Гонорій IV
Гоно́рій IV [ лат. Honorius IV; італ. Onorio IV; світське ім’я — Джакомо Савеллі (італ. Giacomo Savelli); 1210, м. Рим, тепер Італія — 03.04.1287, м. Рим, тепер Італія] — церковний діяч, дипломат, Папа Римський у 02.04.1285 — 03.04.1287.
|
Гонорій IV (Honorius IV) | |
|---|---|
| Справжнє ім’я | Джакомо Савеллі |
| Народження | 1210 |
| Місце народження | Рим |
| Смерть | 03.04.1287 |
| Місце смерті | Рим |
| Alma mater | Паризький університет |
| Місце діяльності | Італія |
| Напрями діяльності | канонічне право, дипломатія, церковне управління |
| Традиція/школа | католицизм |
Життєпис
Народився в сім’ї впливового римського сенатора Луки Савеллі. Освіту отримав у Паризькому університеті. Був одружений, виховував двох дітей. Після смерті дружини розпочав служіння Церкві як канонік кафедрального собору Шалон-сюр-Марна (тепер м. Шалон-ан-Шампань, регіон Шампань — Арденни, Франція).
17.12.1261 папа Урбан IV призначив його на посаду кардинала-диякона базиліки Санта-Марія-ін-Космедін, а також папським префектом у Тоскані та капітаном папської армії.
Виконував дипломатичні доручення понтифіків. Учасник Другого Ліонського собору (1274).
Брав участь у конклавах: а) 1264–1265, на якому обрали Папою Римським Климента IV; б) 1268–1271, де входив до кола 6-ти кардиналів, які обрали Григорія Х; в) трьох конклавах 1276, на першому з яких обрали папою Інокентія V, на другому — Адріана V, на третьому — Івана ХХІ; г) 1277, де підтримав кандидатуру Миколая ІІІ, а невдовзі його коронував; д) 1280–1281, який обрав Мартина IV.
Став наступником Мартина IV, 02.04.1285 посів Римську кафедру під іменем Гонорій ІV. По прибутті до м. Рима 19.05.1285 був висвячений на священника, потім на єпископа і коронований у базиліці Святого Петра.
Понтифікат
За часів понтифікату Гонорія IV місто Рим і Папська держава перебували назагал у періоді відносного спокою та розвитку. Папа був схвально прийнятий римськими містянами, зміг постійно мешкати в Римі.
Попри похилий вік і тяжку хворобу виявив на папському престолі інтелектуальну й диплломатичну активність у вирішенні тяглих політичних конфліктів, які дісталися у спадок від попередників. Так, при врегулюванні гострого конфлікту навколо престолу Сицилійського королівства використав багаторічний досвід укладання політичних домовленостей за принципом компромісу. Продовжив папську політику підтримки Анжуйської династії; не скасував інтердикт, накладений Мартином IV на Сицилію (1282). Водночас схвалення конституції «Constitutio super ordinatione regni Siciliae» (17.09.1285, в якій папа заявив, що жоден уряд не може процвітати, якщо він не ґрунтується на справедливості та мирі) та численні укази на захист народу Сицилії з часом призвели до конструктивних зрушень і ліквідації наслідків тиранічного правління Карла І Анжуйського (1227–1285, король Сицилії у 1266–1282).
Не визнав королів Альфонсо ІІІ Арагонського (1265–1291) та Хайме ІІ Арагонського (1267–1327), котрий успадкував титул короля Сицилії (останнього 1286 відлучив від церкви разом із єпископами, які брали участь у його коронації). Питання щодо передачі Сицилії Барселонській династії було залагоджено лише 1302.
Прагнув підтримувати мирні діалогічні стосунки з німецьким королем Рудольфом І Габсбургом (1218–1291), хоча за сприяння короля була зорганізована антипапська опозиція.
Як і його попередники, папа збирався здійснити нові хрестові походи, проте його плани не здійснилися. Разом з тим зусиллями папи була зібрана десятина для походу, встановлена Другим Ліонським собором: Гонорій IV виявив хист успішного перемовника-дипломата і вміння домовлятися про фінансову підтримку з банкірcькими домами Флоренції, Сієни та ін.
Особливу увагу надавав підтримці орденів домініканців та францисканців, з кола яких обирав вірних йому кандидатів до кардинальського та єпископського корпусу. Схвалив привілеї ордену августинців-відлюдників та кармелітів (зокрема, дозволив їм змінити смугастий колір вбрання на білий тощо). Натомість критично ставився до нових християнських згромаджень: так, діяльність апостольських братів, які проповідували радикальні ідеї євангельської бідності, засудив буллою «Olim felicis recordationis» (11.03.1286).
Гонорій IV захоплювався ідеями широкого місіонерства християнського віровчення на Сході, залучення нових вірян у мусульманських країнах, а також відновлення єдності зі східними християнами. Ініціював відкриття кафедри східних мов у Паризькому університеті, наголошував на важливості вивчення арабської мови.
Похований у базиліці Святого Петра. За понтифікату Павла ІІІ його рештки перенесено до фамільного склепу в церкві Санта-Марія-ін-Арачелі в Римі.
Література
- Kelly J. N. D. The Oxford Dictionary of Popes. Oxford : Oxford University Press, 1986. Р. 204–205.
- Venditelli M. Onorio IV, papa // Enciclopedia dei Papi : in 3 vol. Roma : Istituto dell'Enciclopedia Italiana, 2000. Vol. 2. Р. 449–455.
- Grousset R. Histoire des croisades et du royaume franc de Jérusalem : en 3 vol. Paris : Librairie Académique Perrin, 2006. Vol. 3: 1188–1291 L'anarchie franque. 912 р.
- Carocci S. Baroni di Roma. Dominazioni signorili e lignaggi aristocratici nel duecento e nel primo trecento. Roma : École française de Rome, 2016. 497 p.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Присухін С. І. Гонорій IV // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Гонорій IV (дата звернення: 11.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 30.04.2024
