотепер використовують деякі громади парсів (зороастрійців) Індії, але ця практика спричиняє невдоволення громадськості та тягне судові позови. До того ж на поч. 21 ст. популяція грифів у Індії катастрофічно скоротилася. Застосовують і спеціальну кремацію тіл. Багато зороастрійців вважають традиційну практику поховання застарілою.

Література

Modi J. J. The Funeral Ceremonies of the Parsees: Their Origin and Explanation. Bombay : Rustam Jivanji Modi, 1934. 33 р.
Boyce M. A History of Zoroastrianism : in 3 vol. Leiden; New York; Köln : Routledge, 1996. Vol. 1: The Early Period. 350 р.
Boyce M. Zoroastrians: Their Religious Beliefs and Practices. London : Routledge, 2000. 288 p.
Huff D. Archaeological Evidence of Zoroastrian Funerary Practices // Zoroastrian Rituals in Context. Leiden; Boston : Brill, 2004. Р. 593–630.
Hutter М. The Impurity of the Corpse (nasā) and the Future Body (tan ī pasēn): Death and Afterlife in Zoroastrianism // Deuterocanonical and Cognate Literature Yearbook. 2009. Leiden : Brill, 2009. P. 13–26.
The Cambridge Companion to Ancient Mediterranean Religions / Ed. by B. S. Spaeth. New York : Cambridge University Press, 2013. 367 p.